Земля 100 видів глини. Опішня, гончарство і Кричевський

Гончарство, як ремесло

Під землею села Опішня, що на Полтавщині, сховано близько 100 видів глини. З них усього 10 годяться для керамічних виробів. Найдавніший глиняний посуд, знайдений тут, датується передскіфським періодом — VIII століттям до н.е. Вироби зберегли відбитки пальців давніх гончарів: у ті часи гончарного кола ще не існувало, ліпили лише руками.

Родина Шкурпелів видобуває глину самотужки і вручну, оскільки до багатьох місць складно дістатися транспортом. Чоловіки спозаранку вирушають в поле, тягнучи із собою бур, лопату і кирку. Викопують спеціальну яму — шурф — і збирають глину, що залягає тоненькими пластами на глибині від 3 до 15 метрів. Це довгий та небезпечний процес: буває земля обвалюється і чоловіки гинуть. Такий спосіб видобутку називається закритим. Є ще відкритий, коли зрізають верхній шар землі, аби дістатись до потрібної породи. 

Зараз у Шкурпелів три сорти глини. Наступний етап — перемолоти зібране, після чого майстер отримує пластичний та однорідний матеріал. Потім глину замочують і набивають шарами дерев‘яними дубнями. Така купа називається "кобила" або "баба". Потихеньку вона виростає заввишки з людину. Гончар зрізає стругами шматки глини, формує заготовки і турботливо накриває, щоб не сохла.

Від батька до сина

У майстерні Шкурпелів найдосвідченіший — 58-річний Олександр. У гончарстві він кілька десятиліть: працював художником народних промислів на місцевому заводі, а відколи той збанкрутував став підприємцем. Олександр експонував твори як на Опішнянському бієнале, так і за кордоном. У нього голлівудська усмішка. Сьогодні чоловік одягнений у фірмовий фартух та вихідні джинси. Зазвичай робочий костюм виглядає не так рекламно, але майстер не може зустрічати журналіста у брудному одязі, принаймні допоки поруч дружина Світлана.

Його робочий день починається близько 8 ранку за гончарним кругом — це головний інструмент майстра. Таке знаряддя з‘явилось тільки на початку XX століття. Шкурпели удосконалили його: встановили електромотор, який допомагає розганяти нижній круг, а майстер руками працює з виробом на верхньому. Гончарні ножі допомагають формувати й підправляти виріб без відбитків пальців. 

Олександр переймав досвід у відомого майстра Трохима Назаровича Демченка. 16-річним хлопцем він випадково потрапив на завод "Художній керамік" в Опішному: побачене його захопило. Демченко керував заводом з 1938 року, після війни заохочував чоловіків заробляти гроші, а не пити горілку — односельчани прислухались до нього. Завод нарощував темпи, працівники купували машини та будинки. Пізніше й Олександр пішов туди працювати. 

Він із теплотою і ностальгією згадує часи, коли працював зі своїм вчителем:

— Ми сиділи з Трохимом Назаровичем один навпроти одного, ліпили і спілкувались, — каже Олександр. — Мої роботи схожі на його.

Вдома у Олександра зберігаються надбиті роботи майстра, які той вже зібрався закидати на горище: на продаж — не поставиш, на подарунок — соромно. А Олександр вирішив, що це все ж пам‘ять. Чоловік затямив головний урок Трохима Назаровича: в кераміці не може бути рівних ліній. Відтоді його вироби опуклі та звивисті. Горнятка — горбасті, підсвічники — об‘ємні. До сьогодні він керується цим правилом як у гончарстві, так і по життю. Наприклад, він переконаний, що зниження попиту на кераміку — тимчасове, і крива вирівняється.

З Олександром працює його старший син Анатолій, йому 32 роки (загалом у сім'ї п‘ятеро хлопців). Він ще не навчився говорити, а вже допомагав татові місити глину. Потім ліпив статуетки на шкільні олімпіади. У нього був вибір стати поліцейським, але Анатолій вирішив усе ж перейняти батьківську справу. 

За день Олександр та Анатолій можуть створити з десяток горщиків.

— Що хочете згончарувати? — питає Анатолій і пропонує майстер-клас.

Він добряче товче глину та вмикає мотор — здається, що аж стіни в майстерні гудуть. На чолі хлопця виступають росинки поту. За кілька хвилин глина перетворюється в горщик. Після того, як виріб зняли з гарячого верстату, настає фінальний етап — сушка та випал.

Щоб не згасло горно

У мазанках гончарів завжди стояла сирість. Через це майстри часто хворіли, але опалювати оселю не хотіли, оскільки в такому середовищі вироби сохли повільно і якісно. А якщо поспішити, то глина може репнути. Посуд, коники і баранці тужавіли на п‘ятринах — поличках під стелею. За кілька днів вироби достигали для горна. 

