Чоловік із трьома біографіями

У московському ефірі

2009 рік, Москва, залита яскравим світлом студія телепередачі "Жди меня". Ведучий на тлі мозаїки з чорно-білих фотографій представляє чоловіка поважного віку, якого дворічним розлучили з батьком. Минуло шість десятиліть, і Андрій Басюк приїхав на зустріч, про яку мріяв усе свідоме життя.

На екрані демонструють короткий сюжет. Капітан держбезпеки Євген Басюк керував захопленням резидента розвідки із Західної Німеччини. Через провал операції і наклепницький донос його засудили до 25 років таборів. На казахстанських копальнях у колишнього офіцера краялося серце від туги за дружиною та сином. Він навіть наважився на втечу — першу й останню в історії Степлагу, як повідомляють глядачам. 

— Більше мене син тягнув. Віра також, але син більше, — розповідає герой сюжету. Він встиг пройти 2 тисячі кілометрів, подолав гори Алатау і переплив річку Ішим. Але застудився й отямився вже в лікарні, де його заарештували. Вийшов на волю після смерти Сталіна. Дружина вийшла заміж вдруге, не хотіла бачити Євгена. Усе, що лишилося на згадку про сина — обкраяний знімок з підписом: "Дорогому таточку, Андрійко на ялинці. 9.01.1955". 

Настає кульмінація програми. До студії, спираючись на ціпок, заходить сам Євген Михайлович. На лацкані його піджака видніється орден. Йому назустріч також із паличкою ступає Андрій. 

— Скільки я тебе чекав, синку. Довго згадував. Ось і зустрілися в кінці життя мого, — каже Євген Михайлович. 87-річний батько і 62-річний син обіймаються. Камера великим планом показує глядачів, які не можуть стримати сліз. 

Десятки людей у студії та мільйони по той бік екрана й гадки не мали, що насправді їм показують не радянського особіста, а колишнього поручника Української повстанської армії.

16-річний оборонець

Євген Басюк вступив до Організації українських націоналістів, коли навчався у слюсарній школі в Ковелі. Як виходець із багатодітної селянської родини він прагнув здобути фах. Але в 16 років вирушив до Хуста. Карпатська Україна саме проголосила автономію у складі Чехо-Словаччини, і сотні націоналістів прагнули долучитися до розбудови нової держави. 

Громадсько-політичне життя на Закарпатті вирувало. Тривала розбудова парамілітарного формування "Карпатська Січ", яке замислювали як майбутні збройні сили. Басюк продовжував навчання: спершу в Хустській гімназії, відтак у підстаршинській школі "Карпатської Січі". Коли навесні 1939-го Гітлер ліквідував Чехо-Словаччину, Закарпаття стало трофеєм Угорщини. Уряд Карпатської України, проголосив незалежність. Обороняти "одноденну державу" в перших лавах пішли січовики. Бойове хрещення Євген отримав під Свалявою, а через 2 дні його чота курсантів взяла участь в обороні столичного Хуста на Красному полі. У Рахові поранений юнак потрапив у полон. Але січовики змогли втекти й повернутися до Галичини. 

За "перших совєтів" Басюк виїхав на Холмщину, яку окупували німці. Закінчивши старшинську школу ОУН у Кракові, отримав псевдо "Січовик". Допомагав членам ОУН (уже бандерівцям) переходити німецько-радянський кордон. Якось натрапив на засідку радянських прикордонників, дістав поранення ноги та був змушений залишитися в УРСР. Крайовий провідник ОУН Іван Климів–"Легенда" призначив його провідником Острозького надрайону. Басюк із новим псевдо "Стрілець" розбудовував підпільну мережу на малій батьківщині. Там і застав його початок німецько-радянської війни. 

Третій Райх не визнав відновлення незалежности України з ініціативи ОУН(б) влітку 1941 року. Євгенові довелося знову йти в підпілля, тепер уже антинімецьке. Навесні 1942 року його заарештувала СДСлужба безпеки і ув’язнила в Рівному. Обвинувачення в належності до ОУН й антинімецькій діяльності передбачало розстріл. Українських націоналістів утримували у виправно-трудовому таборі у Креховецькій осадінині село Нова Українка неподалік Рівного. Та восени "Стрілець" і ще 24 оунівці влаштували втечу. 

