"Бранка, що йде в тріумфальному ході". Гардероб Лесі Українки

Оманлива стилізація

<p>Лариса Косач у волинському народному вбранні, кінець 1870-х років</p>

Коли йдеться про одяг Лесі Українки, в уяві багатьох людей зринає її дитяча фотографія. Семирічну Ларису Косач зображено в сорочечці, спідничці, запасочці, зі стрічкою на голові та грабельками в руках. Такий образ "дівчинки-селянки" ввійшов у свідомість загалу. А як же було насправді?

отографування у народному вбранні стало модним явищем наприкінці XIX століття. Із того часу збереглось чимало студійних світлин, на яких панночки (містянки) вбрані у стилізований народний одяг. Окрім просто модного тренду, тут був і патріотичний аспект, який акцентував на небайдужості до етнічної ідентичности.

У чому ж відмінність між стилізованим одягом в українському стилі й народним традиційним одягом? Для нефахівців різниця майже непомітна. Але вже в самому терміні "стилізований народний одяг" криється відповідь на запитання. Ключове слово тут "стилізований". Зважаючи на поширення у 1880-х роках моди на етнічний стиль для фотосесій, у жіночих часописах навіть друкували приклади такого одягу. Зокрема петербурзький журнал "Нива" в додатку "Жіноче рукоділля" 1882 року вміщав зразки "малоросійських костюмів" із деталізацією вишивок та оздоблення. Такий костюм складався з вишитої сорочки, спідниці (однотонної або картатої) з декором по низу, вишитого  вишитої запасочки, пояса, вінка на голові й багатьох разків намиста на шиї. Замість спідниці могла бути картата плахта. Тож задовго до створення радянських танцювальних колективів у суспільну свідомість містян увійшов "костюм в українському стилі". Його зразки можна було побачити на сторінках жіночих часописів і на театральних сценах.

<p>Родина Косачів з молодшими дітьми &mdash; доньками Оксаною (1882-1975) у віці 7 років, Ізидорою (1888-1980) у віці 1 року, та сином Миколою (1884-1937) у віці 5 років. Луцьк. 1889 рік</p>

В основі цього стилю був одяг центральних регіонів України: Середнього Подніпров’я та Полтавщини. Навіть художниця Олена Кульчицька, яка добре знала український народний одяг західних регіонів, у львівському часописі "Нова хата" у 1920-х роках публікувала дописи про стилізований одяг із "Великої України". Він ґрунтувався на полтавському народному вбранні. Стилізований одяг завжди усереднений, неконкретний (якась вишита сорочка, якась керсетка, якась запаска). Але, як писала Кульчицька, "витриманий в стилі". Натомість народний традиційний одяг завжди мав регіональні особливості, за якими сьогодні майже безпомилково можемо його ідентифікувати. Це може бути або весь комплекс, або характерний головний убір, або декор на керсетці, або певний взір на тканій плахті тощо. Натомість про стилізований одяг можна сказати лише щось узагальнене, без конкретики.

Отож семирічну Ларису / Лесю її мати Ольга Петрівна Косач (більше відома за псевдонімом Олена Пчілка) одягла для фотографування як сільську дівчинку, якою Леся насправді не була. Звісно, це стосувалося не всіх сімейних світлин. Нам відомі декілька фотографій, на яких менші діти Косачів (Оксана, Ізидора та Микола) вбрані в міський одяг того часу. За приклад може правити світлина 1889 року, зроблена в Луцьку. На фото видно дитячі іграшки, якими сільські діти не бавилися. Зокрема недорогу китайську ляльку "China Dol", вбрану в сукню, рукави якої за тодішньою модою мали буфи. Саме на цьому фото немає Лесі. Але можна впевнено сказати, що в дитинстві вона, як і її сестри, мала модні тогочасні сукні.

"Реквізитний" одяг для світлин

Роздивляючись фотографії Лесі Українки та її матері, можна помітити багато цікавих деталей, які дещо пояснюють нам про так званий сімейний гардероб "етнічного одягу".

Розгляньмо уважніше деякі елементи стилізованого народного одягу, який бачимо на світлинах. На фотографії 1878-го Леся має на собі ткану запаску. Її ж виявляємо на світлині Олени Пчілки 1875 року, а також на фото з обкладинки її альбому 1876-го про український орнамент. Отже, запаску, яку Олена Пчілка мала у своєму гардеробі, вона потім зав’язала й старшій доньці для студійного фото. Ще один приклад: Олена Пчілка на світлині кінця 1888 року і Леся на світлині 1889-го мають однакові запаски. Здається, що сорочки та спідниці в них теж подібні або й ті самі. Обидві фотографії зроблено в Одесі.