Сучасні гончарі користуються горнами зразка кінця XIX століття. Це округла камера глибиною на півтора метри. Саме тут складають вироби, а потім накривають їх черепками: побитий керамічний посуд гарно затримує температуру. Внизу розташована топкова, куди гончар підкидає дрова. Температуру наганяють до 800-900°С. 

Але починається все з тоненьких трісочок. Гончар тримає руку над черепками, щоб відчути, як випаровуються з неї останні краплини вологи. З‘явилася пара — час кидати твердіші породи дерева і збільшувати температуру. Вироби червоніють, потім покриваються вугільною сажею, а з горна лунає тихе потріскування. Це означає, що саме зараз всі шари глини добренько запікаються. 

Готовність настає тоді, коли над горном з‘являється червоний язичок вогника. Жар вигортають з грубки, щоб не перепалити посуд. Гончарі кажуть: "Весь процес триває швидко, усього 10-12 годин". Потім горно охолоджується добу, і тільки на ранок майстер дістає вироби. Після мальовки посуд необхідно вдруге занурити в горно.

Ритуал роботи з глиною включає також магічні практики: молитва перед початком або дотримання забобонних приписів. Наприклад, Світлана Шкурпела просить не фотографувати вироби, які ще висушують:

— Якщо хтось побачить глину, то вже сто процентів її викидай. В результаті виріб буде обов‘язково перекошений або побитий.

Інколи вироби глазурують, тобто роблять їх гладенькими і блискучими. Щоб посуд не вбирав запахів їжі. Його занурювали у склянисту рідину або замальовуали пензлем необхідні частини. Якщо сумішшю покривали тільки вінця — це "крайкувати". А якщо зовнішню чи внутрішню поверхню — "склити".  

Красива глазур — це перемелений на жорні свинець, тому процес провокував серйозні професійні хвороби. Тоді ж гончар дихав випаровуваннями свинцю при випалі. Як наслідок, мав проблеми з легенями та блідий колір шкіри. Але все вирішував факт, що полив‘яний виріб коштував дорожче, ніж звичайний теракотовий. 

Зараз використовують не такі шкідливі поливи та й жорном ніхто не користується. Замість цього — інноваційні станки. А ось на мальовці ніколи не економили.

Малювальниця Явдоха Бородавка

Однією з легендарних малювальниць у Опішні була Явдоха Бородавка. Жінка народилася 1910 року. В ранньому дитинстві лишилась сиротою і пішла в найми до заможних гончарів. Вчилась малювати у кустарів. Пізніше зустріла Гаврила, хлопця з давньої гончарної династії Пошивайлів, відомої з XVIII століття. 1929 року пара одружилася та почала працювати разом: Гаврило гончарував, а Явдоха малювала. Кожна його робота проходила її долоні.

До кінця ХІХ століття вироби розмальовували коров'ячим рогом з соломинкою. Це такий саморобний гончарний писачок. Всередину заливали рідкі фарби на основі глини — ангоб. Явдоха малювала вже новішим інструментом, який нагадує гумову грушу. Вона любила контурну техніку та рослинний, а й іноді зооморфний малюнок барокового характеру. Щось є в її роботах надземного. Майстриня гралась крупними мотивами, бавилась унікальними техніками розпису по глині — фляндрівкою і ріжкуванням. Попри тенденцію спрощення візерунків у 1960-х роках, Явдоха відстоювала традицію. До смерті малювала улюблені розети, конвалії, гранатове яблуко і виноградну лозу. А також риб і птахів. Навіть темінь за вікном не ставала на заваді.

— Отак і живемо з гончарним кругом біля ліжка, бо бува і вночі приходить до тебе дивовижна думка. Тоді потихеньку встаєш, тягнешся до глини, починаєш спілкуватися з нею, — казала Явдоха.

Гаврило Пошивайло і посуд на всі випадки життя

Гаврило також відзначився майстерністю й зберіг традицію побутового посуду кінця XIX століття. Тикви, плесканці та куманці — для зберігання рідин. Гусятниці — для запікання цілої тушки м‘яса. Заминачки — для затирання маку, часнику і сала. Кашники — для других страв. Борщівники — для перших. Носатка — для вмивання. Золійник — для відбілювання полотна. Цідильники — для зціджування чого-небудь. Бродильник — для перевірки бродіння вина. Пасківники — для випікання великодніх пасок. І навіть димар на даху, який кумедно зветься бовдуром. Він також створив композицію на тему гоголівських героїв із "Сорочинського ярмарку".

У пари народилося троє синів: Микола, Володимир і Віктор. Гончарну справу продовжив лише старший — Микола. Від нього традиція перейшла до сина — Олександра. Ніби передчуваючи вимирання ремесла, Явдоха якось сказала онукові: "Дивись, Сашко, не зробиш музей в Опішному — історія тобі не простить. Буде трудно, але нічого не буває без труднощів". Вона встигла побачити відкриття першого підрозділу Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Сьогодні їх шість.

