Листи Олетті

Київська шляхетська родина

Акторка Київської філармонії Ольга Циганкова, у дівоцтві Адамчик, народилася в сімʼї нащадка реєстрових козаків із Киселівки на Чернігівщині Петра Адамчика та доньки польського шляхтича Ірини Мілевської. Одружилися вони взимку 1892 року, народили пʼятьох дітей: Андрія, Івана, Катерину, Павла та Ольгу1904. Ольга і була бабусею Марини Мілевської. Сімʼя жила у приватному двоповерховому будинку між сучасними Костянтинівською та Ольгівською вулицями в Києві. Адамчики були заможними, мали декілька садиб і навіть приватне прогулянкове суднояхту.

— Бабуся завжди казала, щоб я не забувала, що наша родина — шляхетська. Її дід по мамі мав графський титул і маєтки на заході України. А про тата згадувала, що навіть у документах він підписувався "Козак Петро Адамчик". Тож після повноліття я взяла собі прізвище предків по мамі, — ділиться Марина Мілевська.

Усі пʼятеро дітей здобули ґрунтовну освіту, багато подорожували. Наймолодша Ольга спершу закінчила початкову школу, а тоді вступила до гімназії. Нині в її приміщенні розташовано київський ліцей № 100 "Поділ".

1 жовтня 1911 року о 20:00 у київському трамваї смертельно поранили голову сімʼї Петра Адамчика. Чоловік повертався додому від друзів. Подія була непересічна — про неї навіть написали в газетах "Рада" та "Кіевлянинъ". Річ у тім, що чоловік працював поліційним урядником у місті.

— Це було типове пограбування трамвая, який прямував з Лукʼянівки на Поділ. До вагона, у якому було пʼятеро пасажирів, зайшли двоє молодиків. Дістали зброю, почали погрожувати кондукторові, вимагали гроші. Один із них вистрілив у лампу, що освітлювала салон. Мій прадід, хоч і не був на службі, схопився з місця, щоб зупинити негідників. У нього вистрілили, а тоді втекли. Прадіда терміново доправили до лікарні на Подолі, туди ж викликали родину. Петро Адамчик розповів про подію своїй дружині Ірині, ці свідчення занесли до справи. Того ж вечора прадід помер. Грабіжників затримали й увʼязнили. А коли до влади прийшли більшовики, їх випустили, — 2018 року киянка знайшла в архівах СБУ всі деталі вбивства.

Після смерти годувальника родині не вистачало коштів. Ірина Адамчик, прабабуся Марини Мілевської, пішла працювати вишивальницею в один із магазинів на Хрещатику. Старший син Андрій уже працював у відділі розшуку в поліції, а Іван, другий син, влаштувався городовим (дільничим) Двірцевого району, нині центру Києва. Сімʼя продала нерухомість і перебралась у найману квартиру на Подолі.

Під час Першої світової війни Адамчики залишилися в Києві. Андрій та Павло пішли служити до лав Армії УНР. У родинному архіві зберігають їхні знімки в одностроях. А Іван отримав нагороди за службу в російській армії. Року 1919 його вбили під час перестрілки біля Лукʼянівської вʼязниці. Хто стріляв, чому й навіщо, Марині Мілевській невідомо. У родині про це не говорили, а справу про смерть предка жінка не може знайти в архівах. У вересні 1921 року їх спіткало ще одне горе: найстаршого брата Андрія засудили й убили чекісти. У його справі було написано, що він "ярий українець, противник радянської влади".

Відбувши траур за братом, Ольга Адамчик вийшла заміж за науковця-хіміка на прізвище Циганков. Марина Мілевська не пригадує імені першого бабусиного чоловіка. Шлюб був недовгим: через рік Ольжин чоловік трагічно загинув на роботі. У його лабораторії за містом стався чи то вибух, чи то пожежа. У середині 1920-х Ольга, вже з прізвищем Циганкова, вступила до Київського театрального училища, навчалася на акторку.

— Можливо, там, а можливо, в театрі чи опері, що їх так любили в родині й часто відвідували, попри негаразди та горе бабуся Ольга і познайомилася з Миколою Вороним.

"Прийми мою ніжність..."

Про листування Миколи Вороного й Ольги Циганкової її онука дізналася випадково. Переїжджаючи до приватного будинку за Києвом, жінка перебирала речі. У теках і валізах Марина знайшла чимало листівок, афіш і навіть листів. Декотрі з них мали підпис "М. В." і були адресовані її бабусі.