Подібна ситуація була й з однією з вишитих сорочок. І на світлині Лесі Українки, зробленій у Києві 1884 року, і на фото Олени Пчілки, зробленому в Одесі 1888-го, мати і донька вбрані в ту саму сорочку (або однакові сорочки?). Ба більше, якщо уважно придивитися до фото Олени Пчілки 1880 року, на ньому також проглядається саме ця сорочка. Здається малоймовірною ситуація, коли мама і донька мали сорочки з ідентичним декором (зважаючи на їхні знання про розмаїття вишивки). Цікаво, що рукави від сорочки з подібною вишивкою зберігають у фондах київського Музею видатних діячів. Їх підписано: "Рукави сорочки, яка належала Лесі Українці". Насправді достеменно невідомо, кому належала ця сорочка: мамі чи доньці. Можливо, вона була в жіночому гардеробі Косачів як такий собі театральний реквізит — її одягали тільки для фотографування.

У народній культурі сорочка була натільним одягом. Кожна людина мала власну сорочку, одягати чужу сорочку було поганою прикметою. І якщо згадана вище сорочка не була реквізитом для фотосесій, постає питання: це були дві однакові сорочки чи одна? І якщо це одна сорочка, то кому вона належала і чому її одягали і мати, і донька? Можна припустити, що спочатку вона належала Олені Пчілці, а потім її одягала для фотографій і Леся Українка.

До сімейного "театрального реквізиту" можна віднести й керсетку, в яку одягнена Леся на світлині 1884-го та її мати на фото 1880 року. На знимці 1889-го, де Леся сфотографована разом із братом Михайлом і Маргаритою Комаровою, знову бачимо на Лесі ту саму керсетку (на що вказує декор тканини й застібка). На фото 1895 року в неї вбрана Лесина молодша сестра Ольга Косач. Схоже, що цю саму керсетку Леся одягла 1897-го, коли фотографувалась у Криму. Виходить, що одну й ту саму річ жінки родини Косачів вбирали для фотографування впродовж щонайменше 13 років: від 1884-го до 1997-го. Якщо таке припущення хибне, то матір та сестер мали однакові керсетки, що здається досить дивним.

Подібною є ситуація і з шийними прикрасами. Однаковий бісерний ґердан мають Леся Українка й Олена Пчілка на знімках, відповідно, 1890-го і 1891 року. Схожу прикрасу одягла для фотографування і Лесина сестра Ольга 1895 року. Цей ґердан тепер вважають Лесиним. Окрім нього, на фотографіях Лесі Українки, зроблених 1884-го й 1889 року, і на фотографії Олени Пчілки 1888-го помічаємо іншу — делікатнішу — білу бісерну прикрасу. У спільному користуванні було й намисто (можливо, з венеційського скла), яке одягали і Леся, і її мама, і сестра.

Ситуації з однаковими запасками, сорочками, керсетками та прикрасами викликають подив і вимагають пояснень. Дозволю собі висунути припущення: коли Олена Пчілка захопилася вивченням українських орнаментів і народним одягом, то почала замовляти його для фотосесій в етнічному українському стилі. Коли підросли її доньки, дещо з елементів стилізованого народного вбрання для фотографування одягали й вони. До речі, я не бачила жодної світлини, де Олену Пчілку та когось із її доньок було би сфотографовано разом у народному вбранні. Це ще один аргумент на користь гіпотези про наявність спільного "реквізиту для фотосесій". Звісно, це не означає, що в гардеробі Косачів не було інших вишитих сорочок, які вони носили індивідуально.

Фотографії української інтелігенції у стилізованому народному вбранні перегукуються і з тогочасними фотографіями відомих театральних українських труп. Зокрема на фото трупи Марка Кропивницького другої половини 1880-х бачимо подібні українські костюми з тими самими елементами. Це плахта або спідниця, вишита сорочка, керсетка, запаска. На голові — стрічка з квітами (згадаймо фото Лесі Українки в дитинстві), вінок або очіпок. На шиї — багато намиста.

