Вікно в "КазатинЪ"

16:57, 25 квітня 2022

Козятин_ЛІД.jpg

"Ленін і діти", Ленін біля квиткових кас, Ленін на постаменті навпроти центрального входу і погруддя Леніна поруч з платформою. На залізничній станції у Козятині ще недавно було аж чотири пам’ятники "вождю пролетаріату". Совєцький дух розвіяли, натомість залишили й навіть "відреставрували" естетику царської Росії. Назва міста над центральними залізничними воротами написана, як за царя, – із "твердим знаком". Одні двері на вокзалі ведуть у "ЗалЪ ІІІ класса", інші — у "БуфетЪ". А про те, як місцеві гімназистки в білих фартухах схилялися у реверансі перед Миколою ІІ, і досі ширяться легенди

Bez nazwy-1.jpg

Христина Коціра

журналістка

Рейс без принца. Данського

— Квиток на першу електричку до Козятина, будь ласка, — зазираю у віконце до касирки.

Короткострижена жінка підводить голову:

— 50 гривень. Будете брати?

Не розумію, чому перепитує, поки не помічаю оголошення біля каси: "З 10 квітня 2021 року зростають тарифи на перевезення у приміських електропоїздах". Отже, уже.

До здорожчання квиток коштував 30 гривень. 150 кілометрів за 30 гривень — дешевизна вражає! Втім уже на пероні розумію: для більшости людей, які тупцюють на станції, ці 20 гривень різниці — суттєві.

Козятин_1.jpg

Залізничний вузол "Козятин"

Усі фото: Олександр Хоменко

Електричка прибуває, усі дуже швидко застрибують в неїі вмощуються. Розтелепи можуть залишитися без місця: вагони заповнені вщерть. І червона карантинна зона тут безсила.

Через брудні вікна, які хтозна чи колись мили, вривається яскраве сонце. Згадую данця, який придбав швабру й мийний засіб, щоб вимити шибку у своєму купе. У моїй електричці данців нема, тому їдемо з брудним шклом.

Хтось намагається спати, але це складно. За кілька хвилин вагоном шириться заклик купити насіння. Продавець нестандартно рекламує свій товар:

— Рання прострочка! Рання прострочка! Це от тільки-тільки, але їсти ще можна, — пояснює бізнесмен. Я завжди думала, що такі характеристики намагаються приховати. Але він таки знаходить покупців.

За ним у вагон вриваються інші торговці. Зі шкарпетками, рушниками, косметикою, лимонною кислотою, футболками, спортивками, каструлями. Поїздка перетворюється на шопінг-тур, у якому за бажання можна одягнутися з ніг до голови, прикупити начиння для кухні й усяку всячину.

Далі виникає відчуття, немовби тебе переносять на кримські пляжі: "Водичка! Пиво!", "Чай! Кофе!", "Свіженькі пиріжки! Біляші!", "Солодощі: козинаки, гулівери!". Ще за трохи починається пояс зелених гір: про них натхненно співає хлопець із баяном.

За три години й десять хвилин дороги одні й ті самі продавці заходять у вагон по кілька разів. Пасажири часто змінюються і щоразу з’являється хтось, кому ці припрошування лунають уперше: до Козятина аж 30 зупинок.

У пошуках сенсу

Навпроти сидить чоловік. На голові – чорна кепка, обличчя прикрите чорною маскою. Чорними очима свердлить мене. Заходить здалеку. Розповідає, як працював опером карного розшуку і як 20 років тому його змінила Біблія. Покинув міліцію, знайшов сенс життя — і, вочевидь, хоче, щоб зі мною теж так сталося. Коли відчуваю, що нав’язлива розмова зайшла надто далеко, пересідаю на інше місце. У тому кутку балакають про хліб насущний — у буквальному сенсі. Пасажирки під 60 років проводять майстер-клас зі зберігання пізньої капусти і приготування овочевих заквасок.

У проході з’являється старша жінка. З-під блідо-рожевої хустки визирає сиве волосся. Налягаючи на праву ногу, несе перед собою набиту вщерть коробку. Всередині — пакунки з насінням.

— Важко? — запитую.

— Нелегко. Мені ж уже за сімдесят, — присідає поруч.

Пані Валя — з Бердичева. Пішла на пенсію і займається насінням. Відкрила в собі талант поетеси. Вірші пише лише про те, що приносить їй додаткову копійку: про огірки, помідори, кабачки. Натхненно зачитує мені кілька поезій. Аплодує сама собі, натякаючи на те, як треба реагувати на творчість. Починаю оплескувати і купую кілька пачечок із потенційними кабачками та капустами.

