Бобри, черепахи та молюски: що їли люди в кам’яну добу

Консерви кам’яного віку

Дослідження печери Кезем на території сучасного Ізраїлю триває кілька десятиліть. У період раннього палеоліту – 220–420 тисяч років тому – тут жила давня людина. Вона залишила по собі рештки зубрів, диких свиней, коней, віслюків і козуль. Цьогоріч група археологів під керівництвом Аві Гофера оприлюднила цікавий факт: на знайдених у печері трубчастих кістках вчені помітили ряд насічок. Вони припустили, що ці сліди з’явилися після знімання засохлої шкіри. Давні люди могли зберігати такі кістки певний час, аби за потреби розчистити від шкіри, розколоти та дістати кістковий мозок.

Герметично замкнена кістка добре зберігала цей продукт. Щоб довести гіпотезу, провели експеримент. Він підтвердив, що законсервований кістковий мозок придатний до вживання протягом 9 місяців. Під час знімання шкіри залишилися насічки, аналогічні до тих, які були на кістках з печери. Вчені назвали знахідку “консервами кам’яного віку”.

Точка відліку

Перший представник роду Homo з’явився на нашій планеті 2,4 мільйони років тому. На відміну від свого попередника австралопітека, людина уміла виготовляти знаряддя праці та передавати навички наступному поколінню. Перші Homо habilis почали відокремлювати від гальки один край. Гострим її кінцем вони відрізали від кістки м’ясо тварин, що залишалося після хижаків. Тоді видобували кістковий мозок. Термічної обробки ще не знали, тож це був чи не єдиний відносно безпечний продукт.

Міжнародна експедиція під керівництвом Вадима Степанчука відкрила в Меджибожі на Хмельниччині стоянку раннього палеоліту. Людських решток не виявили. Можна лише припускати, що це були сучасники Homo erectus та Homo antecessor. Зате збереглися фрагменти кісток тварин, м’ясом яких вони харчувалися. Це були трогонтерієвий слон, гігантський бобер, олень і ведмідь. На цих кістках також були насічки. Ймовірно, що їх залишила давня людина.

Група археозоологів під керівництвом Максіме Пеллетіра досліджувала печерну пам’ятку середнього палеоліту П’є Ломбард у Франції. Там залишилося більше 16 тисяч кісток від щонайменше 225 кроликів. На кістках були характерні насічки та сліди обпалу. Очевидно, саме ці тварини були основою харчування неандертальців тієї місцевості. Півстоліття тому вчені вважали, що люди того часу вели примітивний спосіб життя. Завдяки цій знахідці стало зрозуміло, що вони вже вміли полювати на дрібних тварин.

В Україні також існують пам’ятки, які залишили неандертальці. Археозоологиня Віра Громова на пам’ятках середнього палеоліту в горах Криму виявила рештки печерного ведмедя, сайги, диких кіз та овець.

По шляху тварин

У пізньому палеоліті – до 11 тисяч років тому – основним джерелом харчування людей було м’ясо великих тварин. На шляхах їхніх міграцій та водопоїв мисливці облаштовували поселення. На півдні сучасної України жили дикі коні, сайгаки та північні олені. На сході – первісні зубри. Неподалік Амвросіївки Донецької області є кістковище зубрів – на них полювали загінним методом. Одразу на місці люди розбирали туші, обробляли роги та кістки. У центральній та північній частині країни проходили міграційні шляхи мамута. З їхніх кісток робили житло на території теперішніх Межиріча, Мізина, Добранічівки, Пушкарів.

Щоб вбити мамута, потрібно було влучити списом у найбільш вразливу ділянку тіла – черево. Тварина втрачала велику кількість крові, ставала менш мобільною. Така здобич забезпечувала людей харчем на тривалий час. Можливо, частину м’яса в’ялили. Легше було вполювати дитинчат мамута. Їхні рештки знаходять часто.

Вживали і м’ясо традиційних хутряних тварин того часу – песця, вовка, лисиці. У Журавці на Чернігівщині наприкінці 1920-х група археологів на чолі з Михайлом Рудинським виявила велику кількість решток байбаків, які були джерелом і м’яса, і хутра.

Часто тварин вбивали більше ніж треба було, щоб прохарчувати всю спільноту. Схожу манеру мисливської стратегії мали корінні народи арктичного кола – інуїти, чукчі та ескімоси. Згідно з теорією “відкладених у часі вимирань” палеонтолога Івана Підоплічка, вимирання великих ссавців на кшталт мамутів пов’язане не лише з кліматичними змінами наприкінці льодовикового періоду, але й із надмірним полюванням.

