"Ву́зька", "Поїздóк", "Кукушка": найдовша в Європі вузькоколійка

Стали серед болота, глицю жують

Посеред двох колій стоїть будинок. На широких рейках час до часу гримлять товарняки, а на вузьких — тиша.

Господар будинку зустрічає нас з усмішкою. 51-річний Олександр Мельник працює майстром із ремонту тепловозів у вузькоколійному депо. Робота і дім — поряд.

Подвір’я пана Мельника — як музей. Біля хати на відрізках колії стоять два тепловози — ТУ-6 і ТУ-8, автомобіль "Волга", що має стати дрезиною, мотовоз "Онежец" 1947 року, іржавий паровий кран "невідомо якого року", колісні пари, лежать двигуни та купа іншого залізяччя.

—Це найдорожчий експонат, — показує чудернацьку машину під дашком, самохідну дрезину ДП-2. — У 1990 році один чоловік ішов на пенсію, хотів зробити трактора. Залізниця дала йому цю дрезину: "Виймеш двигуна — зробиш трактора". Він хотів її на металолом здати. А я випадково побачив і купив. Це єдина така штука в світі. Я аналогів не бачив. Домкрат її підіймає на осі — розвернулась і поїхала в інший бік. Була покоцана трохи, але ремонту піддається, — розповідає господар.

Олександр Миколайович часто сміється, інколи аж регоче після власних жартів. Говорить гучно. Коли розповідає про свою справу, то запалюється. Радісно згадує візити туристів. Найчастіше ж говорить про Вольфрама Венделіна — австрійського інженера, залюбленого в залізницю. 

— Приїхали австрійці. Кажу керівництву: туристи хочуть найняти тепловоз і вагон. Нащитали: хай три тисячі дають — майже тисяча доларів на той час. Купили білетів на всі і поїхали. Але потім скандал — звонять до мене і кажуть: "Чого не сказав, шо це австрійці? З них дев’ять тисяч треба брати". А цей Вольфрам все чує, бо телефон голосно робив, і не може понять: ну як так?! А вони б їздили, бо вони від всього в захваті: стали серед болота, вибігли — той листя назбирав, той квітки нюхає, той глицю жує. Але суть в тому, шо в нас іноземців звикли доїть, — розповідає Олександр Михайлович.

На думку пана Мельника, інтерес іноземців — це ознака затребуваности вузькоколійки. Але все зупинилося — нікого вже не возять.

— Написали листа: дайте нам тепловоз і ми проїдемся групою. Нє, ніхрена. Кажуть, нема подвижного состава, те-се… Але це лапша, — обурюється господар.

Кінець вузькоколійкам?

Торік "Поїздóк" ходив тричі на тиждень по одному рейсові на день. О сьомій ранку "Кукушка" стартувала з депо в Антонівці й об одинадцятій прибувала до Зарічного, подолавши 106 кілометрів.

Минулої весни всі три державні вузькоколійні залізниці зупинили — карантин. І хоча пасажирський рух потягів уже відновили, їхню роботу досі заблоковано. Ймовірно, епідемія стала приводом зробити те, чого одні давно хотіли, а інші завжди боялися — вузькоколійкам може настати кінець.

У 2007 році вже була спроба закрити залізницю Антонівка — Зарічне. Місцеві активісти забили на сполох, тема набула розголосу в медіа. Того ж року "Кукушка" очолила список "Семи чудес Рівненщини". З’явилися туристи. Влаштували фестиваль "Бурштиновий шлях". Однак це не розв’язало проблеми.

За офіційною інформацією, залізниця Антонівка — Зарічне 2018 року принесла оператору — "Львівській залізниці" — 19,1 млн грн збитків, 2019-го — 22,5 млн грн, а за дев’ять місяців 2020-го — 12,8 млн гривень.

— Знаю-знаю. Та пасажирські перевезення в основном нерентабельні! — відбивається Олександр Мельник, — Це все неправильний менеджмент! Вони могли б не закривати, а думати, як використати… Хочуть закрити… Все розукрадуть. Станки повитягують, мідь, кабеля, метал. Менталітет такий.

