Американська попелюшка у Василівці

Жінка-риба з Айови

Важкий позолочений екіпаж плив вибоїнами ґрунтової дороги. Іноді здавалося, що він ось-ось зупиниться, кучерам постійно доводилося підганяти чотирьох арабських коней батогами й окриками. У серпні 1907 року карета дипломата та підприємця Григорія Ностіца наближалася до села Василівкатепер Новомосковський район Дніпропетровської области. Поруч із ним їхала екзотична для цих околиць пасажирка. 

"Коли я вдивлялася в темряву оксамитової ночі й мовчазні степові простори, мені здавалося, що переді мною шелестять сторінки минулого, — писала Лілі Німпч у спогадах, виданих у 1930-х. — Наш шлях освітлювали піднятими високо над головами смолоскипами козаки в яскравих червоних шароварах, довгих накидках і хутряних шапках. Вони ніби прийшли з іншого століття. Все відбувалося наче уві сні. Мені стало страшно від невідомости того, що чекає мене в цій дивній, загадковій країні. Але тут я відчула, як Гришина долоня стиснула мою долоню, і зрозуміла: головне — те, що поруч мій чоловік. Це його батьківщина, а отже, і моя".

Мадлен Бутон — таке її справжнє ім’я — народилася в сім’ї американського генерала у штаті Айова. Працювала в нью-йоркському театрі, опісля — у берлінському вар’єте "Вінтерґартен". Коронний номер полягав у тому, що вона плавала у велетенському басейні, одягнута в костюм риби. За це отримала прізвисько Жінка-риба. Красива й розкута, Мадлен мала багато шанувальників серед найвищого товариства. Коли їй було 22, вийшла заміж за барона Ґідо Німпча, німецького банкіра. Стала баронесою. Однак минуло 7 років — і Лілі покинула обранця заради Григорія Ностіца. 

Його предки були німцями. Дід Йоган Карл перейшов на службу до росіян, коли ті сунули через Європу, наздоганяючи військо Наполеона. Змінив ім’я на Григорій, був комендантом Парижа, очолив Смоленський драгунський полк. Підрозділ перевели в село Мишурин Ріг над Дніпром. Одружився з донькою тамтешнього поміщика. Наприкінці ХІХ століття Ностіци володіли 25 тисячами десятин землі в Новомосковському повіті на Катеринославщині. Більше мав тільки Михайло Романов — дядько царя Миколи ІІ. Також їм належали маєток на Київщині, майорат у Польщі, село Кашинка Симбірської губернії, дачі в Ялті та під Петербургом… А родовий маєток містився у скромній Василівці. 

Скромний марнотрат

Коли Григорій і Лілі в’їхали в село, з усіх вікон визирали зацікавлені жителі. Вони намагалися розгледіти гостей через затемнене скло карети. Екіпаж проїхав маленьку білу церкву та зупинився перед будинком на краю густого лісу. Біля входу стовпилося кілька десятків слуг. Жінку повели до покоїв, освітлюючи шлях свічками. 

— Я почуваюся Попелюшкою, яка виходить заміж за прекрасного принца, — мовила щиро. 

— "І жили вони довго і щасливо…" — відповів Григорій. — Хай же і решта казки виявиться правдою! 

Вона так описує свого обранця: «Російські "великі феодали" звикли вести марнотратний спосіб життя. Мій чоловік, приміром, попри те, що в особистих уподобаннях був дуже скромний, протягом цілого року в кожному зі своїх семи маєтків тримав повний штат слуг». 

Ностіц продавав пшеницю з родючих українських чорноземів по всій Європі. Контракти з покупцями укладали агенти Ностіца. Усі вони були євреями. 

— Ніхто, крім єврея, не зможе укласти хорошу угоду, — пояснював чоловік. — Однак селяни ставляться до них недовірливо і з образою. Дуже важко іноді утримувати їх від самосуду.

— Гришо, я маю щось зробити для них, — просила Лілі. — У Нью-Йорку я маю добрих друзів серед євреїв. 

