Біженці Великої війни

Жінки та діти

Навесні-влітку 1915 року ситуація на фронті кардинально змінилася. Німецькі та австро-угорські війська почали наступ, і російська влада змушена була евакуйовувати населення. Велике переміщення народів сягло небачених масштабів. Наприкінці 1915 року в Україні налічували приблизно 400 тисяч біженців. А 1918-го — вже понад мільйон. Лише Катеринославська губернія прихистила понад 220 тисяч — найбільше серед губерній Російської імперії. 14 липня 1915 року "Екатеринославская земская газета" писала: "Більшість біженців — багатосімейні, переважно жінки та діти".

Втеча від війни перетворилася на суцільний жах і потрясіння для жінок: вони народжували й ховали померлих немовлят, на станціях губили дітей і отримували звістки про смерть чоловіків. Восени 1915 року в одному з притулків у Херсонському повіті трапилася моторошна подія: «Удень і вночі, надриваючись, плакало немовля. Воно захрипло від крику і, посинівши, снувало худими зеленуватими, схожими на черв’ячків, ніжками, снувало і вже не плакало, а стогнало, як дорослий. Мати зі змученим, заплаканим обличчям пхала йому в ротик пусті обвислі, мов ганчірка, груди, й уривчасто кидала: "Помри! У мене немає молока! О! Помри! Я не можу!"», — описав ту сцену кореспондент видання "Известия Херсонского уездного земства" Тимофій Ємцев.

Діти були найвразливішою і найчисельнішою групою біженців. 29 серпня 1915 року повітова газета "Неженец" писала: "Майже біля кожного вікна вагона — купка русявих дитячих голівок. Піднімають назустріч личка, і так безпечно-безпечно дивляться на вас ясні дитячі оченята. Від’їжджають одні, тягнуться інші. У сум’ятті та штовханині частенько забувають на станціях діток".

Забуті, покинуті й осиротілі діти заповнили українські містечка. Один із працівників катеринославського комітету допомоги біженцям описав історію дівчинки, мати якої померла, а батька не було. Дитина перебувала у притулку: "І живе отак шестирічна сама. Славна, розумна дівчинка. Мудро дивляться блакитні очі, волосся гарно зачесане; уся вона якась охайна, несхожа на побачених щойно дітей. Сидить, укривши ніжки материним кожухом".

Анонімний автор статті "Сім вагонів дітей", вміщеній у вінницькій газеті "Юго-Западный край" за 13 вересня 1915 року, описав прибуття до Кременчука великої групи малолітніх біженців, серед них — багато поранених. Там було 290 дітей, більшість з яких — діти галицьких уніатських священників, убитих або заарештованих в Австрії.

Імперська політика переміщення

Біженство стало наслідком цілеспрямованої політики військових: відступаючи, російська армія діяла за принципом "випаленої землі". Також населення тікало, бо було залякане пропагандою про звірства німецької армії щодо цивільних.

Процес евакуації мав два етапи. На початку війни поодинокі валки біженців рухалися гужовим транспортом. А вже від середини 1915 року людей перевозили залізницею. 

Тогочасна преса рясніла сюжетами про нове й незвичне явище. 6 серпня 1915 року газета "Одесский листок" писала, що біженство "тільки певним чином можна розглядати як результат паніки, але в більшості випадків є результатом евакуації за розпорядженням властей".

Вищі чини брутально реагували на процеси переміщення населення, які вони ж і організували. Помічник управляючого справами Ради Міністрів імперії Аркадій Яхонтов занотував і згодом опублікував думки, що висловили "не для протоколу" представники вищого державного керівництва. 6 серпня 1915 року член Ради Міністрів Олексій Кривошеїн у справі виселення євреїв озвучив те, про що присутні воліли промовчати: "Питання обивателів — на час війни, а підприємства — в рішучому порядку назавжди. Бідноту тримати під страхом. Не можна вести війну з Німеччиною і євреями одночасно. Потрібно розділити ці війни". Йшлося про те, що населення із західних губерній належало вивезти в тилові райони, де ті мали перебувати до кінця війни, тоді як підприємства вивезти назавжди. 