Щоденний убір європейки

<p>Леся Українка. Одесса, 1888 рік</p>

Для загалу став звичним образ Лесі Українки, вбраної у стилізований народний одяг. Його популяризації сприяє, зокрема, 200-гривнева купюра нового зразка, де поетку зображено в намисті й ґердані. Такий образ не має нічого спільного з її реальними уподобаннями в одязі. Тут Леся Українка була європейкою — так само, як і у творчості.

На жаль, ми практично не маємо артефактів, які дали би уявлення про щоденний гардероб Лесі Українки. Але збереглися її листи. І завдяки їм можна зрозуміти, який одяг вона носила, який хотіла купити й чому не завжди могла це зробити. І, звісно, ми маємо її світлини не в етнічному вбранні, а в модному тогочасному. З листів можна зрозуміти, що вона носила вдома, в чому гуляла й ходила в гості, на літературні вечори або до театру.

Проблеми зі здоров’ям не давали можливости Лесі Українці одягати все, що вона хотіла (у цитованому нижче листі згадано "апарат" — протез на руці). У листі з Берліна до матері від 31 травня 1899 року Леся написала: «Сьогодні вже проби не треба було, тож не ходила нікуди, тільки поїхала в магазин і купила собі дві блузи, довгу і коротку (блузку). Всякі "проби" показали, що для щоденного убрання мені можуть служити тільки довгі блузи (Morgenrocke), бо всякі спідниці, ліфи і навіть блузки при апараті невигідні, бо при ньому ні станика, ні корсета не можна толком надіть (пояс у ньому дуже широкий, т[о] є[сть] високо підходить), так на годину-дві для гуляння можна вбратись, але сидіть, а надто лежать дома таки найвигідніше im Morgenkleide. Через те я купила два Morgenkl[eider], таких, що до прання, одно за 8, друге за 5½ марок, а одно шерстяне за 11, се остатнє дуже гарненьке». Ідеться про халат (Morgenrocke) і подовжену ранкову сукню (Morgenkleide), у яких було зручніше працювати, ніж у коротких блузах. Але для виходу на вулицю такі домашні сукні не годилися. Тож далі Леся згадувала: "Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохм[альними]), або на підшивці і розщитані на дуже великих німок, а не на таких Wesen (творінь), як я. От і та, що я сьогодні купила, по матеріалу і фасону гарненька, але широка скрізь".

Вийти на вулицю без капелюшка жінці було неприйнятно, тож на кількох фотографіях бачимо Лесю Українку в такому головному уборі. Про необхідність купити капелюшок Леся згадувала в тому самому листі: "Шляпи я ще не купила, все не виберусь ніяк до того ВертгеймаВідомого універмагу в Берліні". На фото, датованому тим самим роком, що й лист до матері, Лесю Українку та її сестру Ольгу зазнимковано в капелюшках.

У листі з Сан-Ремо до сестри Ольги 4 листопада 1902 року Леся написала: "Погода тепер чудова (+25° цілий день), я хожу в літній хламиді (дуже рада, що її взяла), а на вулиці в літній шляпці і в самій сукні". Знову маємо згадку про домашнє вільне вбрання, капелюшок і сукню для вулиці.

<p>Леся Українка з сестрою Ольгою. Берлін, весна 1899 року</p>

Також натрапляємо на згадки про те, що Леся сама щось шила або перешивала. У листі із Сан-Ремо від 17 січня 1902 року до сестри Ізидори читаємо: "Тьотя Єля збирається завтра виїздити. Остатніми часами вона все шила, бо накупила собі вишиваних матерій італьянських, то треба було пошить, кусками не можна везти. Сі матерії тут гарні і не дуже дорогі, може, я вам такі блузки привезу, коли стане моїх коштів на те: се зроблено так, як гафти для білизни, тільки на цвітному батисті (рожевому, блакитному, ліловому і т. п.)". Із листа дізнаємося, що 1902 року було заборонено вивозити тканини, а от готовий одяг можна було. Тому Лесина тітка по батькові Олена Анатоліївна Косач (у листі "тьотя Єля") купила готову вишиту італійську тканину для пошиття блузок.