На зустріч сонцю золотому

Через рік Євгенові Басюку доручили організувати загін УПА в Острозькому районі. Так почався його шлях як повстанського командира із псевдо "Чорноморець". Біля села Точевики зібрав перших шістьох добровольців. Через 2 місяці під його орудою перебувало вже 113 бійців. Разом із сотнею Андрія Шеремети–"Сталевого" витримали тригодинний бій з угорсько-німецьким загоном зі 100 солдатів. Вбивали 15 ворогів, втрачали сім вояків — але таки вибралися з кільця. В сутичці з "бульбівцями" Басюк отримав важкі поранення і пів року лікувався у повстанських шпиталях. Одужавши очолив штаб новоствореного Здолбунівського куреня групи "Богун". Його безпосереднім командиром стає Микола Свистун–"Ясен". 

Навесні 1944-го Басюк — тепер вже із псевдо "Компанієць" — очолив штаб з’єднання "Холодний Яр", до якого увійшло два курені, приблизно 1,5 тисячі вояків. Назва цього формування не була суто символічною. Крайовий провідник Південно-східних українських земель Василь Кук–"Лемеш" прагнув вивести його в район Холодного Яру на Черкащині. Націоналісти виховувалися на однойменному автобіографічному романі Юрія Горліса-Горського, тому серйозно сприймали цей лісовий масив. З’єднання "Ясеня" — "Компанійця", перейшовши в радянський тил, мало закріпитися на межі тодішніх Київської та Кіровоградської областей. Планували, що цей терен становитиме 1-шу Київську генеральну округу УПА під командуванням Свистуна. 

Підготовку до кидка на схід перервала велика операція НКВС під керівництвом генерала Михайла Марченкова. 15 тисяч чекістів за підтримки двох літаків Іл-2, артилерії і 15 танків БТ-7 оточили Кременецькі ліси, де скупчилося до 4,5 тисячі повстанців. Обороною керував об’єднаний штаб під загальним керівництвом Петра Олійника–"Романа", оперативне керівництво здійснював Микола Свистун–"Ясен". Не останню роль у бою відіграв і "Компанієць". Штурм тривав цілий день. Вночі з’єднання "Холодний Яр" прорвало кільце блокади під селом Буща, підбивши два танки, і вивело оточене угруповання в Дермансько-Верхівські ліси. Втрати обох сторін були значними — по кілька сотень загиблих. 

Підрозділи з’єднання перегрупувалися і далі виконували завдання. Наказ Ч. 1 від 8 травня 1944-го закликав бійців: "Об’єднані ідеєю безпощадної боротьби з лютим ворогом та зціплені кров’ю найкращих синів України в сталевих лавах УПА ідіть вперед на зустріч сонцю золотому до нашого золотоверхого Києва — здобуття Української Самостійної Соборної Держави". Частину куренів чекісти й червоні партизани розбили біля Шепетівки. Відділ, у якому був шеф штабу "Компанієць", дійшов до Ірпінських лісів. Однак через постійні бої та брак харчів довелося повертатися на Волинь. Другу спробу здійснили влітку. Басюк із 65 повстанцями дістався до Білої Церкви. Там захворів на запалення легень і мусив відступати. Коли одужав, одержав розпорядження іти на Черкащину та злучитися там зі своїм командиром "Ясеном", який уже рухався Кам’янець-Подільщиною. Але і того разу виконати наказу не вдалося. 7 вересня біля села Кургани Острозького району Басюк натрапив на засідку й був заарештований. 

Життя ціною зради

Євгена Басюка як високопоставленого командира утримували у в’язниці НКДБ УРСР в Києві. Через 10 днів він погодився на співпрацю з радянською держбезпекою. Якою була його мотивація? Матеріали слідчої справи не містять інформації про це. Можна здогадуватися, що перед ним постав вибір: зрада чи смертна кара. Жага до життя перемогла у 22-річного юнака. У протоколі його допиту зафіксовано такий діалог: 

— Чим пояснити, що, здаючись, ви не чинили опору?

— Безнадійністю боротьби та становища, і особистого, і всієї УПА. Раніше чи пізніше так мало зі мною статися. Так станеться і зі всією УПА. Вести боротьбу з радянською владою, яка розгромила німців, — безнадійно й безглуздо. Адже раніше я нічого про радянську владу не знав і про її силу мав помилкове уявлення.

