Безпредметне мистецтво Пархомівки

13:00, 23 лютого 2021

kaver-5.jpg

Пархомівка — звично занедбане слобожанське село, розташоване між Полтавою, Харковом та Сумами. Звідсіля кожне з міст, у цьому обласному трикутнику, однаково далеке та важкодоступне. Периферія тут зразкова і різностороння. Проте дуже погані дороги можна компенсувати багатою історією

stehk.jpg

Павло Стех

журналіст

 

Тут був Малевич

Перше, за що чіпляється погляд, коли виходиш з автобуса в центрі Пархомівки, — два металевих контейнери. Вони припасовані один до одного відразу навпроти автобусної зупинки й виконують функції таких собі рекламних стендів. В одному з них — красива довга труна фіолетового кольору, у другому — мішок цементу. Зосереджені бабусі розсікають сухе літнє повітря верхи на скутерах. Із забігайлівки неподалік доноситься російська попса дев’яностих. Проте спадщина та історія села зосереджені трохи вище, одразу за цукровим заводом.

Частина цієї історичної спадщини — великий білий будинок, подекуди перемащений синьою фарбою, яка втім уже давно встигла полущитися, позлазити та вицвісти. Загалом будинок схожий на купу пластикових цвинтарних вінків, побляклих від довгого лежання просто неба, сонця і дощу. Як у таких випадках і пасує, серед цього нагромадження можна помітити табличку з хрестом, портретом, іменем та двома датами. Дрібнішим шрифтом зазначено, що в цьому будинку наприкінці ХІХ століття мешкав всесвітньо відомий художник, родоначальник сучасного авангарду та великий новатор у мистецтві. Будівля давно в аварійному стані, де-не-де замість шибок у вікнах – листи фанери, шматки клейонки чи просто діри. За якимось із цих чорних квадратів віконних пробоїн і жив Малевич.

Батько художника Северин був цукроваром-практиком і влаштувався управителем на тутешній цукровий завод, який належав сім’ї підприємців-цукрозаводчиків Харитоненків. У Пархомівці сім’я мешкала п’ять років. Тут Казимир ходив до школи й ознайомлювався із мистецтвом. Хоч, як пізніше писав у мемуарах, такого слова тоді він ще не знав.

7-2.jpg
Будинок, у якому наприкінці ХІХ століття мешкала сім’я Малевича Усі фото: Павло Стех, Катерина Переверзева

 

— Я з великим хвилюванням спостерігав за тим, як селяни розмальовують свої печі. Вони малювали півнів, коників та квіти, — писав в автобіографічних нотатках Казимир Малевич. — Всі фарби виготовляли на місці з різних глин та синьки. Потім я пробував ці малюнки відтворити в себе вдома, але в мене погано виходило й мені дорікали, що я просто брудню піч. Тоді я пробував свої сили на парканах та стінах сараїв.

У спогадах Малевич пише, що не надто любив заводських дітей і шукав дружби серед сільських дітлахів. Для них одного разу навіть тихенько виніс із дому цукру-рафінаду й так підкупив їх для “війни” із заводськими дітьми. “Війна” закінчилася, коли очеретяна стріла, яку випустив Казимир, влучила “заводському вождю” в око, за що батько ввечері провчив різками. Частіше ж сільські діти бачили в ньому чужого й не товаришували з ним.

— Завжди заздрив сільським хлопчакам, які жили, як мені здавалося, вільно, серед природи. Вони пасли великі стада свиней, на яких ввечері їхали додому, сидячи верхи та тримаючись за їхні вуха. Свині мчали з вереском, швидше від коней, піднімаючи за собою хмари пилюки.

Наприкінці ХІХ століття Пархомівку важко було назвати периферією — тут працювали бурякоцукровий та цегельний заводи, церква, школа, лікарня і поштова станція, регулярно відбувалися ярмарки. Великий будинок, де жила сім’я Малевичів, ще довгий час був гуртожитком для працівників цукрового заводу. Попри архітектуру кінця ХІХ століття і Малевичів, офіційно будинок не має статусу пам’ятки історико-культурного значення. Сьогодні тут — частково крамниця, частково житло, частково руїна. У дев’яностих тут орендував кімнату й отець Микола, який служить у Покровській церкві, що стоїть поряд із будинком Малевича.