В Опішному проживало більше половини всіх гончарів з Полтавщини. Деякі працювали на заводі та виконували норму. Інші — митці, крім норми, ділились власним світосприйняття через глину. Олександра Селюченко відносилась до других. 

Самотня з глиною в руках

За парканом стоїть непримітна хатина. Груша хитає пасмами. Сумує одинока лава. Здається, ось вийде майстриня і скаже: "Заходьте". Колись так було. В цьому будинку жила майстриня дитячої іграшки — Олександра Селюченко. Тепер це музей-садиба, де зберігають не тільки роботи, а й побутові речі майстрині та навіть незакінчені вироби.

Олександра народилась 6 травня 1921 року в родині гончарів. Мама давала доньці шматок глини, щоб вона тихенько гралась. Так майбутня майстриня почала ліпити. Старший брат крутив посуд. Батько не був гончарем, але родинну пристрасть підтримував. Місив глину, розводив горно, возив кераміку на базар.

— Перш за все, я ліпила рибки і качечки. Так, моя матінка не знала, що вона привила любов до глини, що немов чари, за які все життя віддам і ладу не матиму — стану одинокою, — згадувала Олександра в щоденнику.

Наврочила. Старший брат і батько померли від голоду в 1933 році. Дівчина закінчила школу художньої кераміки і потрапила на завод в Запоріжжі. Після Другої світової майстриню внесли у списки молодих неодружених людей —таких відправляли на відбудову Донеччини. Поступово її стан здоров‘я погіршився. За клопотанням родини Олександру витягнути звідти. У селі влаштувалась на завод. Вдень виконувала норму, а ввечері ліпила іграшки. Брала сюжети з життя — залицяння, сватання, весілля, весільні свати, дівчата у віночках, колядники, матері-берегині. Усі фігури гіперболізовані та з веселим характером. Саме через це роботу майстрині обрали на виставку в Київ. Мистецтвознавці зацікавились Селюченко через її унікальний почерк.

"Гляну де вони стояли, а там пустота"

Попри визнання, Олександра не мала власного горна. Інколи виручали сусіди. Проблема з горном вирішилась тільки, коли майстрині виповнилося 60 років: на той час вона мала звання Заслуженого майстра, стала членом Національної спілки художників УРСР, експонувалась на всесвітніх виставках.

Горно збудували столичні друзі. Та насолодитись ним так і не встигла. В червні 1987 року Олександра Селюченко померла. Вона не вийшла заміж, не мала власної родини — глиняні іграшки були її дітьми.

— Як їх довезуть? Розхвилювалася, наче дітей вирядила. Тиск піднявся, голова болить. Рідні ви мої, поїхали з дому навіки, у люди поїхали. Яка доля їх там спіткає? Поїхали бики, і весілля поїхало, а ті три мандрівники пішли пішки. Гляну де вони стояли, а там пустота, — писалала Олександра в листах до подруги.

Цех №1

Селюченко на пенсії запрошували в скансен Пирогів на Київщині. Там вона проводила майстер-класи, спілкувалася з музейниками й мистецтвознавцями. Однак більшість життя відпрацювала на заводі "Художній керамік", до якого має стосунок архітектор Василь Кричевський.

Наприкінці XIX століття на території заводу діяла перша на лівобережній Україні гончарна школа. Навчання тривало три роки, сама школа проіснувала всього п‘ять: з 1894 по 1899. Потім в Опішню навідався Василь Кричевський, оскільки тут виготовляли кахлі для його нового проєкту Полтавського губернського земства. Архітектор розмовляв з гончарами і дізнавався про традицію. Врешті до нього прийшла ідея побудувати показовий гончарний пункт. 

Будівлю звели 1916 року спільно з технологом-керамістом Юрієм Лебіщаком в стилі українського модерну. З того часу фундамент і стіни стояли, змінювались тільки інституції, що тут діяли. До 1933 року в будівлі функціонувала гончарна школа. На початку колективізації тут створили артіль "Художній керамік", тобто добровільне об‘єднання людей однієї професії. Насправді, людей відлучали від приватних практик і заохочували працювати на благо радянської держави.

Вже у 1960 артіль реорганізували у завод. Тут виготовляли цеглу, посуд, іграшки. На підприємстві працювало близько 2000 людей. Будівля Кричевського-Лебіщака була цехом №1. Згодом відкрили другий і третій. Підприємство експортувало вироби у Канаду, Данію, Бельгію та інші країни. Завод годував, але й часто вбивав унікальність митців. 

"Художній керамік" збанкрутів у 1995 році. Олександр Шкурпела тоді працював на заводі і пам'ятає, як воно було. Завод намагались знести тракторами, та цегла не піддавалась і падала великими шматками. Розібрати на шматки "Художній керамік" не вдалось до сьогодні. Можливо, це знак того, що гончарні традиції тут не перервуться. Хоча нині в Опішному лишилось не так багато гончарів, та, як бачимо, традиції поступово відроджуються.