За рік простою Боржавська вузькоколійка в Карпатах занепала — її розбирали, розкрадали, згори накладали асфальт. На Гайворонській, що проходить Поділлям, цієї весни запускали паровоз і каталися, щоб привернути увагу "УЗ" до потенціалу колії.

Прикладом успіху для державних вузькоколійок є "Карпатський трамвай". Приватна залізниця діє на базі деревообробного підприємства на Івано-Франківщині. Її використовують не лише у промислових цілях, а й для туризму. Потяг вирушає на замовлення, клієнтам влаштовують розваги.

Олександр Мельник сердиться: в Антонівці приватно хотіли запустити дрезину — і навіть цього не дозволили:

— Ми просили в залізниці: будем даже платить — дозвольте тільки виїхати на цій дрезині. Людей будем возити на озера, як на маршрутці. Нєт і всьо.

Білі капці

Через дорогу від будинку Олександра Мельника — вузькоколійне депо. На території — типовий залізничний порядок: усе старе, надкушене часом — але скрізь підметено, підведено, пофарбовано. Біля будівлі стирчить низенька гідроколонка, якою заливали воду в паровоз. Просто неба стоять маленькі вагони. Під ними куняють кури, ховаються від дрібного дощу. На вантажних платформах уже струхлявіли дошки, під ними виріс бур’ян.

З будівлі виходять залізничники. Неохоче, та все ж пускають усередину. Здається, надмірна увага до вузькоколійки створює працівникам дискомфорт. 

— Вже ми раз дали інтерв’ю, то мені доганою закінчилось, — нарікає майстер років 35 на вигляд. Теж Олександр. Теж говорить гучно. Це, мабуть, типове серед залізничників.

— Чого ви не пишете про то, шо дизеля стали? Люди не можуть на АЕС на роботу доїхати, — відпекується він. Та все ж дозволяє оглянути два тепловози, які обслуговували маршрут.

Фюзеляжі поїздів сяють свіжопофарбованою лівреєю, увінчаною словом "Полісся". Бандажі колісних пар обведені білою фарбою — виглядає, ніби потяг взутий у білі капці. Сіро-жовто-блакитна "Кукушка" з бортовим номером ТУ2-062 — дещо прим’ята. Навіть свіжа фарба не приховує її поважного віку. Лобове скло тепловоза нагадує очі доброго мультиплікаційного песика з бровами-двірниками. Мені здається, він хоче спитати, чи його ще випустять погуляти. Інший локомотив виглядає сучасно, м’язисто й бадьоро — хоча теж далеко не молодий. Виставив носа і вдивляється у світ круглими фарами, котрі виступають на червоному фоні, ніби він у масці. Залізничники полюбляють казати, що кожна машина має свій характер, обличчя та навіть душу. І я їх розумію.

Працівники депо різкі в розмові з відвідувачами. Суворости додав недавній інцидент: на початку березня вагони розмалювали графіті. "Нахера?!" — дратується Олександр.

— З понеділка на вівторок будемо запускати тепловози. Треба перевірити, чи можна їх експлуатувати. Вони ж рік стояли і ніхто нічого не перевіряв. А тут дали команду запустити — значить, до чогось воно йде, — міркує майстер.

Два нескінченні залізні спагеті тікають у ліси. Життя місцини довго стояло на цій 750-міліметровій колії.

На стежці біля рейок зустрічаємо пані Галину. В селі подейкували, що "Поїздóк" можуть запустити у травні.

— Хто її знає, шо буде… Грузового вже років десять нема, а "Кукушка" ше їздила. Колись нею і поросята на базар возили і все-все. Там же такі краєвиди! По гриби, по ягоди їздили, на озера, по рибу. До карантіну і з Германії хлопці приїжджали. Да й ми самиї з внуками їздимо. Надіїмся на лучче. Якшо Путін нічого не ковирне, — каже жінка.

Канада, Бандера і бурштин

У вітальні Олександра Мельника висить бурштиновий портрет Степана Бандери. Упродовж кількох років Рівненщина гриміла в новинах нелегальним видобутком сонячного каменя.

— І я мив, — зізнається Олександр Миколайович. — А де ж було взяти гроші, шоб у Канаду їхати? Ми теж копнули собі, да й полетіли.