— Це безнадійне заняття. Шість мільйонів російських євреїв — немов кістка в горлі урядові. Пам’ятай, що ти виступатимеш проти невігластва й фанатизму селян, вихованих не одним поколінням у ненависті.

Селяни проти прогресу

Коли Григорій знайомив свою наречену зі старшими українцями, вони падали на коліна і кланялися до землі. Потім піднімалися і цілували жінку в щоки. Спочатку це її спантеличувало. Однак з часом Лілі звикла до такої традиції. Навіть навчилася відповідати тим самим, примовляючи: 

— Від душі бажаю вам усього найкращого. 

Перші кишенькові гроші вона витратила на будівництво невеликої лікарні з операційною. Там працювали двоє лікарів і троє медсестер. Однак селяни уникали закладу — боялися, що їх не випустять звідти живими. Так само не довіряли школі, відкритій коштом підприємця. Відпускали дітей на навчання тільки тоді, коли їм платили. "Можливо, причиною тому був страх. Але, можливо, це така собі винахідливість", — припускає Німпч. 

Коли Григорій привіз із-за кордону молотарку, робітники розбили її на друзки — не хотіли втратити роботи. Вражали і жебраки, яких наймали по сусідніх селах на сезонні роботи. Вони спали на узбіччях і писали крейдою вартість своєї праці на підошвах ніг — щоб їх даремно не будили, розпитуючи про ціну. Натомість коли в селі відкрили лазню, проблем не було: щосуботи люди навіть сперечалися, хто піде митися перший. 

Вже в позитивному сенсі американку вразили українські жінки. Вони працювали в полі, одягнуті в яскраві розшиті сукні, з косинками на головах і косами, перекинутими через плече. А ще гарно співали. 

"По неділях вечорами вони танцювали з хлопцями у великому тінистому парку. Старші сиділи навколо на траві, спостерігаючи за танцюристами і за дітьми, які гралися під гілками дерев. Мені дуже подобалося дивитися на них, роздавати їм невеликі подарунки та цукерки".

Майже як удома

Того самого року Григорій і Лілі взяли шлюб у православному храмі Святого Володимира в Марієнбадінині Чехія. Натхненний романом, чоловік навіть видав збірку своїх поезій. Зими подружжя проводило в Санкт-Петербурзі або Парижі, куди Ностіца перевели на службу. А влітку приїжджали до Василівки. 

Ці візити ставали святом для всього села, згадували місцеві жителі. Нині про це розповідають їхні онуки. Галина Микитівна Сендецька, 1914 року народження, переказувала: "Ось їде графиня. Кінь красивий — увесь у дукачах. У графині в руках мішечок. Вона бере в руки цукерки й кидає по обидва боки. І кидала часом копієчки. Ми з братом їх збирали. Потім батьки на ті гроші купили в Павлограді корову". 

"Для мене Росія назавжди залишиться в пам’яті як найромантичніше і прекрасне місце на землі, — стверджувала Лілі. — Спогади мої нерозривно пов’язані з тими першими роками, які я провела тут, — роками, повними любови, щастя і радости". Іншим разом писала: "Як же любила я ці простори, які так схожі були на Айову!".

У Парижі вона закрутила роман з ад’ютантом свого чоловіка. Григорій подав у відставку, перебралися до Санкт-Петербурга. На прийняттях жінка критикувала Распутіна і, не соромлячись, говорила про неспроможність імператора Миколи II керувати державою. Коли почалася Світова війна, контррозвідка запідозрила її у шпигунстві на користь Німеччини. Після більшовицького перевороту Ностіци через Київ і Одесу втекли до Франції. Там мешкали на віллі в Біарриці. Овдовівши, Лілі недовго сумувала — через два роки вийшла заміж за тореадора Діонісіо де Фернандеса Азабаля. Пережила усіх трьох своїх чоловіків і померла в рік 50-річчя Жовтневого перевороту, який змусив її емігрувати.