Зникомий кордон

Хто давніший?

— Поблизу Збруча в районі Волочиськ-1 зафіксовано перше й найдавніше поселення, там наш земляк Іван Михальчишин проводив розкопки, — розповідає мені Людмила Гуляк, зберігачка фондів Волочиського історико-етнографічного музею. — Перша писемна згадка про Волочиськ, а тоді Волочище, — 1463 рік. Назва пов’язана з торговельним шляхом, що тут проходив. Збруч був тоді повноводним, але коли пересихав, то треба було волочити вантажі, звідси і назва.   

— Ми не дуже заглиблюємося у те, як розвивався Підволочиськ, — додає директор музею Сергій Ільчишин. — Відомо, що тут, у Волочиську, був центр, основна забудова, а за переправою — фільварок, невеличке селище, можливо, якісь робітники там працювали.

Але з колегами не погоджується директор Підволочиського історико-краєзнавчого музею Юрій Мокрій: 

— Ви бачили той Збруч? Тут від його витоку 20 кілометрів по прямій, який він міг бути повноводний? У "Словнику староукраїнської мови" я знайшов значення слова "волочище" — це болото. Щоб зрозуміти, де був історичний центр, треба подивитися на топоніміку. У нас тут неподалік є гора Старе місто, Староміщина, Підзамче, Замчище. Ми вважаємо, що давнє Волочище було тут. І в нас є артефакти з Чорного шляху на Київ, а вони свій Кучманський шлях на Крим ще не ідентифікували до кінця. Немає шляху — немає міста!

Із краєзнавцями обох містечок я спілкувався окремо, інакше, імовірно, став би свідком запеклого диспуту. І Юрій Мокрій, і Сергій Ільчишин визнали, що дискусії на тему, хто давніший, хто перший і хто кращий точаться безнастанно. Щоправда, тільки в тісному середовищі пасіонаріїв-гуманітаріїв, бо ж пересічних жителів мало цікавлять ці питання.  

Після того як по обох містечках пройшовся коток світових воєн і радянського господарювання, вони мають вигляд не дуже давніх. Тому цю суперечку зможуть вирішити хіба що незаангажовані археологи, які не матимуть особистих зв’язків ані з Волочиськом, ані з Підволочиськом.

Дві імперії 

Деякі краєзнавці вважають, що обидва містечка колись були одним населеним пунктом. Є і такі, які стверджують, що вони завжди були окремими поселеннями, розділеними Збручем і болотом. Однак належали, разом із навколишніми територіями, різним магнатським родам — Збаразьким, Острозьким, Вишневецьким і Мошинським.    

Тут пролягали торговельні шляхи. Але одна річ — містечко на торговельному шляху й зовсім інша — містечко на кордоні. Такий з’явився тут 1772 року в результаті Першого поділу Польщі. Так Волочиськ опинився під росіянами, а Підволочиськ — під австрійцями.

Через 99 років, 1871-го, через два міста проклали залізничну лінія Тернопіль — Жмеринка, що поєднала дві імперії. Щоправда, стандарт колій у двох державах був різним, тому вокзали у Волочиську і Підволочиську були "острівними": з одного боку — європейська колія, з другого — російська.

Після руйнувань світових воєн два вокзали перебудували, вони мають майже однаковий провінційний вигляд, і важко сказати, який був основним. Біля обох збереглися старі складські приміщення (пакгаузи), які використовували, щоб перевантажувати товари, та будинки залізничної інфраструктури. У колишній будівлі Волочиської митниці з вичовганими сходами тепер комунгосп. Європейської колії уже давно нема ані у Волочиську, ані у Підволочиську.  

До Першої світової в обох містечках вирували товарний та пасажирський потоки. За словами Юрія Мокрія, з Росії везли збіжжя, деревину, рибу, м’ясо, яйця, а до Росії  сільськогосподарський реманент, техніку й увесь спектр промтоварів.

— Ворота імперій відвідували й імператори. У Підволочиську двічі побував Франц Йосиф I, — розповідає Юрій Мокрій. 

