Дні суцільного мороку. Як більшовики вперше окупували Київ

Місто під вогнем 

Кияни вже звикли до пострілів. Минуло три з половиною роки війни, майже рік революції. У місті було чимало людей у шинелях — тут містився штаб військового округу, безліч військових частин, табір військовополонених, транзитний вузол для демобілізованих. Лише протягом 1917 року лунали не просто постріли, а тривали серйозні перестрілки. У липні атакували українізований полк богданівців, що вирушав на фронт. У жовтні більшовики спробували захопити владу. Тоді вдалося відбитись і досягнути відносного спокою.

На Різдво 1918-го невідомі викрали та вбили одного з лідерів тамтешніх “червоних” Леоніда П’ятакова. На Водохреща комендант Михайло Ковенко провів “спецоперацію” із знешкодження більшовицьких осередків, що готували заколот. Далі, у другій половині січня, — ще одна спроба повалити Центральну Раду та захопити Україну, що вже стала незалежною державою. Тепер із тривалими вуличними боями, блокуванням транспорту, зупинкою підприємств і торгівлі. “Але кияни звикли вже до цього, і життя потроху набирало звичайного темпу”, — писала преса.

22 січня 1918 року на станції Дарниця зупинився панцерний потяг Муравйова. Важку гармату навели на Київ. Пролунали постріли. Загін Віталія Примакова по льоду перейшов Дніпро. На Подолі та Куренівці розпочались вуличні бої. 

Вранці 24 січня ще було відносно спокійно. Лише поодинокі постріли лунали з-за Дніпра. По обіді розпочалась канонада. Печерськ, Липки, Володимирська, Підвальна, Золоті Ворота та Софія здригалися від влучань у будівлі. Люди метушились, намагались сховатися. Дві ночі Київ був освітлений пожежами.

26 січня місто покинули урядові установи та військо. Того ж дня увесь Київ опинився в руках більшовиків. Журналісти подавали апокаліптичну картину: “По улицях — скрізь сліди руїни й спустошення. На кожному ступені око стріває обвалені мури будинків, чорні згарища, величезні діри — там падали набої од тяжкої гармати, руйнуючи усе кругом. Є будинки, в яких видко десятки слідів. Є величезні райони, де не лишилось жодної цілої шибки. По парках та скверах іноді цілими покосами лежать велетні-дерева”.

Влада на вістрях штиків 

Під загрозою великого штрафу загарбники наказали міському голові протягом 24 годин прибрати трупи. Тіла звозили до Анатомічного театру та Олександрівської лікарні. Ще були сміливці, які шукали своїх зниклих родичів, друзів, знайомих у моргах та лікарнях. Ще відбувались похорони “у звичайному порядку”.

29 січня на стовпах, парканах і стінах будинків розвішали наказ про встановлення нової влади: “Цю владу ми несемо з Далекої Півночі на вістрях своїх штиків і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих штиків і моральним авторитетом революційної соціалістичної армії”.

Київ був майже в повній блокаді — інформаційній та продовольчій. Містом ширились чутки про загибель “нашого поета” Олександра Олеся. Невдовзі його таки знайшли живим. Подейкували, Німеччина висунула Росії ультиматум негайно звільнити Україну. Австрійці начебто почали наступ, а Центральна Рада видала V Універсал. Наступного дня усі ці чутки спростовували. Натомість виникали нові.

Селяни з навколишніх сіл не поспішали їхати до міста, щоб продавати продукти. Їжу вже не купували, а “шукали” та “добували”. Кухарки та покоївки снували з порожніми кошиками, сподіваючись знайти бодай щось їстівне.

“Настала в Києві справжня напруга. Коло хлібних крамниць величезні юрби народу. Чистого хліба нема — все горохов’яник. Були чималенькі запаси гречаної крупи в Києві, але її вивезено”, — писала газета “Нова рада”. Всі приватні хлібопекарні стали “громадськими” та ними управляв “продовольчий комісаріат”. Пізніше це називатимуть “першими кроками будівництва соціалістичної економіки”. Як наслідок — у крамницях зник хліб.

