Андрей Шептицький під подвійним наглядом

Нічна мандрівка

"Ноччю уносивсь над Львовом якийсь дивний гамір, який мав у собі щось з клекоту великих вод, які заливають поля, щось з гуркоту надходячої громовиці, щось з неостанно великої метушні людей — се був відворот австрійської армії. Рано прибрала вулиця якийсь сірий жалібний характер. Життя наче завмерло", — нотував чернець василіянського монастиря Святого Онуфрія 3 вересня 1914 року. Того дня російське військо без бою увійшло до Львова. 

Окупанти зажадали від громади 16 заручників, яких мали скарати у випадку диверсій. Мали це бути по четверо євреїв, поляків, українців-народовців та українців-москвофілів (ці останні вважали себе "русскими"). Заступник президента міста Тадеуш Рутковський приїхав до собору Святого Юра й повідомив про це греко-католицькому митрополиту Андреєві Шептицькому. Той без вагань погодився стати заручником. 

Однак військовий губернатор, полковник Сергій Шереметьєв, якого призначили росіяни, викреслив ієрарха зі списку. Повідомити про це вирішив особисто. Приїхав до митрополичих палат о 23:00. Перепросив за пізній візит: 

— Тепер воєнний стан, не знати, де будемо завтра. 

Спускаючись сходами, Шереметьєв зустрів групу російських офіцерів. Тихо перемовившись, кудись поїхав з ними. В авто вже сидів арештований русофіл Іван Сас-Лісовацький. Через пів години офіцери повернулися і сказали, що Шептицького хоче бачити командувач 8-ї армії генерал від кавалерії Олексій Брусилов, який перебуває у Бібрці. Виїжджати треба було негайно!

— Здається, що вже не верну, — сказав митрополит. 

На місце прибули приблизно о 3:00. Дозволили поспати на тапчані між офіцерами. Вранці Шептицького представили генералу. Брусилов був невдоволений із перебування у своєму штабі уніатського сановника. Коли митрополит показав листа, який отримав від офіцерів, той відмахнувся: 

— Це сталося помилково. Я справді хотів побачитися з вами, щоби заявити, що призначаю вас відповідальним за порядок у всьому місті. 

Прощання зі сльозою на очах

12 вересня у митрополичих палатах влаштували обшук. Наступними днями — ще кілька. Шукали свідчення повноважень митрополита на унійну працю в Російській імперії, отриманих від папи Пія Х, який помер за місяць до того. Шептицький передбачив небезпеку й із початком війни розпорядився замурувати частину свого архіву в стіні. 

15 вересня сановникові повідомили, що відтепер він перебуватиме під домашнім арештом, 19-го — що його висилають углиб Росії. Встиг призначити генеральним вікаріємтимчасовим керівником архиєпархії отця Андрія Білецького. Разом із в’язнем дозволили їхати ректорові духовної семінарії отцю Йосифові Боцяну як сповіднику, управителю його палат брату-василіянину Йосифові Ґродському як секретарю, а також слузі Миколі Попадюку. 

Ґродський описував мить прощання так: "Се була страшна хвиля. Між людьми настав крик і лемент. Усі вони тиснулися до автомобіля, щоб попрощатися зі своїм архіпастирем — не знати, чи може не на все. Бідні прощальники самі не знали, що мають діяти: чи стояти, чи клячати, — тому було між ними одно і друге, а сльозам не було й кінця". У василіянській хроніці читаємо: «Народ перебився через кордон жандармів, щоб може вже впосліднє уцілувати руки Владики. На лиці Митрополита малювався сум, який він намагався злагоднити усмішкою. Прощався з всіми сердечно, повторяючи часто: "Бог з нами", а як впослідне клячучих благословив — всі вибухнули голосним плачем. І в очах митрополита підглянено блискучу сльозу».

Автівками в’язня і його супутників відвезли до Бродів — тоді прикордонного містечка. Далі — потягом до Києва. Митрополитові віддали вагон Галицького генерал-губернатора, графа Георгія Бобринського, який був "так уряджений люксусово, що лише царський девчім перевищає його". На зупинках бачили, що в "Росії" живуть самі українці, лиш на великих станціях чули російську мову.

До однодумців

До Києва прибули проти ночі 21 вересня. Шептицького поселили у вишуканому готелі "Континенталь" неподалік Хрещатика. Виходити на вулицю заборонили. Його супутники могли це робити. Виникла проблема з грошима. Поміняти їх можна було тільки за курсом 1 австрійська крона — 20 російських копійок. Попадюк шукав вино для Причастя, але спиртне у воєнний час не продавали. Дістав безкоштовно в Києво-Печерській лаврі. Дізнавшись, що слуга прибув з Галичини, тамтешній монах сказав: 

— О, там пойдёт реформа! 