— А у Волочиську тричі — Микола II, — доповнює Сергій Ільчишин.

"Шварцівники" та "контрабаси"

Там, де кордон і митниця, виникає і контрабанда, особливо якщо ідеться про межу двох величезних імперій.

За словами Юрія Мокрія, вирішальним було питання акцизу. У Російській імперії його запровадили на алкоголь, тому він був значно дорожчим, ніж в Австро-Угорщині. А в Австрійській імперії підакцизним товаром став тютюн. Тому алкоголь переправляли з Підволочиська до Волочиська, а у зворотному напрямку — тютюн. Також із Галичини возили парфуми, косметику, жіночу білизну, загалом — європейський одяг та взуття, а з Поділля — тканини, зокрема ситець. 

Галичани своїх контрабандистів називали "шварцівниками"з німецької — "чорний", а подоляни — "контрабасами". Цим промислом займалися переважно євреї, які жили по обидва боки Збруча. 

Щоб перетнути кордон, треба було отримати платний дозвіл. І тут закони обох імперій відрізнялись. Австрійці видавали дозвіл на місяць, а росіяни — на день. Відповідно, ті, хто бажали часто перетинати кордон, мали бюрократичні клопоти. 

Окрім економічної контрабанди, також процвітала політична. 

— До Підволочиська приїжджали Іван Франко і Михайло Павлик, щоб організувати канал переправлення української літератури до Російської імперії, — коментує Юрій Мокрій. — Неподалік є село Богданівка, де мешкав отець Сильвестр, брат дружини Михайла Грушевського, тому останній також неодноразово сюди приїжджав і долучався до організації трафіку.

Окремий канал нелегальної контрабанди мали есери й комуністи, яких у Підволочиську, за словами пана Юрія, називали "інтершваль".

— Місцевим контрабандистам було все одно, що возити: комуністичну літературу, українську чи порнографію, — додає пан Мокрій, — у них була такса на вагу: пуд16 кілограмів — 25 рублів. Це місячний оклад робітника. Така інформація зафіксована у спогадах.

Нові держави, старий кордон 

Коли почалася Перша світова, то кордон на Збручі відразу перетворився на лінію фронту. За словами Сергія Ільчишина, штаб планування Брусиловського прориву був у Волочиську, саме тому сюди втретє таємно приїжджав Микола II. За іронією долі, тепер у цьому будинку місцевий ТЦК, який набирає людей, щоб воювати з росіянами.

Обидва містечка стали свідками невдалих українських національно-визвольних змагань. У 1920 році Волочиськ протягом тижня був останньою столицею УНР Петлюри: у місцевому музеї зберігають документальні підтвердження цього факту. 

Сергій Ільчишин показав мені будинок, де, на його думку, Голова Директорії квартирував у місті. Він розташований відразу біля залізничної колії на тлі пізніше збудованого й уже закритого заводу конденсаторів. Тепер там живе сварлива жінка, яка пригрозила викликати свого чоловіка-поліціянта, коли побачила, що я фотографую будинок.

Під тиском "червоних" Петлюра разом із залишками війська перейшов Збруч до Підволочиська, де його інтернували поляки. Там він виступав із балкона сьогоднішнього історико-краєзнавчого музею.

Від 1922 року на Збручі встановили радянсько-польський кордон. За словами Юрія Мокрія, тоді з обсягу товарообігу двох імперій залишилося приблизно 5 %, але Радянський Союз тиснув дешевим зерном і підволочиські хлібороби розорилися. Також намагалися прикрити й контрабанду, але це було не так просто, оскільки самі стражі кордону теж хотіли підзаробити. Юрій Мокрій згадує місцеву бувальщину, як у Волочиській комендатурі два чекісти посперечалися, чий агент швидше принесе горілку з Польщі.  