9-1.jpg
Пабло Пікассо "Голуб з гілкою маслини". Літографія, 1961 рік
10-1.jpg
Пабло Пікассо "Портрет Фредеріка Жоліо-Кюрі", 1959 рік

 

Церква як музей

До пархомівської церкви отець Микола приїхав зі Сколівського району Львівської області. Згодом привіз до себе на Слобожанщину трохи карпатського лісу:

— Ялинки оці я сам садив — возив з Карпат мале-е-енькі смерічки. Отак насаджував-насаджував, одні приймуться, другі — ні. Карпати — то для мене святе.

При вході до храму висить аркуш паперу з переліком правил та засторог, таких як “не фотографувати без благословення”. Я дістаю фотоапарат і покірно чекаю на ритуальний дозвіл знимкувати ікони, але отець Микола не звертає на техніку жодної уваги й мені нічого не залишається, як фотографувати без благословення.

— Церкву построїли в 1808 році. За сто років, коли прийшла радянська влада, закрили і зробили тут мішкотару (склад. — Ред.) від цукрового заводу. Потім взагалі закинули. Діти, які хотіли прогуляти школу, йшли сюди й ховалися в цих розвалинах. Голубів тут було тьма!

3-5.jpg
Пархомівська церква, яку священик розбудовує разом із прихожанами
2.jpg
Отець Микола, який служить у Покровській церкві

 

Далі священик бідкається на малу кількість прихожан. До храму ходять або на велике свято, або коли велика біда. Розповідає притчу про жінку із Котельви, яка народила двійню, “і діти були присмерті, і жінка пішла до храму, і на колінах пройшла від входу до іконостасу, повторюючи молитви, і Бог почув жінку, і діти видужали, і виросли, і мають вже по 22 роки”.

— Бачиш? Господь милосердний. Тільки треба годувати душу молитвою. Як будеш ото писати, то напиши людям, що треба трудитися. Молитва і труд всьо перетруть. Якби все працювало, як раніше — і цукровий завод, і цегляний, і все решта, то скілько б тут людей жило, розвивалося б все. Скілько б людей було хрестити, а так все відмирає.

Поки село відмирає, священик із прихожанами розбудовують храм. Ми ходимо довкола церкви й отець Микола показує кожну споруду та дерево, ніби в музеї просто неба. Спочатку відбудували саму церкву, згодом зробили з водонапірної башти дзвіницю, висадили карпатські смереки та фруктовий сад, у планах — церковна купіль.

— А я собі думаю, може й добре, що комуністи цукровий склад тоді зробили, бо інакше би зруйнували повністю, як багато інших святинь на цих землях. Тоді селяни рятували ікони з церков і переховували вдома. Потім ті старовинні ікони люди позносили до музею. Я б їх вже зараз забрав, але ж не віддають. Кажуть: “Це наша історія”. Музей буде існувати на тих іконах, а я собі нових накупив.

Сезан у сільській хаті

Музей розташований одразу за церквою. У медіях часто гіперболізують, називаючи його “сільською Третьяковкою” чи “сільським Лувром”. Втім на статус найвідомішого сільського музею України претендувати він може. На вході чергує двоє охоронців. Крім врятованих старовинних ікон вони стережуть роботи багатьох художників зі світовим ім’ям.

Людиною, яка тепер ще довго уособлюватиме собою заняття мистецтвом у Пархомівці, є Панас Луньов, який, власне, і заснував музей.

— Восени 1945 року він був направлений в Пархомівку вчителем історії. Але замість того, щоб просто розповідати дітям про якісь факти, події, запропонував їм створити краєзнавчий музей, — починає екскурсію Олена Семенченко, директорка Пархомівського музею. — У 50-х роках був такий собі бум зі створення шкільних музеїв. Були тоді навіть музеї хліба. Але, наскільки я цікавилася по нашому Краснокутському району, жоден із них довго не проіснував. А наш не те що вижив, а й переріс в таку унікальну колекцію, з якою приїжджають знайомитися люди з усього світу.