— Першими на очі потрапили декілька афіш Київського оперного театру кінця 1920-х — початку 1930-х років. Одна — з постановки "Енеїда" в Київській опері. На афіші було зазначено режисера, композитора, акторів і перекладача на українську мову — Миколу Вороного. Афіша була з іменним підписом для моєї бабусі та з тими самими ініціалами "М. В.". Тоді моя мама Нелла й розповіла про листування бабусі та письменника. Вона ж зізналася, що цих листів і листівок було значно більше, проте наприкінці 1980-х бабуся подарувала їх Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСРнині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.

Микола Вороний познайомився з Ольгою Циганковою 1926 року, повернувшись до СРСР з еміграції в Польщі . По приїзді він був викладачем у Харківському музично-драматичному інституті. Згодом перебрався до Києва, де працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні, перекладав українською опери, оперети й літературні тексти. Писав поезію і прозу.

— Бабуся тільки-но закінчила навчання і не мала постійного місця роботи. Вона їздила по всьому Радянському Союзу з "гастролями". Тобто її "виписували" на певний час до того чи того театру. Перший лист, чи то пак листівку, Вороний надіслав 1927 року. Бабуся була в Барнаулі. На звороті було вказано:

"Барнаул на ріці Обі. Сибір, Томщина.
Театр російської драми
Артистце
Ользі Петрівні Циганковій
(Якщо нема в Барнаулі, переслати в Бійск)"Тут і далі збережено правопис автора листів

На початку 1930-х Ольга Петрівна отримала постійну роботу в Київській філармонії. Це була посада акторки чи радше декламаторки. Як швидко дружнє спілкування між українським письменником і акторкою переросло в закоханість, невідомо. Невідомо, чи вона була взаємною, адже різниця у віці між Вороним та Циганковою становила 32 роки. Як часто вони бачилися, чи проводили час разом, онука актриси теж не може розповісти.

— Усе, що я маю, — листи Вороного. Читаючи їх, можу робити припущення і висновки. Найактивнішим листування було у 1931–1933 роках. Вороний писав бабусі з Умані, Сум, Сочі, Харкова приблизно раз на місяць, здебільшого російською. Частину листів було адресовано на домашню адресу бабусі Олі, частину — на Головпоштамт Києва "до запитання". У листах він не писав про свій побут, побіжно згадував роботу й ніколи не обговорював політичних питань. Почерк у Миколи Вороного був доволі складний, тож мені не все вдалося розібрати.

«14\ХІІ. 1930 — Умань.
Дорога, мила, чудна Олетто!
Ой, як я скучив за Вами! Хоч і по горло завалений працею, та весь час ношу в собі й відчуваю поруч немовби подих близької, рідної істоти: Ваш ласкавий погляд, тепле стискання руки, Вашу мову — то дзюркотливу, то стрімку... Так прагнеться швидше, швидше до Києва, — пам’ятаєте, як у Гофмана: "Мені хочеться, мені хочеться побути з Тобою разом, Дивитися в Твої очі, у промінне обличчя..."
І це станеться вже незабаром. Завтра ввечері я виїжджаю, а 16-го ранком уже буду в Києві...»

Наступний поданий тут уривок походить із листа до Ольги Циганкової, що його Микола Вороний надіслав із Сочі. У листі був романс, присвячений актрисі:

"23\Х. 1930 — Сочі.
Нарешті ж, мила й добра людино Олетто, Ви зволили відгукнутися таким самим милим і добрим писанням, як і Ви самі. Мільйон терзань зазнав я, допоки дочекався його!..
О Боже, яким прекрасним, жіночним ароматом повіяло на мене від Вашого мило-капризного складу! Як же прагнеться якнайшвидше узріти ті теплі, чисті очі...

Туга поцілунку (романс)
Я в серці ношу тугу поцілунку,
І сили не стає її здолать, — 
І в маренні, немов у чаднім трунку,
Цілую, тужачи, Тебе,
Дочко багряного сонця.

Твій погляд шле мені і докір, і любов, і загрозу,
Немов невблаганний прибій морських хвиль,
І завжди, як безумно-прекрасна марá,
Ти в мені, Ти зі мною повік.

Ти — вулкан, ураган. Ти — порив і бунтарність,
Ти подібна і променю, й лезу меча.
Дай же зною Свого — і прийми мою ніжність:
Я жадаю!
М. В."