Тоді ж через кордон трафік налагодили УВО–ОУН: Ярослав Стецько родом із села Кам’янки, неподалік Підволочиська. Також стала популярною контрабанда людей: одні тікали з "радянського раю", інші, як польські комуністи, навпаки, прагнули до нього потрапити. За переправлення людини, як зазначає Юрій Мокрій, потрібно було викласти на той час астрономічну суму — 50 американських доларів.  

"Червоний" і "коричневий" терори

Саме в той період Волочиськ переживав великі червоні репресії, але найжахливішим і найконтрастнішим епізодом міжвоєнного періоду був Голодомор. На Галичині не могли повірити, що країна, яка економічно їх розорила дешевим зерном, може голодувати. Бандера і Стецько засилали через Збруч свого агента-розвідника, той підтвердив жахливі здогади. Митрополит Андрей Шептицький збирав пожертви й купив ешелон зерна, щоб відправити його до УСРР, але радянська влада демонстративно не приймала допомоги, зерно стояло на колії у Підволочиську і проростало, потім його забрали на спиртзавод. 

Паралельно працювала гуманітарна контрабанда:

— Люди робили такі невеличкі плоти з дошок, — розповідає Юрій Мокрій, — на них прикріпляли продовольство й пускали за течією, а на тому березі знали, куди їх вода принесе. Потім це пронюхали чекісти-прикордонники, тому почали використовувати інший метод: брали довгу тичку, вкопували її у землю і робили з неї катапульту, щоб перекидати пакунки з їжею назад.

Також пан Юрій згадує випадок у селі Канівка під Волочиськом, що розташоване на пагорбі. Канівці взимку зібрали дітей з половини села, всадовили на великі сани й пустили їх із гори через Збруч до села Оріхівець. Попри угоду про репатріацію, поляки не видали дітей, і вони вижили.

Волочиські краєзнавці розповіли про те, як за хабарі радянські прикордонники не помічали перетину кордону під час Голодомору. І про практику вагітних жінок, які нелегально переходили Збруч, народжували в Польщі, залишали дітей і поверталися у СРСР.

Під час Другої світової Радянський Союз захопив Галичину разом із Підволочиськом і кордон майже на два роки зник, але з приходом нацистів він знову з’явився. Цього разу — між Райхскомісаріатом Україна та Дистриктом Галичина. За словами Юрія Мокрія, німецька окупація на двох берегах Збруча була різною: на східному березі — значно суворішою. Підтвердженням цього є те, що у Волочиську євреїв розстріляли 1942-го, а у Підволочиську — 1943 року.

Винищені контрабандисти та їхні боси залишили чимало скарбів, замурованих у стінах, прихованих у стріхах і прикопаних на городах, які до сьогодні час до часу знаходять нові власники нерухомости. І у Волочиську, і у Підволочиську про це циркулює чимало містечкових легенд. 

Парадокси індустріалізації

Після Другої світової Збруч з міждержавного перетворився на міжобласний кордон, зникла контрабанда й радянський коток зрівняв два містечка. Про той період як згадки залишилися два храми-заводи. У Волочиську костел Святої Трійці початку ХІХ століття перетворили на фабрику електричних деталей, а у Підволочиську із синагоги Бабата початку XX століття зробили консервний завод.

До кінця 1960-х і Волочиськ, і Підволочиськ були переважно аграрними містечками. Але у 1970-х роках у регіоні вирішили побудувати кілька заводів. Підволочиські чиновники відмовилися від такої перспективи, мотивуючи тим, що людей треба заганяти в колгоспи: адже Підволочиський район був найрозоранішим у СРСР — на 98 %. 

А Волочиськ, навпаки, скористався пропозицією і почав різко розвиватись. Тут збудували Машинобудівний заводфілію нинішньої "Мотор Січі", завод конденсаторів "Номінал", завод залізних виробів, швейну фабрику — загалом 20 підприємств.

За словами Людмили Гуляк, це стало поштовхом до стирання старого кордону:    

— На заводи привозили робітників з Тернопільської області, багато хто тут залишився, так поступово почали змішуватися культури. 

