5 причин, чому варто прочитати книжку "Український націоналізм" Мирослава Шкандрія

"Український націоналізм" Мирослава Шкандрія — найбільш всеохопна стисла історія українського націоналістичного руху, яка передає весь активний період його розвитку від 1920-го року до придушення радянською владою. Іншої книги з такою повнотою охоплення теми немає. 

Окрім цього, "Український націоналізм" — одна з найбільш неупереджених книг на цю тему. Шкандрій не ідеалізує і не виправдовує, а показує також темні сторони, зокрема терор та етнічну чистку на Волині. Водночас чітко видно, що цей рух був не нацистським, як твердить російська історична пропаганда, а національно-визвольним. Автор спростовує історичну міфологію з обох боків: і російську пропаганду про нібито антигуманний, фашистський та ксенофобський характер українського націоналізму, і ту апологетичну міфологію, яка цей рух ідеалізує й виставляє винятково героїчним. 

Важливо розуміти, що слово "націоналізм" у книзі часто вживається у вужчому значенні — у тому, в якому його використовували у 1930-х роках, коли саме це поняття було монополізовано ОУН, Дмитром Донцовим та його середовищем. Розвиток українського націоналістичного руху Шкандрій розглядає у ширшому контексті українського інтелектуального життя.

Автор не ставить собі за мету просто спростувати якусь пропаганду — він досліджує ключові міфи українського націоналізму. Зокрема, у розділі "Міт" є пояснення так званого палінгенетичного міфу. Це міф про нове народження нації — уявлення про те, що та чи та нація колись була великою і славною, але в силу різних обставин занепала, і тепер починається її відродження чи навіть нове народження — це один із найпоширеніших наративів націоналізму, зокрема й українського. Шкандрій аналізує, як такі міфи стали складовою частиною ідеології ОУН та як вони позначалися на її діяльності.

Мета автора насамперед дослідницька, але книгу можна використовувати і для спростування російської пропаганди. Шкандрій не протиставляє одні пропагандистські  міфи іншим, а намагається розкрити правду. Ми розуміємо, що повна прада недосяжна для історика, але прагнути до неї треба, і автор це робить з усією науковою сумлінністю.

Мирослав Шкандрій у книзі "Український націоналізм" вміло поєднує свої знання як літературознавця та історика. Це вкрай рідкісний синтез, який доводить: історію українського націоналізму неможливо адекватно зрозуміти без дослідження націоналістичної літератури.

Будь-який політичний рух не зводиться лише до програмних положень, які можна прочитати у постановах чи пропагандистських матеріалах. Націоналістичний рух — це ще й розгалужена міфологія та навіть своєрідна релігія. Цей міфологічний, емоційний аспект найповніше відображений саме в художній літературі. Без знання літератури ми не матимемо повної картини про те, що думали і відчували українські націоналісти та яким було їхнє світобачення.

Саме через історії українських письменників, зокрема, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича, Уласа Самчука авторові вдалося повніше передати роль націоналізму в українському визвольному русі та інтелектуальному житті народу. Водночас Шкандрій показує, що українські націоналістичні письменники зробили значний внесок у літературний модернізм — і це заповнює суттєву прогалину в українському літературознавстві, яке досліджує переважно радянську версію літературного модернізму.

Варто відзначти, що на відміну від англійського, українське видання має ілюстрації, зокрема з портретами багатьох описаних діячів, що робить читання живішим і цікавішим.

<p>Дмитро Донцов (1883&ndash;1973)</p>

Книжка розглядає український націоналізм крізь призму його відносин із кількома державами, зокрема з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. До речі, вплив усіх трьох держав на Україну не варто недооцінювати.

Радянська доба досі "сидить" у головах українців, хоч її ефект і зменшується з поколіннями. Це і спосіб життя, і "цивілізація", і тоталітаризм: від цієї спадщини не легко позбутися.

Якщо говорити про нацистську Німеччину, то українська історіографія намагається відгородити націоналістичний рух від нацизму — і він справді не був нацистським, а на завершальному етапі навіть боровся з ним. Але його вплив через ідеологію та практичні дії теж не можна недооцінювати. Наприклад, посилення антисемітизму в українському націоналістичного русі в 1930-х почасти можна пояснити цим впливом, як і ідею прийнятності етнічних чисток для досягнення національно однорідної держави.

Щодо Польщі, то дослідження істориків українського націоналістичного руху зводяться здебільшого до опису боротьби: терористичні акти, вбивство міністра внутрішніх справ Польщі в 1931—1934 роках Броніслава Перацького, саботажні акції. Але крім боротьби був і вплив — зокрема польського політичного мислителя Романа Дмовського на ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. Значною мірою, український націоналізм був реакцією і відповіддю на польський.

Підхід Мирослава Шкандрія специфічний: якщо інші автори пишуть про ідеологію загалом, то у книзі "Український націоналізм" описано не абстрактну доктрину, а кожного з ідеологів — людей із різними уявленнями, ідеями і характерами. Скажімо, погляди Володимира Мартинця відрізнялися від переконань Юліяна Вассияна чи Юрія Бойка-Блохіна. А їхні міркування різнилися від поглядів Дмитра Донцова.

З цього персоніфікованого підходу випливає важливий висновок: ідеологія ОУН ніколи не була тоталітарним монолітом, хоч самі ОУНівці й ставилися до тоталітаризму позитивно. Але всередині руху завжди буяли дискусії — Євген Коновалець заохочував критику і дебати. Про це нечасто пишуть у літературі, і Шкандрій — один із небагатьох, хто це чітко зображує.

Сучасна повномасштабна війна додає книзі актуальності у багатьох аспектах. Війна в Україні супроводжується російською історичною політикою і пропагандою, яка зображує український націоналістичний рух як суто фашистський і геноцидний, таким чином намагаючись дискредитувати сучасну Україну. Кожен, хто прочитає книжку Мирослава Шкандрія, не матиме сумніву, що це повна нісенітниця.

Із теперішніми подіями книга резонує, оскільки українці завжди боролися за свою незалежність різними способами. У 1920–1930-х роках Україна була розділена між чотирма державами, згодом, під час Другої світової війни, український визвольний рух намагався використати ситуацію для виборення незалежності. Сьогодні ми бачимо наступну сторінку цієї боротьби, коли незалежна Україна відстоює себе у війні з Росією. Вороги були різними, але мета завжди залишалася одна.

В ОУН був поширений "культ героїзму", де смерть революціонера-націоналіста протиставлялася пасивній смерті святого-мученика. Революціонер гине в боротьбі — і це оголошується вищим вибором. Олена Теліга та Олег Ольжич не лише зробили внесок у цей культ, а й самі загинули молодими у роки Другої світової.

Цей культ спостерігається і нині, особливо серед молоді, яка готова віддавати життя за незалежність України. Однак надмірно захоплюватися риторикою 1930-х років не варто. Тоді культ смерті доводився до крайнощів і знецінював людське життя порівняно з "життям нації". Люди були готові пожертвувати не лише власним життям, а й чужим — заради того, щоб наступні покоління жили краще. Культ героїзму і жертовності гідний поваги, але варто пам'ятати, де проходить межа між самопожертвою і знеціненням людського життя.