Іще один лист, датований 4 лютого 1931 року, Ольга отримала, ймовірно, після тривалої мовчанки. Адже в листі є докори від письменника і згадка про романс "Туга поцілунку":

«4\ІІ. 1931 – Суми.
Олетто!
Якщо слова глибоко прочуваної прози не сягають твого розпещеного серця, то нехай бодай спів полум’яного страху зворушить його, сколихне спомином...
Про моє самопочуття, про настрій, що не полишає мене впродовж усього часу нашої розлуки, скаже тобі "Туга поцілунку".
Буду в Києві. Де ти? А-у? Відгукнися на київську адресу!
М. В.»

Або ще один лист із віршем. Тут, як зазначає Марина Мілевська, Вороний згадує Сибір, адже її бабуся саме там була на гастролях із філармонією. У жінки збереглись і листівки до рідних за той самий час:

"12\I. 1932 — Київ. Михайлівський пр. 32, кв. 2
Олетто, мила, дивна Олетто!
Чому мовчиш? Що сталось із тобою?
Минула зима, проминуло літо, — 
Ані жодного звуку від тебе, любою!
Я знов у Києві... нудьгую, тужу,
І пера в руки не беру ані разу
Від пізньої ночі й до самого ранку,
У мріях кличу тебе, втікачку бажану ("дорогую")
Та в млі нічній мої поклики мруть.
Стискає серце тужливий спрут.
А зранку важка, мов гиря, голова, — 
І шепочу я: «"В снігах північної Сибірі
Забула ти київський затишок свій..."
М.В."

Того ж року активне листування стихло, хоч і не припинилося зовсім. Ольга Циганкова вдруге вийшла заміж — за актора Сергія Радіна. У 1933 році в них народилася донька Нелла, мама Марини Мілевської. Шлюб не був щасливим: незабаром чоловік покинув сімʼю. А Ольга спересердя знищила всі фото й речі, які могли би нагадувати їй про колишнього чоловіка. Як на цю подію відреагував Микола Вороний, невідомо.

"Знаю її як високо культурну і обдаровану натуру..."

У 1934 році, незадовго до свого арешту, письменник клопотався за Ольгу Циганкову перед засновником і режисером Київського театру Червоної армії Юхимом Лішанським. Листа писав українською:

"24\VII. 1934 — Київ
Вельмишановний Юхиме Яковичу!
Довідавшись, що для наступного сезону Ви набираєте новий склад артистів, гаряче рекомендую Вашій увазі незвичайно талановиту, добре кваліфіковану і високо культурну артистку Ольгу Петрівну Циганкову.
Звичайно я уникаю давати рекомендації, бо, рекомендуючи когось, мушу брати на себе повну моральну відповідальність і тому нерідко вагаюсь і ухиляюсь робити це навіть тоді, коли здавалось є для цього виразні позитивні шанси...
В данім випадку я зважуюсь рекомендувати Вам артистку Циганкову, не маючи найменьшого сумніву в тім, що вона цю рекомендацію зуміє блискуче виправдати.
...Знаю її як високо культурну і обдаровану натуру...
...Щиро рекомендую, як артистку на амплуа героїнь досить широкого діапазону, маючи впевненість, що цим театрові Черв. Армії роблю добру і вельми корисну послугу.
Російською мовою, як учениця Адашева і Жданова, вона володіє досконало".

Звідки цей лист у родинному архіві онука Циганкової не знає. Імовірно, Вороний міг переслати Ользі його копію.

Незабаром Миколу Вороного заарештували. Його звинуватили у шпигунстві на користь Польщі. Слідчі також пригадали йому підтримку уряду УНР і створення Української Центральної Ради. Йому приписували членство в "Українському національному центрі — УНЦ" — вигаданій організації, називали "ідеологом націоналізму".

Письменника хотіли заслати на три роки до Казахстану, але через проблеми зі здоровʼям відправили до Воронежа. Відбувши покарання, 1937 року він переїхав до села Глиняне на Одещині. Довго не міг знайти роботи.

7 червня 1938 року Вороного звинуватили в участі в контрреволюційній військово-повстанській організації. Вирок Особливої трійки НКВС УСРР Одеської области — розстріл — виконала група місцевих селян. Місце поховання невідоме.

Те, що вціліло

Того ж року Павла Адамчика, брата Ольги Циганкової, заарештували енкаведисти. Йому інкримінували контрреволюційну діяльність і зраду батьківщини. Чоловік був хворий на лейкемію, тож за декілька місяців катувань та перебування у вʼязниці помер.