Це відповідало дійсності. За відсутности митрополита в краї почали кампанію "навертання уніатів" у православ’я, яку очолив архиєпископ Євлоґій Георгієвський, родом із Тульської губернії. Після вигнання російських військ багато греко-католицьких священників, вплутаних у ці процеси, втекли до Ростова-на-Дону. Потім каялися, поверталися.

Андрей Шептицький вділив єпископські свячення отцеві Боцяну. Також номінував єпископами Миколая Чарнецького та Дмитра Яремка. Останній має стати острозьким єпископом, але помер на засланні у Вологді. 23 вересня ротмістр жандармерії повідомив митрополита, що опівночі його вишлють до Нижнього Новгорода. Шептицький мав жити там "на собственный счёт", тож було прийняте рішення, що з ним поїде тільки слуга. Боцян і Ґродський повернулися до Львова. Незабаром їх арештували та відправили на Сибір.

У Нижньому Новгороді жило багато старообрядців, якими давно цікавився митрополит. Тож у присутності конвойного офіцера він сказав: 

— О, який я задоволений, що їду в Нижній!

Офіцер відрапортував про це керівництву. Піднялася буча — мовляв, Шептицького везуть до однодумців. Через тиждень його відправили до Курська. Там власним коштом винаймав дві кімнати у прибудовах готелю Полторацького: одну — для себе, другу — для жандармів, які його пильнували. Коли казав, що в нього закінчуються гроші, у відповідь чув: 

— Тоді підете на казенне утримання, — тобто в тюрму. 

Тільки шкіра та кості

"Я здоровий, а подвійна охрана навіть чахотки не допустить", — писав Андрей Шептицький знайомому, засланому в Сибір. Йому дозволяли читати газети — були тільки російські. Ходив до букініста, де купував книги або предмети старовини для Національного музею. Часом в’язня відпускали на сповідь до костелу, але під наглядом і коли там не було людей. Одного разу тамтешній православний єпископ Тихон вигнав митрополита з храму, кричучи: "Оглашенныя изыдите". 

Він потай надсилав листи папі Венедикту XV. Отримавши пожертву, влітку 1915-го винаймав невеликий будинок. На Великдень 1916 року йому дозволили піти в гості до римо-католицького пароха. Там Шептицький зустрівся зі своїм канцлером, отцем Михайлом Яцковським, засланим в Орел, який приїхав до Курська провідати сестру. Після цієї зустрічі Яцковський написав іншому в’язневі: "Митрополит так змарнів, що на нім тільки шкіра і кости. Виглядає неначе візантійський Святий".

Тим часом царський уряд, не знайшовши в архіві Шептицького політичного компромату, віддав його в розпорядження "Святішого Синоду". Владика потрапив до монастиря Преображення Господнього на честь св. Євфимія Суздальського — тюрму для звинувачених у "злочинах проти православія". Мешкав у передпокої вікарійного єпископа Павла. Хоч монастирська огорожа сягала 10 метрів, на ніч кімнату замикали. Годували щі й кашею, іноді давали молоко. Не боронили молитися і потай служити літургію.

У грудні його перевели до Ярославля. Призначили 4 тисячі рублів річної пенсії — нарівні з православними єпископами. Але гроші так і не видали. Мусив сам винайняти й умеблювати будинок із чотирма кімнатами та кухнею на березі річки Волги. Готував їжу городовий. Шептицький міг гуляти містом, але за ним ходив працівник політичної поліції. Написав прохання, щоб його і трьох супутників, з якими вивезли зі Львова, відпустили. Влада показово мовчала.

У кареті з білими кіньми

На початку 1917 року імператор Микола II відрікся трону. Тимчасовий уряд оголосив амністію політв’язням. Шептицький — на волі. Перш ніж покинути Ярославль, мусив навідатися в тюрму — жандарм, який мав ключ від його бюрка, тепер сам опинився в неволі. 18 березня прибув до Петрограда. Лікував запалення легень. Встиг відвідати Київ, відправити там богослужіння, постарався закласти греко-католицьку церкву. Добився, щоби українських дітей, яких росіяни вивезли з Галичини, припинили русифіковувати й переводити на православ’я. 

Покинув Росію влітку. Їхав додому через Фінляндію, Швецію, Німеччину та Швейцарію. Дістався до Львова 9 вересня 1917-го — після майже 3 років відсутности. Чернець-василіянин написав у хроніці: "День приїзду до Львова Митрополита. Зі всіх сторін поз’їжджалося много священників, народа, процесій навіть з далеких сіл. В трамваях дуже великий натовп. Ціла улиця доїздова до двірця густо обложена людьми. Наші всі з дому пішли на стрічу".

Його вітав ерцгерцог Вільгельм (Василь Вишиваний), який виголосив промову українською і німецькою мовами. Військовий оркестр грав гімн "Боже, буди покровитель". До собору Святого Юра митрополита везли в кареті, запряженій білими кіньми, які надав магістрат. Ввечері для найближчих влаштували скромне чаювання. Пожертви, зібрані з нагоди повернення, Шептицький віддав на потреби сиріт війни.