Обмежений фінансовий стан змушував письменницю і самостійно лагодити щось з одягу. У листі від 2 жовтня 1899 року з Києва до Лілеї (так Леся називала сестру Ольгу) читаємо: "Люба моя Лілея! … А далі треба буде читать італьянщину і дещо ладити з віршованих цітат, ну, та й блузу шитиму межи читанням та діктовками. Потроху стараюсь входити в роль de la fille de la maison,  I так, напр[иклад], сьогодня зайнялась білізною і деяким порядкуванням, але се для мене найтрудніша робота". Вислів "роль de la fille de la maison" означає роль хатньої робітниці. Вона стала для неї такою звичною, що коли порядки робив хтось інший, Леся сприймала це як щось незвичне. У листі від квітня 1908 року, надісланому матері з Ялти, читаємо: "Навіть дивуюся, чого мені саме тепер поліпшало. Може, того, що я нікуди не ходжу і нічогісінько не роблю (навіть до направи білизни брала швачку, чого й зроду не бувало!)".

У гардеробі жінки були сукні на щодень і на вихід. У листі до матері з Тбілісі від 19 лютого 1905 року Леся, пояснюючи, чому не відповіла на мамину листівку, написала: "А вдень я возилася з шиттям: шила собі плаття на щодень, бо моє чорне фланелеве зволочилось і зовсім погане стало, а нового мені на щодень шкода. Шию я взагалі нехутко, от і провозилась".

Жінка в чорному

Досить часто в Лесиних листах натрапляємо на згадку про чорний колір. 2 жовтня 1899 року Леся написала до сестри Ольги: "Робота ось яка: два переклади, реферат і оповідання, крім того, переписування давнішого. Найближче реферат (про Аду Негрі і д’Аннунціо, їх громадські ідеї), бо його треба читать в Літ[ературному] общ[естві] через 1½ тижні. Се Агне устроює вечір і прийшло самолично запрошувать мене. З сеї нагоди мушу я собі чорну блузку шить, бо ліф до чорного плаття тепер я ще не можу носить, а інакше, як в чорному, читать, по-моєму, не випадає. Оце ж я тільки що скроїла і сфастригувала блузку, та вже й втомилась, тим і лист сей буде не довгий".

Тут треба звернути увагу на декілька моментів. Через хворобу Лесі було незручно носити сукню з ліфом, тому вона надавала перевагу блузі та спідниці. Замість ліфу чорної сукні Леся шиє собі чорну блузу. Для публічних виступів у Літературних товариствах письменниця вибирає саме чорний одяг. Згадки про нього є й у її творах. Скажімо, у збірці "Думи і мрії" є вірш 1896 року "Ave Regina" з такими рядками: "Смуток мене одягає чорним важким оксамитом, Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін. Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході". Та й для дому Леся не раз надавала перевагу одягові чорного кольору: "Чорну кофточку ношу дома з чорною спідницею" (лист до матері від 4 листопада 1897 року).

Звісно, Леся багато чого собі купувала. "Я вже дещо купила собі: дві спідниці нижні, накидку, літню довгу блузу, одну блузку, а то ще куплю скілька блузок і, може, ціле літнє плаття. Шляпу тим часом маю простішу, а гарну куплю тоді, як буду вільніша в рухах" (лист до матері від 29 травня 1899 року з Берліна).

Леся також потребувала спеціального взуття. Про це йдеться у її листі з Києва до сестри Ольги від 2 жовтня 1899 року: "Хожу я без апарата добре, однак все з палкою, инакше кульгаю дуже, от, може, як справлю відповідні черевики, то похода поправиться".

Попри всі негаразди зі здоров’ям і скрутним фінансовим становищем, письменниця мала вигляд стильної, модної європейської жінки. На світлині з Ялти 1897 року Леся Українка та її мати вбрані в сукні з модними тоді рукавами з великими буфами. На початку XX століття мода на буфи минула, і вже бачимо на Лесі сукню з вузькими рукавами. Під час перебування в Одесі письменниця, окрім фото в етнічному стилі, зробила світлину й у міському одязі: блузі з пасочком і спідниці. У руках вона тримає сумочку з етнічним геометричним орнаментом. Про сукню з модними вузькими рукавами теж є згадки в листі до матері від 4 листопада 1897 року: «При помочі срібного гапту вийшла дуже елегантна блуза з nec plus ultra неелегантної "лежальної" блузи, таки справді! Мої ученики  аж жахнулись, як я єї вчора наділа. Запевне, рукава в ній тепер модні — вузенькі, і локті цілі».

Тож Леся Українка використовувала стилізований народний одяг лише для патріотичних фотосесій. А на щодень носила те, що відповідало тогочасній європейській моді.