4.jpg
Олена Семенченко, директорка Пархомівського музею

Олена Семенченко працює в музеї 32 роки. Рівним, тихим та впевненим голосом розповідає про експонати. Коли збирається сказати якийсь цікавий факт зі світу мистецтва, то починає речення з “як ви знаєте, китайські картини не мали рамок”, або “як ви знаєте, супрематизм — це винахід Малевича”. Я киваю і воджу очима від колекції фарфорових статуеток до китайських сувоїв.

Екскурсія починається з портрета засновника музею в оточенні дітей. Після створення краєзнавчого музею Панас Луньов возив учнів до Харкова, згодом — до Москви. Там, у художніх музеях великих міст, діти були вражені досі небаченою красою мистецтва й вирішили зібрати щось подібне у своєму селі. Почали писати листи до художників, галерей та музеїв по всьому Радянському Союзі. Так до села почали надсилати подарунки — картини. Спочатку все зберігали на території школи, і музей працював лише на вихідних та канікулах. Батьки ставилися насторожено, тому що на картинах траплялися різні речі, наприклад, оголена натура

Згодом колекція переїхала до окремого будинку із сигналізацією. Сигналізація була на одній лінії із крамницею і банком. Коли одного разу сигналізація спрацювала, то люди побігли рятувати банк і крамницю. Хоча крали в цей момент не гроші і не продукти. Як пише у своїй книзі “Пархомівка: історія та особистості” Юрій Гребінник, 1984 року до музею забралися злодії та викрали 37 експонатів. Серед яких картини Айвазовського та старовинні ікони. Дві роботи згодом знайшли в Москві, доля решти — невідома.

Після цього остаточно вирішили, що треба передати музей державі, яка забезпечить нормальну охорону. У 1986 році Пархомівський музей став автономним відділом Харківського художнього музею.

Пархомівська колекція сформована здебільшого з подарунків від художників, музеїв і з особистої колекції Панаса Луньова. Також учні ходили в експедиції навколишніми селами, де знаходили вишиті рушники, кераміку, посуд, старовинні документи, фотографії, цінні експонати. Наприклад, у своїх спогадах засновник музею Панас Луньов написав таке: “П’ятнадцять років тому в нас виникла думка організувати в школі художній музей. Ми почали збирати картини в нашому та сусідніх селах. Це звучить неправдоподібно, але де-небудь в кутку сільської хати раптом знаходився справжній Сезан”. Звучить це справді неправдоподібно.

 

Тут був Гоген

Справжність деяких експонатів із Пархомівського музею викликала сумніви ще від початку його існування. В одному з листів український радянський художник Василь Касіян написав: “Шановний Афанасію Федорович! Велике спасибі Вам за труд і надіслання фотографій з двох малюнків олівцем, які приписуються Т. Г. Шевченкові… З першого на них погляду видно, що за стилістичними ознаками вони не шевченкової руки. Інша справа, дати атрибуцію цим малюнкам і вказати їх автора. На другому малюнку праворуч напис олівцем, який на фото не прочитується. Можливо, що його розшифрування дасть ключ до відкриття авторства. У всякому разі ці малюнки не належать Шевченкові…”. Лист датований 7 жовтня 1962 року. Шевченко в музеї виставлений досі.

У спогадах Панас Луньов часто перераховує картини та художників, які вдалося зібрати в Пархомівці. У його публіцистичних текстах різних років гучні імена то з’являються, то зникають. Там Луньов згадує про Дюрера, Тиціана, Давида, Рейсдаля, Пікассо, Піранезі, Ван-Дейка, Мане, Рембрандта, Верещагіна, Шишкіна, Шевченка, Брюллова, Рєпіна, Левітана, Сєрова, Кандинського, Малевича і багатьох інших. У його тексті “Пархомівська скарбниця” можна натрапити зокрема на такий перелік: “В музеї зберігаються роботи французьких художників: Верне (картина “Перед битвою”), Пісарро (полотно “Весна”), Ренуар (етюд “На балі”), Гоген (етюд “Пальми”), Сезан (етюд “Натюрморт зі стільцем”), Матісс (“Циганка”) та інші…”. Якщо скористатися простим інструментарієм гугл-пошуку за зображеннями, то картину “Весна” Каміля Пісарро ви знайдете лише на сторінках, де вітчизняні журналісти пишуть про Пархомівський музей. Але не знайдете цієї картини в каталогах із повним зібранням робіт художника. А “Пальми” Гогена тепер висять в одному із залів, тільки на табличці зазначено “Невідомий художник”, а не ім’я відомого французького художника-постімпресіоніста. Словом, досліджувати колекцію музею дійсно цікаво, тільки не зовсім зрозуміло, чи хтось цим професійно займався.