Так Євген став агентом-бойовиком на псевдо "Кармелюк" при Оперативній групі НКДБ (пізніше МДБ) у Львові. Такі групи створювали з перевербованих учасників УПА й ОУН. Вони знали мову, умови й орієнтувалися в середовищі визвольного руху. Це давало змогу діяти серед справжніх повстанців, наводити війська НКВС на місця розташування загонів УПА, розшукувати командирів і провідників підпілля. Протягом наступних 5 років "Кармелюк" як старший і заступник старшого спецгрупи захопив та ліквідував майже 300 колишніх послідовників. Тим часом військовий штаб УПА вважав його загиблим і навіть нагородив Срібним Хрестом Бойової Заслуги 2-го класу. 

Інші агенти часто скаржилися на "Кармелюка". Його колега Микола Сенюк свідчив: "До роботи Басюк ставився недбало, з великою неохотою і завжди висловлював своє незадоволення. За моїми спостереженнями, Басюк або не вмів виконувати доручені йому завдання, або, що більш імовірно, не хотів цього робити і не докладав до цього старань. Частенько він поводився так, що радше ускладнював, ніж допомагав".

Перевербовані агенти часто зловживали своїми повноваженнями. Дійшло до того, що в роботу оперативних груп втрутився військовий прокурор МВС Українського округу. Серед інших арештували й Басюка. Слідство з’ясувало, що "Кармелюк" регулярно збагачувався коштом цивільного населення. Одного разу він зі ще одним агентом узяв 6 тисяч карбованців у родича члена ОУН за його звільнення. Іншим разом під час операції в селі Стратин наказав украсти 2 тисячі карбованців з хати. У новорічну ніч "Кармелюк" з погрозами відняв у жителя хутора Пограничний облігації на 5 тисяч карбованців. Також серед його "трофеїв" фігурували костюм, столові прибори, хромові чоботи й какао. Агента судили і за ці злочини, і за участь у національно-визвольному русі. Вирок — 25 років виправно-трудових таборів. 

Нескорений сексот

Євген Басюк вижив, але дорогою ціною. Його батька Михайла вбили німецькі поліцаї. Брат Григорій загинув від чекістських куль. Брат Феодосій теж став агентом-бойовиком і загинув у бою з УПА. Брат Данило співпрацював із МДБ, за що його схопила Служба безпеки ОУН та, імовірно, стратила. Матір Ганну й сестру Ольгу вбили повстанці, мстячись за зраду. На час арешту в Басюка лишалися тільки сестра Людмила та брат Микола. Дружина Віра Айрапетова, дізнавшись про 25-річний термін чоловіка, розірвала шлюб і забрала сина Андрія. Адже Євген приховав від неї своє минуле, удаючи офіцера МДБ. 

Покарання відбував у Степовому та Піщаному таборах у Казахстані. Там співпрацював з адміністрацією. Якось доніс зверхникам про підготовку бунту. Відплата не забарилася — в’язні його відлупцювали. Табірні оперативники, попри обіцянки, не захистили свого служаку. Під час хрущовської відлиги Басюк домагався амністії. Написав шість заяв у різні інстанції — аж до Президії Верховної Ради СРСР. Стверджував, що "5 років громив банди ОУН–УПА" і "боровся з українськими бандитами" в таборах. Його звільнили 1956-го. Оселився в шахтарському Гуково на кордоні Росії з Україною, працював електриком і гірничим механіком. 

Після розпаду СРСР Басюк домігся реабілітації. У листах історикам Олександрові Вовку та Петрові Содолю запевняв, що в таборі не скорився і навіть організував втечу: "Я продовжував іти по ночах, удень відпочивав, пройшов більше місяця. В степу стрічались тільки пастухи, вони мене і кормили. То були зовсім другі казахи, добродушні, не ті, які за пачку чаю продавали втікачів. Я попав у Кустанайську область, і мені не було відомо, що вона заселена німцями, інгушами, чеченами. Там в каждому селі були комендатури, і тому мене прийняли за інгуша, заарештували й з кустанайської тюрми вернули назад. Судили ще раз і добавили два роки. І після року на штрафному мене відправили в Караганду, де мене й застала смерть батька народів".

За законодавством РФ його вважали ветераном "Великої Вітчизняної війни" — бо ж брав участь "у бойових операціях із ліквідації націоналістичного підпілля на території України". Навіть дістав орден "Вітчизняної війни" ІІ ступеня. У 2004 році про нього написала місцева газета "Провинция". Авжеж, жодних згадок про повстанське минуле і злочини проти цивільних у тій статті не було. Так само не сказали про це ведучі програми "Жди меня". Після зустрічі з сином Євген Басюк прожив ще 5 років.