Ритуальний канібалізм

На стоянці Сургир біля російського селища Боголюбове знайшли поховання дев’яти людей. Три з них збереглися цілими. Одне належить дорослому чоловікові, інші – хлопчикам 12–14 та 9–10 років. Генетики з’ясували, що підлітки доводились один одному двоюрідними братами, а чоловік не мав із ними прямого кровного зв’язку.

Також провели ізотопний аналіз кісткової тканини похованих. Виявилося, що до раціону дорослого чоловіка та одного з хлопчиків входило м’ясо. Інший підліток перед смертю споживав переважно безхребетних тварин та молюсків. Це могло бути наслідком харчових табу, яких він дотримувався під час певного обряду, наприклад – ініціації.

З явищем ритуального харчування зіткнулися і українські вчені. На пам’ятці пізнього палеоліту Буран-Кая ІІІ у Криму міжнародна експедиція під керівництвом Олександра Яневича виявила фрагменти черепної коробки людини з насічками. Подальші антропологічні дослідження підтвердили факт канібалізму. Навряд чи людське м’ясо вживали для утилітарної потреби в їжі. Ймовірно, таким чином давні люди віддавали останню шану померлому одноплеменцю.

Виживання в умовах кризи

Танення льодовика, яке відбулося внаслідок потепління, ознаменувало початок нової історичної епохи – мезоліту. Він тривав до V тисячоліття до нашої ери. Зникли великі тварини – мамути, шерстисті носороги та великорогі олені. Здобич стала меншою, виходити на полювання доводилось значно частіше. Це спонукало племена до створення налагодженої системи використання усіх доступних ресурсів. Тоді ж, щоб вполювати дрібну здобич, винайшли лук та стріли.

Поселення тепер розташовували на піщаних терасах або островах уздовж водойм. Серед кухонних відходів великий відсоток займають рештки риб. На території Криму споживали черевоногих молюсків роду Helix. Трапляються і рештки болотяних черепах, зокрема перепалені фрагменти панцирів. Можливо, тварин готували на вогнищі в панцирі.

Важливими промисловими тваринами у той час були олені, козулі, тури, зубри, дикі коні та свині. У вибірках мезолітичного часу кістки тварин великою мірою подрібнені. Їжі в умовах кризи було небагато, і люди намагалися використати весь можливий поживний потенціал здобичі.

Мисливці змінювали місце поселення залежно від сезонних міграцій тварин. У мезолітичний час більшість впольованих тварин – дорослі. Особин дитячого віку могли залишати живими, щоб забезпечити себе здобиччю наступного сезону.

Частину знань про мезоліт можна здобути завдяки порівнянням із племенами традиційних мисливців і рибалок сучасності – селькупів, хантів, мансі та кетів. Рибальські сіті ставили впоперек річки в кілька рядів. Нерідко використовували плетені з гілок дерев пастки типу ятіру. Археологи знаходять гачки та гарпуни для великої риби на зразок сома чи коропа. У такі пастки могли потрапляти й інші хребетні, як-от качки.

Новий етап

Дослідник Леонід Залізняк зазначає, що споживання смаженого м’яса у великих кількостях – токсичне для організму. Тому його також варили або в’ялили. Для варіння використовували дерев’яні або сформовані з кори дерев ємкості. В них наливали воду й кидали розпечене на вогнищі каміння. Щоб законсервувати продукт, його деякий час тримали у водоймі із прохолодною водою.

Цілком імовірно, що давні люди харчувалися і продуктами рослинного походження – горіхами, грибами, ягодами. Однак стверджувати це напевно ми не можемо. Рослини майже не зберігаються у культурному шарі археологічних пам’яток.

У IX тисячолітті до нашої ери на Близькому Сході виникло відтворювальне господарство – рослинництво та скотарство. Цьому сприяв клімат і велика кількість дикорослих злакових рослин. Разом із міграцією племен у V тисячолітті до нашої ери новий спосіб господарства поширився і на територію сучасної України. Винайдення в неоліті гончарства дало змогу готувати рідкі страви безпосередньо на вогнищі. Тепер виживання спільноти людей залежало не стільки від успішного полювання, скільки від погодних умов, які мали сприяти зростанню і дозріванню посівів, а також від наявності пасовищ для свійських тварин.