На запитання щодо роботи Рембрандта в Пархомівському музеї Олена Семенченко відповідає, що Рембрандта, звісно ж, тут немає. Але про нього часто запитують, бо, мовляв, колись хтось із журналістів щось наплутав і ось наслідки. Але тут важко не оступитися, оскільки у книзі “Афанасій Федорович Луньов: статті, спогади, документи, матеріали” можна знайти статтю з такими словами самого Луньова: “В колекції картина Рембрандта — полотен якого немає в жодному музеї України”.

Директорка музею Олена Семенченко запевняє:

— Ви можете побачити у нас підписи під картинами “Невідомий художник”. Це державний музей, ми займаємося дослідженнями своїх робіт, атрибуцією своїх робіт. І вже коли ми впевнені, коли є підтвердження від мистецтвознавців, то тоді на етикетку пишемо конкретне ім’я і назву.

 

Музей як церква

Водночас мистецтвознавці й досі висловлюють сумніви щодо справжності деяких робіт. Однією із суперечливих картин, що представлені в Пархомівському музеї, є “Супрематизм 65” Казимира Малевича. Арт-менеджерка, дослідниця творчості Малевича та українського авангарду Тетяна Філевська зазначає:

— Ця картина не була відома за життя Малевича. Двозначності додає її невідоме походження (Панас Луньов ніколи не розповідав, звідки вона в нього). Професійної експертизи не було, а щоб здійснити її, музей на це немає грошей.

Відколи Пархомівський музей був переданий державі, він підпорядковується Харківському художньому музеєві. Його директорка Валентина Мизгіна наступного року святкуватиме 50-річчя своєї тут праці. Вона згадує Панаса Луньова як наполегливу та вперту людину, яка вміла відстоювати свої ідеї та роботу. Згадує пані Валентина і про часті суперечки із засновником музею:

— Одного разу приїжджаю до Панаса Федоровича, а в нього висить картина “Несіння хреста”. Мені цю картину доводилося бачити в багатьох варіантах, цей мотив повторювали сотні, тисячі разів. А в Панаса Федоровича підписано: “Несіння хреста. Нідерландська школа”.

— Панасе Федоровичу, звідкіля це у вас? 

— Та як? Ви розумієте, це я в такої-то людини купив…

— Панасе Федоровичу, цього не може бути!

Отак він сперечався, але згодом зі мною погодився. Коли музей був приєднаний, то наші співробітники почали їздити туди і проводити таку зорову мистецтвознавчу експертизу. Одного разу коли ми приїхали, щоб замінити деякі невідповідні підписи під картинами, Панас Федорович навіть помалював підлогу, щоб ми не змогли цього зробити. Звичайно, Панас Федорович не був мистецтвознавцем, він був, так би мовити, знавцем культури загалом. Тож Валентина погоджується, що колекція ще потребує дослідження і сама має сумніви щодо деяких робіт, наприклад, щодо картини “Весна”, яка підписана іменем Каміля Пісарро. Проте водночас відстоює Малевича та Шевченка.

Здається, всі ці мистецтвознавчі баталії проходять повз Пархомівку. Сюди продовжують їхати туристи і з України, і з-за кордону. Вони довго котяться розбитими слобожанськими дорогами, вичитуючи в путівниках гучні імена та історію про сільського вчителя, який зібрав у цих далеких краях унікальну колекцію. Це можна було б вважати за радянську листівку з історією успіху маленької людини, яка доторкнулась до великого. Але Радянського Союзу вже давно немає, а історія продовжує жити в музеї вже нової держави. Тому відвідувачі їдуть до просторих залів, навіть не підозрюючи, що державний музей може дозволити собі виставляти неперевірені роботи. Не те, щоб брехати, але й не те, щоб казати правду. Як насправді – ніхто не знає напевно: банально немає грошей на експертизу. Їдуть, споглядають і насолоджуються побаченим, ніби пам’ятаючи про настанову самого Луньова, який часто повторював своїм учням: “Дивитися треба не очима, а серцем”.