Невдовзі запровадили пайок: спочатку ¾ фунта (неповних 300 грамів) на людину, потім — ½, далі — ¼ фунта. “Хліб видають або горохов’яний, або пшоняний… Він сіро-зеленого «защитного» кольору, а важкий остільки, що пайка в ¼ фунта — завбільшки з галушку”.

Червоногвардійці розікрали військові склади. “Народний комісар по військових справах” Юрій Коцюбинський син письменника Михайла Коцюбинського погрожував крадіям трибуналом. Створена раніше комунальна їдальня, де можна було відносно недорого поїсти, перейшла у власність профспілки кухарів. Друкарні Центральної Ради та Кульженка конфіскували. Чорносотенну “буржуазну” газету “Киевлянин” закрили, папір відібрали. Натомість стали випускати “Известия киевского совета рабочих и солдатских депутатов”.

Спробували провести грошову реформу — скасувати українські карбованці та повернутися до російських рублів. Обмін назвали “виплатою збитків особам, що постраждали від фальшивих рублів, випущених Центральною Радою”. На підтвердження “збитків” треба було принести банкноти УНР. Черги — довжелезні. Грошей на всіх не вистачало. Були бійки, сварки. Довелося припинити виплати й дозволити обіг карбованців.

“На поток і розграбування”

Спочатку від грабунків страждали заможніші. Ті, хто мав квартири на Хрещатику, на Липках або в новобудовах у Либідському районі. Ті, хто ходили в шубах і мали прикраси. Ті, хто мали автомобілі, а у квартирах — сервізи та люстри. “Ватаги озброєних до зубів злочинців  систематично нападають переважно на великі будинки. Обходячи всі квартири, вони забирають золоті, срібні речі, годинники, одежу, знущаються з переляканих мешканців”, — писали газети.

Будинок Гінзбурґа на вулиці Інститутській — найвищий у місті — оточили два десятки бандитів. Їхні спільники пішли по квартирах, вибиваючи двері. Будинкова охорона стала відстрілюватись, викликали Червону гвардію. Один мешканець загинув, чотирьох нападників затримали, решта розбіглася.

Зброю, яку мали представники будинкових комітетів, двірники й охоронці, відібрали. Люди шукали способів для захисту. “Мешканці будинків позабивали наглухо так звані парадні двері й лишили тільки хід через хвіртку в воротях, а деякі забарикадували навіть і ворота дровами, дошками”. Міська дума віднаходила зброю та роздавала її будинковим комітетам. Більшовики ж здійснювали рейди й усе відбирали. Забрали і в міліції, і в кримінально-розшуковому відділі.

— Київ відданий на поток і розграбування, — скаржився на засіданні Міської думи гласний Олександр Бутковський. Більшовицьких “правоохоронців” стало неможливо відрізнити від бандитів. Могли розстріляти просто посеред вулиці — за неправильний погляд, підозріло чисті руки, розмову “не такою” мовою. Люди зникали, просто вийшовши по хліб.

4 лютого загиблих у сутичках в Києві більшовиків поховали у двох братських могилах в Маріїнському парку. Туди ж перенесли труну Леоніда П’ятакова. Для більшої урочистости по районах влаштували жалобні ходи з червоними та чорними прапорами, оркестрами.

Церемонія передбачала салют із рушниць і гармат. Того дня не працювали всі торговельні заклади, не їздили трамваї. 13 лютого — похорон на Байковому кладовищі ще 68 убитих, здебільшого “пострілом в голову”.

В облозі

— Ми буржуазію задавили, але не роздавили. Розбили, але не убили, — наголосила “народна секретарка внутрішніх справ” і фактична керівниця радянського уряду УНР Євгенія Бош на засіданні Київської ради робітничих та солдатських депутатів. Скаржилась, що влада не змогла охопити горілчані склади навколо міста та придушити селян, які прагнули розділити великі маєтки.

Влада запровадила “стан облоги”. А це — комендантська година, обмеження вільного пересування, повсякчасні обшуки перехожих. Вранці 12 лютого біля Міської думи зібрався стихійний мітинг. Ширилися чутки про підписання Брестського миру між УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією. Цей договір — один із перших, що закінчував Велику війну 1914—1918 років та передбачав допомогу українцям у боротьбі проти більшовиків.