Уся родина пана Мельника — за кордоном. Дві дочки та дружина — у Польщі, а син — у Канаді.

— У мене в Канаді 120 чоловік родини. Батьковому братові хватило ума слинять. У нас повстанський край: хто не виїхав в Канаду — того вивезли в Сибір, — каже Олександр.

Розповідає, що бурштин копали всі. Пенсіонери, попи, поліція, райдержадміністрація.

— Бувало так, шо два рази копнув і з грошами пішов. А бувало, за день чотири чоловіка викидає 36 кубів піску — і тіки руки болят і спина.

На столі перед Олександром лежить стос запитів до "Укрзалізниці".

— Понаписував тут щодо знищення обладнання. Бо якщо вони захочуть передати залізницю облраді чи приватнику — то шо ж вони передадуть? Все познищують, метал поздають, мідь повиймають і коробки лиш передадуть, — тривожиться пан Мельник. Каже, йому через таку ініціативність уже погрожували звільненням.

Чоловік знає безліч історій про своє Полісся. Розповідає, як вояки УПА і радянські солдати пліч-о-пліч підривали на річках мости. Як ватажок місцевої боївки домовлявся з радянськими партизанами, щоб прийняли до себе повстанців, які мали найбільше дітей. Врешті, як син Януковича влаштував тут перегони на позашляховиках і зрушив рейки на мості через річку Стир.

— Що робитимете, якщо "Кукушку" закриють? Поїдете в Польщу? — питаю.

— Ні, — Олександр робить довгу паузу. — В Канаду, — регоче. Та, певно, таки не жартує.

Піца "Кукушка"

Попри поля з осушувальними каналами, попри широкі подекуди випалені луки, попри руді сосни, рябі берези, темні вільхи та дуби, попри болотяні узбіччя з ряскою прямуємо до селища Володимирець, колишнього райцентру. Минаємо й кілька масштабних копалень бурштину із кратерами від помп. Зупиняємося перед залізничним переїздом біля знака "STOP", хоча добре знаємо — потяг не проїде.

На залізничній станції стоїть порожня миловидна дерев’яна будівля з вивіскою "Володимирець", писаною шрифтом слов’янської каліграфії. Поряд — давній механічний семафор. Це 18-й кілометр маршруту Антонівка — Зарічне. До самого селища — іще три-чотири кілометри; це не надто зручно для пасажирів. 

Володимирець зустрічає нас новими добротними цегляними будинками. Кажуть, тут побудувалися копачі бурштину. Ми прямуємо в центр, у тематичну піцерію "Кукушка".

У першому залі ресторації — невеличка настінна експозиція. Фотографії, мапи, таблички з тепловозів, розклад руху, станційні ліхтарі. Асортимент піци названо за найменуваннями зупинок потяга: "Антонівська" — із шинкою та курячим м’ясом, "Морочна" — з фетою, а "Зарічнянська" — солодка, з ананасом. Фірмова ж, зі солоними огірочками, називається "Кукушка".

У головному залі після зміни власника зробили "євроремонт". Гучно грає російська попса. Тут нічого не нагадує про тематику закладу, крім недоречного тепер напису "Кукушка" на стіні. Втім піца — смачна.

Потяг не їде, авто — теж

За Володимирцем дорога стає жахливою. Але села — ще мальовничіші, ще ідилічніші. Почорнілі від часу дерев’яні хати — ніби з казок. На подвір’ях — криниці-журавлі. Клекочуть дзьобами лелеки в нажитих гніздах. Тут їх так багато! Здається, гніздо — на кожному стовпі.

На городах пораються селяни. На одному полі працюють трактором, через межу — конем.

У центрі села Воронки, що на 40-му кілометрі маршруту, зібрався гурт чоловіків. Їх зо два десятки, переважно пенсійного віку. Тверезі. Розмовляють, жестикулюють. Хтось мовчки курить і слухає.

— Це в нас тут майдан. Тікают всі з дому, шоб нічо не робити — картошку не садити, поросяті не дати, — пояснює дядько із прокуреними вусами. Всі сміються. 

На перехресті — старезна дерев’яна хата із двома коминами. Оселя вибілена вапном, вікна та двері — блакитні. На гребні даху — старе лелече гніздо. 