Із тих же нотаток Яхонтова знаємо, що міністр внутрішніх справ Микола Щербатов до ситуації підійшов цинічно-раціонально: "Якщо далі відступати, чи доцільно чоловіче населення евакуювати? За ними жінки і діти? Мільйони до нас прийдуть голодувати. Нехай краще мруть у німця під п’ятою". А коли у вересні 1915 року вирішувалася доля Риги, він брутально кинув: "Коли Ригу спалять, то нічого не маю проти — не потрапить до рук німців". Йшлося про план спалення запасів лісу в місті, щоби деревина не дісталася ворогу. 

Українські терени

Українські губернії стали головним транзитним шляхом для біженців із західних околиць імперії. Люди рухалися через Волинську, Подільську та Київську губернії й далі.

"Коли ступиш на землі Волині, на власні очі переконуєшся, що означає переселення народів, — писала газета "Неженец" за 29 серпня 1915 року. — Усюди, в усіх цих потягах — однакова картина: заглянеш і не повіриш, як могло там вміститися стільки людей, з якими зусиллями напихали куди тільки можна вузли, сумки, валізи. Загнані в залізничні тупики темно-червоні товарні вагони, стоячи в довгих чергах на відправлення, ставали "пересувними квартирами". Переселенці розставляли там столи, розкладали й розвішували домашній скарб. Таких називали "щасливцями", бо більшість рушили в невідому дорогу на вцілілих конячках.

Біженці тягнули з собою запаси їжі, знаряддя праці та дітей. Брали найважливіше для виживання і осідання на новому місці: скриню з одягом, рушниками та ряднами, хлібну діжку, лопату для саджання хліба в піч, бочку із салом, мішок борошна, лопату, сокиру та пилку.

У містах і селах з’явилися люди з далеких околиць імперії з іншим способом життя, іншою релігією, іншою мовою, навіть з іншою зовнішністю. То був гігантський етнічний калейдоскоп — понад 20 етносів: зокрема українці, росіяни, білоруси, поляки, німці, латиші, литовці, естонці, євреї, чехи, словаки, молдовани, румуни, серби.

Людське око швидко навчилося ідентифіковувати вихідців із тієї чи іншої місцини. "Ось іде Холмська губернія. Ви впізнаєте її за зачісками жінок. З-під хусток вибиваються підстрижені пасма волосся. Холмські найшвидше вийшли й найбільше озлоблені. Їхні жінки лайливі, дивляться злісно, через будь-яку дрібницю істерично кричать. Напевне всю душу їм вимотало. Нерва живого не лишилося, — сповіщав "Одесский листок" за 15 жовтня 1915 року. — Ось статечно в червонястих кожухах з опушкою іде Ґродненська губернія. Ви впізнаєте її за ґродненськими кибитками. Кибитки на возах обтягнуті смугастими й картатими тканинами. Ці самі тканини і для святкових жіночих плахт".

Транзитна статистика

Влітку та восени 1915 року земські управи та громадські комітети облаштували приблизно п’ятсот різних закладів допомоги транзитним біженцям. На Волині, Київщині, Поділлі, Полтавщині та Чернігівщині працювало 293 пункти харчування. Розміщували при земських лікарнях, школах, казармах. А ще — у переобладнаних млинах як-от в Охтирському повіті Харківської губернії чи колишніх олійницях як у Ніжині Чернігівської губернії. 

У пунктах харчування раз на добу можна було отримати гарячу й холодну їжу, чай із хлібом, молоко для дітей. Ось приклад меню у Київській губернії: суп засмажений салом, м’ясний борщ або каша, хліб і чай. Вдень видавали обід, а вранці в дорогу — чай з цукром і хлібом.

Також біженці могли отримати в дорозі медичне обслуговування. Із 500 транзитних закладів допомоги 118 були фельдшерськими й дезінфікувальними пунктами, а також пунктами щеплення. При них функціонували лазні, пральні й кузні. 