Кияни прагнули інформації. Зійшлося кілька сотень осіб. Якийсь чоловік зачитав текст договору з постаменту, що лишився від пам’ятника Столипіну, знесеного майже рік тому. О 8-й на площу заїхав загін червоноармійців на панцернику. По мітингарях дали залп. Люди розбіглися. Обійшлося без жертв.

Проти ночі 14 лютого кияни знову почули канонаду. Це вже наступали українська та німецька армії. Вранці вибухнув вагон із гарматними набоями, що стояв на залізничній станції. “О 3-й годині дня по городу пішла поголоска, що германські авангарди заняли вже Клавдієво, Бучу, Ірпень і навіть Святошин”. Члени більшовицького “комітету з оборони” “народний секретар праці” Микола Скрипник і керівник загонів Червоного козацтва Віталій Примаков видали наказ про виїзд з міста усіх офіцерів, які не приєднались до радянських військ. Серед більшовиків зчинилась паніка.

— Передові отряди німців дійшли не то до Тетерева, не то до Малина, але туди йде панцерний поїзд, — заявив на засіданні київської ради член більшовицького “уряду” УНР Володимир Затонський. — Не треба хвилюватись, бо Київ вороги не займуть, а бешкету наробити можуть.

— Влада може істнувати ще 10—15 день і вести боротьбу, — додав Скрипник. 

Наступного дня уже представник “комісії з оброни” Євген Неронович заявив:

— Ще один удар, і край буде вичищений від неорганізованих банд.

Тим часом у місті зникло світло. Воду подавали з перебоями ще від весни 1917 року, коли внаслідок повені вийшли з ладу помпи та забруднився водогін. Місто охопила нова хвиля пограбувань: “Грабіжники вже нічого і нікого не соромились — нíколи було. Вантажівки просто під’їжджали до першого-ліпшого магазину чи складу й очищали їх до тла”. 1 березня “червоних” у Києві вже не було.

“Вивозили все”

“Вони втікли. Ганебно, нишком, серед ночі... Ограбувавши попереду місто, розплодивши в йому анархію, довівши до голоду і крайнього занепаду. Ще в останній момент, про людське око, вони бадьорились, оповіщаючи брехливі реляції про небувалі перемоги, ще ставали в пишні пози”, — писав Сергій Єфремов у “Новій раді”.

Киянин Микола Могилянський свідчив, що втікачі забирали з собою все більш-менш цінне, що потрапляло до рук: “Здавалося, пів міста жителів виїжджають або переїжджають на нові квартири. Візники й підводи, навантажені всіляким домашнім скарбом: подушками, самоварами, перинами, стільцями… І все це мчалося поспіхом, під охороною одного-двох солдатів червоної армії, озброєних гвинтівками”.

Журналісти зафіксували: “Вивозили все: меблі, зеркала, фортеп’яна, картини, хліб, одежу, чоботи, білизну, гроші. Звощики тягнулись до вокзалу без кінця, везучи щось у чамайданах, у клунках, мішках”. Не забули прихопити з собою гроші Державного банку. Грабували навіть святині — Софійський собор та Феофанівський монастир. А ще замінували мости через Дніпро та кілька артилерійських складів.

Зі звільненням Києва газети наповнились оголошеннями: “розшукую”, “зник”. А потім — некрологи. “Убитий”, “розстріляний”, “трагічно загинув”, “з рук большевиків”… 10 березня ховали жертв так званої горожанської війни — так тоді називали той міждержавний конфлікт. До того дня тіла 91 особи перебували у військовому шпиталі, Олександрівській лікарні та Анатомічному театрі. Це були жертви більшовиків, яких вони не дозволяли ховати. Родини не мали змоги це зробити чи навіть не знали про загибель своїх.

“Киевская мысль” писала: “Всі тротуари від Олександрівської лікарні по Хрещатику і до Царської площі та схили Царського саду заполонив натовп”. Частина трун була покрита синьо-жовтими полотнами — там лежали військові. На Міській думі приспустили прапор. Промови виголосили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, міський голова Євген Рябцов та гласний Міської думи Іван Фещенко-Чопівський.

За 22 дні, упродовж яких більшовики утримували Київ, до шпиталів потрапило 822 поранених. Загинуло щонайменше 1286 осіб. Опізнано не всіх. Матеріальних збитків так і не підраховано.