Ми розпитуємо чоловіків про дорогу.

— Там по соші такі-во ями, — чоловік проводить рукою вище коліна, — таке страховисько. Але ваша машина доїде. Дивіться лиш не проваліться в боброві ямки, — регочуть поліщуки.

Таке напуття нас спантеличує. Ми планували доїхати бодай якщо не до кінцевого пункту, то принаймні до найдовшого в Україні залізничного дерев’яного моста, прокладеного через річку Стир. Хотілося зазирнути й на мальовничі місцеві озера.

— Та ніде не забуксуєте. Але їхати будете дуже помалу, — заспокоюють дядьки.

Місцеві пересуваються на мопедах, тракторцях та возами. Молоді хлопці правують кіньми, стоячи на фірах. Наша середня швидкість на автомобілі не більша за їхню – 10–15 кілометрів на годину. Ледве котимося, хоч і їдемо позашляховиком — із великими колесами, високим кліренсом та повним приводом. Зате встигаємо роздивитися мохи в лісі й молоду папороть. 

"Кукушка" була б найшвидшою.

Тепер все не так, як було

До наступної зупинки ми вже йдемо. Село Луко, 46-й кілометр. Їхати по піску — авантюра навіть із повним приводом. Частину дороги долаємо пішки, полохаючи тетеруків у чагарниках.

У селі "ловить" мобільний інтернет. Подекуди на дерев’яних хатах стирчать супутникові антени. Ми, звісно, нарікаємо на паскудну дорогу. Та якраз розвиток інфраструктури не завжди на користь таким місцям, як це. Завдяки цьому тут і збереглася ця недоторканна природа, ця автентика.

Зупинка — навіть не платформа, а просто вивіска "Луково". Поряд — магазин із пунктом видачі посилок "Нової пошти". Молода продавчиня розповідає, що в дальніх селах дороги ще гірші. Для багатьох "Ву́зька" була основним способом дістатися "до цивілізації". Хоча, наприклад, із Борового, 60-й кілометр, уже їздять маршрутки до Рівного та Києва.

Біля колії на городі зі сапою порається бабуся. Взута у валянки, на голові — хустка вишневого кольору. Гукає до нас підійти ближче, бо погано чує.

— Е-е-е, соловейки, не ходить вже давно. Як тіки оця слабість почалась. А було б добре, коби "Поїздóк" був, — бідкається 82-річна Євгенія Петрівна.

— Помню, як тут денно і ношно возили ліс. Мій хазяїн робив на "Ву́зькій". І, було, як вип’є, то баба ходила оцей відкривать, як його... — показує сапою на шлагбаум, — О! А тепер все не так, як було. Казали, шо дальше хтось і залізяки покрав.

Виїхавши за Луко, ми таки попрощались з ідеєю добратися хоча б до моста через Стир. Велична дерев’яна переправа стоїть на 56-му кілометрі залізниці. Побудували міст понад століття тому, 1906 року. На фотографіях споруда виглядає доволі ветхо. Переповідають, що деякі балки не міняли ще з часів зведення. Тим цікавіше подивитися на конструкцію, якою сотню років їздив понад мальовничим річищем хоч і маленький, але ж цілий потяг.

На жаль, ані часу, ані ресурсу підвіски — і навіть нервів — на продовження маршруту нам не вистачить. Дві руді змійки колій в’ються далі лісами, полями, болотами й луками — а ми повертаємось зі сподіванкою колись усе ж проїхати цей шлях залізницею.

На президентському сайті зареєстровано петицію «Врятувати "Кукушку"». Із 10 лютого вона набрала лише 1,3 тисячі підписів. А треба 25 тисяч. Більшість із місцевих пасажирів, які могли би підписати звернення, ймовірно, і не знають про цю ініціативу. Та й чи допоможе?..

В умовлений понеділок телефоную до Олександра Миколайовича та запитую, чи запустили тепловози.

— Поки що ні, — гучно відповідає він. Обіцяє вийти на зв’язок, коли таки запустять. Пропонує сконстатувати у відеорежимі, щоб показати мені і тепловоз на ходу, і дати послухати гудок, "Кукушку". 

Проте зворотного дзвінка я так і не дочекався.