Ольга працювала у філармонії до 1941 року. Жила разом із донькою, матірʼю та старшою сестрою Катериною у комунальній квартирі на вулиці Володимирській, 47. Під час німецької окупації Києва, щоб звести кінці з кінцями, працювала прибиральницею в госпіталі й вихователькою в дитячому будинку. У 1943 році, після "визволення" Києва радянськими військами, на неї написали донос до НКВД.

— Мовляв, бабуся здала дуже важливого співробітника НКВД німцям. Справді, щось подібне було: я читала у бабусиній справі, що під час окупації Києва нацисти прийшли в їхній будинок по євреїв. Бабусина сусідка тоді кричала, щоб вони забрали і її — Ольгу Циганкову. На свій захист бабуся сказала, що якщо когось і треба забирати, то лише сусідку, бо це ж вона працювала буфетницею в НКВД. Звісно, німці заарештували ту дурепу. А донос на бабусю написала пані на прізвище Командирова.

Ольгу Циганкову військовий трибунал засудив за зраду батьківщини до 15 років таборів суворого режиму і ще на 5 років поселення без права жити у великих містах. Засудили і її рідну сестру Катерину за той самий "гріх". А за пів року відпустили, бо не знайшли достатньо доказів. Повторно жінку заарештували 1947 року, того разу за "економічні злочини" проти СРСР.

Акторка відбувала покарання у Берикулі, в одному з таборів СібЛАГу, нині Кемеровська область. Після смерти Сталіна терміни покарання скоротили. Спершу відпустили Катерину Адамчик, а у грудні 1955 року — Ольгу Циганкову. Увесь цей час Ольжина донька Нелла була з бабусею, Іриною Адамчик. Щоб виховати онуку й вижити, жінка розпродала домашню бібліотеку й усі цінні речі.

— Про те, що бабуся Ольга була в таборах, я знала з дитинства. Раз їй викликали "швидку". Лікарі дуже дивувалися, що у неї є сліди від переломів усіх ребер. Мама сказала, що їх переламали в таборах. Тоді мені було 10 років, і я вперше почула про минуле найріднішої мені людини. А коли подорослішала, мама розповіла мені ще одну історію. Повертаючись додому з Кемерова, уже біля нашого будинку бабуся зустріла жінку — оту Командирову, яка написала донос і давала свідчення на військовому трибуналі проти неї. Жінка впізнала бабусю Олю і померла на місці від інфаркту.

Повернувшись до Києва, Ольга Циганкова влаштувалася білетеркою в Оперному театрі. Товаришувала з Євгенією Мірошниченко, Дмитром Гнатюком та іншими артистами. У 1964 році в жінки народилася онука Марина, якою вона заопікувалася і виховувала як рідну доньку. Померла Ольга Циганкова 25 травня 1991 року. Похована в Києві.

Серед документів Марина Мілевська знайшла і чернетку листа, що його 12 березня 1968 року писала двоюрідна баба Катерина Адамчик на радіо. На сімох сторінках вона обурювалася передачею про українську оперу: автори випуску не згадали ані про Михайла Донця, ані про Михайла Скорульського, ані про Миколу Вороного, яких дуже шанували в родині. У 1957 році Вороного вже навіть встигли реабілітувати за ухвалою президії Кіровоградського обласного суду. Це обурило Катерину, адже саме цих діячів, зокрема Вороного, вважали постатями, на плечах яких трималась українська опера. Вона писала: "Це ваш громадянський обов’язок ретельно вивчити історію Київського українського оперного театру і поширити її серед мас".

Марина Мілевська впевнена: листа надіслали, переписавши з чернетки на чистовик.

— Ці знахідки — лише частина того, що могло би бути в нашому родинному архіві. Бабуся мала доволі запальну вдачу, тож деякі документи, фото й листи могла знищити сама, як-от після розлучення з другим чоловіком. Іще частину могло бути втрачено під час обшуків. Уперше, коли прийшли арештовувати Павла, брата бабусі Олі; вдруге, коли енкаведисти прийшли по неї та по її сестру Катерину. Але таких артефактів було неймовірно багато, як-от листівок із привітаннями, якими мої предки обмінювалися на свята чи надсилали з подорожей. Найдавніша листівка, яку я знайшла, була датована кінцем 1880-х. Саме вона спонукала мене дізнатися правду про моїх предків і стати до них ближчою. А відтак і до історії своєї країни. Бо вона складається з таких мікроісторій про кожного з нас.