Невідомість сприяла поширенню диких чуток. Наприклад, у Херсоні біженці з Волині боялися виходити з вагонів, бо хтось пустив чутку, що їх потоплять. "Це нас повезуть у море топити!" — передавали одна одній жінки. 

Зрозуміло, що на місця розселення переселенці прибували втомлені й виснажені. "Ці люди — похмура картина. Засмучені, без засобів до існування, старі, середнього віку, жінки, діти, виснажені, жовтолиці. Мимоволі текли сльози в людей, які співчували, слухаючи їхні розповіді, про жахливі розорення, що випали на долю їхнього краю, про залишені рідні оселі, про розлуки чоловіка з дружиною, батьків з дітьми", — писали "Известия Херсонского уездного земства" 1915 року.

Заповітне бажання

Навесні 1915 року до Харкова почали прибувати польські біженці. Тільки за першу половину березня — 806 польських дітей, 404 із них не мали й семи років.

В архівах збереглося достатньо документів, що дають уявлення про гірку долю польських вигнанців. Зокрема її можна простежити за "Книжкою біженця", яку видавали голові родини, щоб отримати допомогу від місцевої влади. В одній із них за 1916 рік зазначено склад сім’ї: батько — Петро Урбан, 29 років; мати — Антоніна Урбан, 22 роки; діти — Люцина, 2 роки, Юзефа — 1 рік. Наступного року на світ з’явилася Ядвіга. 

Року 1919 під час епідемії віспи батько та середуща дочка Юзефа померли. Антоніна залишилася із двома маленькими дітьми без засобів до існування і без знання мови. Їм вдалося вижити завдяки добрим людям і родина залишилася в Харкові. Цю історію переповіла онучка Антоніни — Людмила Топоркова. За її словами, нездійсненою мрією бабусі залишилося "хоча б на мить побачити рідний Люблін". 

Злидні переслідували біженців, які часто були затуркані та неграмотні. Важливою навичкою виживання стала необхідність не соромитися стукати у всі двері. Неграмотній біженці з Ґродненської губернії Марії Лапуті вдалося надиктувати листа до харківського губернського комісара Сергія Кузнецова. "Уклінно прохаю не відмовити мені та прийняти мене й дітей моїх — 13, 10 і 8 років — на біженецький облік і зробити розпорядження Циркунівському волосному комітету про призначення мені біженецької допомоги. Я жінка хвора і слабка, благаю про допомогу, щоби малолітні діти не померли з голоду. Я вже кілька разів клопоталася про допомогу перед повітовим земським попечительством, але з жовтня по цей час не маю відповіді. З квартири мене вигнали за несплату грошей, і я з дітьми поневіряємося у добрих людей, не маючи притулку. Благаю звернути увагу на моє нещасне становище і призначити допомогу", — йдеться у листі від її імена за 15 червня 1917 року. За десять днів листа прочитав член губернського правління Леонід Турчанинов. Із візою "Спішно" він направив до відділу допомоги біженцям Харківського повіту відповідне розпорядження.

За деякий час біженство перестало бути надзвичайним явищем. Самі біженці та місцеве населення звикли до ситуації. «Холоднокровно пробігаємо за ранковою кавою щоденну "вермішель жахів". Ми звикли до того, що кожен газетний рядок кричить про людське страждання. Ми втомилися від свого жаху; ми примирилися з ним, як із неминучим супутником нашого учора, нашого сьогодні, нашого завтра», — констатував анонімний автор статті "Сім вагонів дітей" у вінницькій газеті "Юго-Западный край" уже за 13 вересня 1915 року. 

Приїжджі осіли й акліматизувалися. Хтось відкрив свою справу, хтось пішов на службу.‬‬‬‬‬‬‬‬‬ Біженці поволі ставали частиною того соціуму, який надав прихисток. Хоча основним їхнім бажанням було якомога швидше повернутися на свої, насиджені місця.