Як приклад, музейниця показує вишивку: галичани привезли до Волочиська шиття хрестиком і геометричні візерунки, хоча тут домінувала гладь, низинка й рослинні орнаменти.

Незримий кордон

Однак попри радянське змішування населення, історичний кордон, що існував тут понад 170 років, ще давався взнаки. Юрій Мокрій згадує з посмішкою, як у 1970-ті, коли Підволочиськ слухав західну музику, у Волочиську на Машинобудівному заводі організували ВІА "Крылья Советов". Або те, як поодинокі жителі Волочиська приносили святити паски в цератових торбах, прикритих кухонними рушничками, і як дивувалася його дочка, коли бачила, як на другому березі Збруча люди не шанували неділі і працювали в полі. 

— Наприклад, у 1960-х роках взяти жінку з Волочиська було впадло… Москалиха… Вони теж на нас так спідлоба дивилися… Бандьори, — згадує Юрій Мокрій.

І в цьому з ним погоджується Сергій Ільчишин: 

— У мене батько з Тернопільщини, а його брати та сестри одружилися на Хмельниччині. Так вони сміялися між собою: о, ви — москалі, о, ви — бандери. Навіть на такому родинному рівні, коли всі сидять за столом.

Цей незримий кордон культивувала й радянська влада. Наприклад, зв’язковим Романа Шухевича Катерині Зарицькій та Дарці Гусяк заборонила селитися на заході Україні після того, як вони відбули 25-річні терміни ув’язнення, тому у 1970-х вони оселилися у Волочиську під наглядом місцевого КДБ.

У Підволочиську я поспілкувався з Ганною Федусь, яка товаришувала з обома. Пані Ганна працювала дільничною медсестрою, тому допомагала колишнім упівкам, які побоювалися звертатися до волочиської поліклініки. Коли 1986 року Зарицька уже доживала свого віку, КДБ заборонив давати їй знеболювальне, і на допомогу прийшла пані Ганна, що мала свої запаси ліків.  

— Вони були дуже працьовиті, вміли шити, гарно пекли торти, усіх пригощали, — згадує пані Ганна. — До них приїжджали дисиденти. Коли їх відправляли потім на каторгу, то Дарка сушила їм лісові суниці й надсилала, щоб було щось маленьке та поживне. 

Пані Ганна згадує, як під час "перебудови" спитала в Дарки Гусяк, що буде далі. Вона відповіла: "На нас працює час".

Юрій Мокрій також спілкувався з колишніми підпільницями. Він згадує, як Дарка Гусяк приходила на зібрання РУХу, стояла осторонь і казала: "Ви уже нове покоління, я просто стою і милуюся вами".

Від Зазбруччя до Надзбруччя

У 1990-ті постіндустріальний Волочиськ не спішив дерадянізовуватися. Юрій Мокрій згадує, як колона рухівців ішла з Підволочиська до Волочиська на відкриття пам’ятника жертвам Голодомору, а жителі останнього кидали в них камінцями. Або як у Волочиський будинок культури приїхав Дмитро Павличко, то рухівці на вході кинули червоні прапори, щоб люди ноги витирали, а жителі Волочиська їх перестрибували. 

Машинобудівний завод, як і "Мотор Січ", пережив пострадянську "перебудову" й успішно діяв. На території заводського санаторію В’ячеслав Богуслаєв, керівник "Мотор Січі", музеєфікував один із дотів лінії Сталіна і зробив із нього Музей бойової слави: там стоїть російськомовний вказівник, що інформує, скільки кілометрів до Берліна, Праги й Відня.  

Однак спочатку Революція Гідности, потім російське вторгнення і врешті повномасштабна війна зруйнували залишки політично-світоглядного кордону на Збручі. Богуслаєва посадили, вулицю, названу на його честь, перейменували, а музей закрили. Мені важко сказати, де я побачив більше червоно-чорних прапорів — у Підволочиську чи у Волочиську. Цю тенденцію помітили й мої співрозмовники-краєзнавці. Різний історичний досвід, що колись був розломом, проявляється хіба на рівні дружнього передражнювання.