5 тез про моральне лідерство у складні часи

Ірина Старовойт, літературознавиця

Моральне лідерство — це протитуманні фари, особливо, коли ми перебуваємо в таких складних обставинах, як велика війна. Щоб бачити крізь туман війни, нам потрібні люди-візіонери, які бачать краще, дальше, і можуть розповісти про те, що вони бачать у доступний для нас спосіб.

У XXI столітті в українському суспільстві горизонталь точно важливіша, аніж вертикаль. Ми не шукаємо лідерів нагорі, десь на високих чи топових позиціях. Ситуативними лідерами стають люди в певний момент і в певному місці. Часто це люди, які до того не займали керівних посад, і після того, скоріш за все, не будуть їх займати, тому, що керівник і лідер — це не одне й те саме.

Справжнім лідером є той, хто ловить тих, хто падає, подає руку тим, хто втомився і той, хто замикає собою. Не завжди він чи вона йде попереду, — вони можуть закривати ті частини місії, на які вже ні в кого немає сил. Моральний лідер — це людина, яка каже "так", коли інші  кажуть "ні". Це людина, яка каже "зможемо", коли інші сумніваються. Людина, яка дає надію тоді, коли інші готові впасти в зневіру.

Мирослав Маринович, правозахисник, політв’язень радянської доби

Процес морального зростання потребує енергії. Моральний лідер — це той, хто додає енергію в дуже несподіваний спосіб, тому, що він іде проти течії. Моральні лідери, які є для мене прикладом, творили саме цей ефект: коли все суспільство йшло за течією, хтось ставав проти неї, і тим показував дивовижний приклад, який надихав. Шістдесятники закликали мене йти їхнім шляхом, не тягнучи до себе, а лише своїм прикладом. Спостерігаючи за цими людьми, мені хотілося бути разом із ними.

Євген Сверстюк і Мустафа Джемілєв стали першими лауреатами нагороди "Світло Справедливості". Євген Сверстюк ніколи не був політиком, але він був авторитетом і, як він сам казав, "тримав духовну планку". Мустафа Джемілєв став політичним лідером, але за ним не тягнеться шлейф корупції чи чогось негідного. Здатність своїм прикладом увиразнювати, давати енергію для наслідування мені видається найважливішою.

Ми довіряємо людям тільки тоді, коли бачимо, що вони спроможні йти на жертву. Сьогодні ми бачимо це на прикладі жертви наших воїнів. Україна переживає важкі часи не тільки тому, що триває війна, а тому, що перед нами стоять виклики, до яких людство не готове. Зло буде перемагати до тієї пори, поки знову не буде великої жертви, на якій вибудується новий порядок і нова ціннісна цивілізація.

Віталій Ляска, головний редактор проєкту "Локальна історія" 

У часи військових лихоліть нам бракує опори та дороговказів. Їх часто можна віднайти в історії. У 1920—1930-х роках Галичина перебувала під польською владою. Тоді не було української освіти, діяли утраквістичні двомовні школи, а насправді — польськомовні, українців не брали на роботу, ми не мали власного війська. Але попри це 100 років тому в селах Галичини працювала "Просвіта", яка стала протидією полонізації, була "Рідна школа" — приватний заклад, у якому за гроші односельчан вчили дітей українською мовою. Були спортивні товариства "Сокіл" і "Пласт", які мали стати основою формування майбутнього українського війська. Коли українців не брали на роботу в офіційні установи, альтернативою ставали кооперативи, які керувалися гаслом "Свій до свого по своє". Це добра традиція самозарадності, правдивого громадянського суспільства, яке тепер реалізовується.

Солідарність, повага і відповідальність — це ті кити, на яких має стояти Україна майбутнього. Ми маємо великий потенціал стати центром оновленої Європи.

Багато ворожих лавин ХХ століття, які б мали нас асимілювати, ми вже спинили. Завдяки шістдесятникам і дисидентам вдалося продовжити тяглість, яка здавалося, трималася на волосині. Але завдяки їхньому культурному, політичному опору, ціною власного життя, вдалося легітимізувати українську Незалежність. Моральне лідерство другої половини ХХ століття в Україні — це люди, яких ми часто недооцінюємо. Але без них наша Незалежність була б інакшою, як і ми.

Ірина Старовойт, літературознавиця

В Україні сталося дещо неймовірне, коли після насильницької колективізації і примусового кагалу радянської ідеології, українці змогли організуватися у волонтерські колективи під час Помаранчевої революції і Революції гідності. Тоді тисячі українців пішли в політику — це і є пряма демократія. Окремо ми дуже мало можемо і вміємо, але разом — ми сила. Лідерство — це уміння згуртуватися навколо доброї справи чи доброї думки, зробити те, що треба, розійтися, і якщо є потреба — зійтися знову. Українці проявляли це вже не раз.

Лідери — це ті, хто говорять гірку і неприємну правду. У цьому сенс лідерства, коли ми можемо відкрити очі на небажані, страшні речі, але відкрити їх вчасно.

Коли Путін не зміг нас взяти ні живцем, ні мертвими, він тепер хоче зробити так, щоб наша спільна колективна жертва виявилася марною, але так не буде. Він, як тиран, теж жертвує, але іншими, він готовий все віддати крім себе самого і своїх інтересів. Натомість людина, яка готова до лідерства, не буде жертвувати іншими. Насамперед лідер жертвує собою. Якби кожен українець прийняв позицію, що чужа жертва більша, ніж моя, то після війни наше суспільство переродилося би до невпізнання.

Мирослав Маринович, правозахисник, політв’язень радянської доби

Чудо солідарності українців насправді є натхненим видовищем. Це дивовижний суспільний резонанс, який не спричинений волею влади, коли під час революцій суспільство самоорганізувалося у волонтерський рух. Ми можемо бути об’єднаними, вийти на майдани і вразити світ, але після цього ми починаємо виясняти, хто і де зробив помилку.

У людей з гемофілією кровотеча не зупиняється довше, ніж у здорових людей. Моральна гемофілія — це коли не спиняється суперечка, вона переходить у ворожнечу, і на цьому закінчується наша солідарність. Сьогодні ми всі розуміємо наскільки небезпечно ворогувати всередині країни, але ми бачимо, що ентузіазм солідарності значно слабший. Моральна гемофілія — це діагноз митрополита Андрея Шептицького нам на осторогу. Це крик до українського народу: зупиніться у своїй ворожнечі!