— А ким ви працювали до пенсії?

— Ой. Я проста людина. Звичайна проста людина, — пані Валя усміхається і йде собі далі. Бажає, щоб все добре вродило.

Ближче до Козятина пасажирів меншає. Навіть можна прилягти.

За трохи колії починають розповзатися павутиною. Потяги, вагони й цистерни обсідають рейки так густо, немов боровики після рясних дощів. Усе вказує на те, що електричка наближається до великого транспортного вузла.

Через кілька хвилин — ледь не заагітована свідком у Церкву Єгови, з новими знаннями про зберігання капусти, із насінням, для якого навіть не маю городу, — я врешті ступила на перон у Козятині. 

Скажи "паляниця", скажи "Козятин"

Біля центрального входу вокзалу нудиться кілька таксистів. Сьогодні – явно не їхній день. І не день пані Галини. Вона у великій картатій сумці привезла на велосипеді вареники, але голодних пасажирів — катма. Може, через епідемію.

Козятин_6.jpg

Центральний вхід до вокзалу: екстер'єр царських часів розбавлений соцреалізмом. Скульптури жінки з яблуками та чоловіка зі снопом встановили тут 1958 року

Разом із таксистами біля входу стовбичать пам’ятники-свідки радянської епохи: жінка з яблуками та чоловік зі снопом пшениці. Ці совєцькі монументи в екстер’єрі величної будівлі царських часів – наче люди, яких викинули на Місяць. Вони тут від 1958-го. Тоді Козятином проходив маршрут міжнародного молодіжного фестивалю, і в місті встановили багато подібних фігур. Лише Ленінів на вокзалі було чотири. Основний пам’ятник вождю стояв навпроти парадного входу. Нині від нього залишився лише підмурівок, який поволі розсипається.

На величній будівлі вокзалу — напис "Казатинъ". Ліпнина з російським твердим знаком, а також абревіатура "ЮЗ" нагадують: Козятин досі належить до залізниці, яку понад сто років тому назвали Південно-Західною. А також і про те, що наш Козятин не "по язику" росіянам. Він для них "Казатін".

Раніше тут було малесеньке село Козятин. Згідно з найправдоподібнішою версією, назва походить із тюркської — "козацьке володіння".

— Існує переказ старожилів, що записав Кукшпан Арон, який проживав тут на станції. Нібито власник цих земель, Мар’ян Васютинський, дав хабара аж у Петербурзі для того, щоб залізничну колію проклали саме через козятинське болото. Бо ці землі – непридатні для сільського господарства. Колії почали прокладати — і в результаті він вигідно продав свої землі, — розповідає місцева краєзнавиця Лілія Макаревич.

Довідник Південно-Західної залізниці за 1898 рік подає ось таку інформацію: "До постройки железной дороги окрестности Казатина были местностью пустынной, с редким населением, а само место, занимаемое ныне станциею и станционными сооружениями, представляло из себя болотистую площадь совершенно негодную для обработки".

Вірогідно, назва "Козятин" походить із тюркської і перекладається як "козацьке володіння"

Залізниця перетворила село на потужний транспортний вузол. Року 1874 Козятин отримав статус міста. А 1880-го серед коліярських розгалужень почали зводити вокзал. Просто по центру, своєрідним острівцем. За задумом архітектора Валеріана Куликівського двірець мав нагадувати білий пароплав, що зупинився посеред колій. Таким білим він і був понад сто років. Лише у двотисячних став блідо-жовтим. 

В буфет поїсти — і в поїзди

Підіймаюся на пішохідний міст, що стоїть понад коліями. Рейки розбігаються і оперізують вокзал з обох боків. Платформи, які розбігаються ліворуч і праворуч, місцеві називають "шепетівською" та "київською" — залежно від напрямків руху потягів.

— Вокзал побудували як буфетну станцію. Розклад руху склали так, що поїзди зупинялися на сніданок, обід чи вечерю. Поки вагонники оглядали потяг, перевіряли букси, то вельможі прогулювалися на пероні, їли. У нас бував навіть імператор Микола ІІ, — розповідає Лілія Макаревич.

Окрасою козятинського двірця була велика кругла зала-буфет. Колись тут приймали і Михайла Грушевського, і Павла Скоропадського, і російського царя, і Володимира Маяковського. Але нині пишна їдальня — під замком. На моє прохання її відмикають для кількох знімків. Утім просять не проходити в центр і фотографувати лише з порога. Та навіть скраю видно шик цього холу.

Час зупинився тут на восьмій годині двадцять хвилин. Хронометр сподівається, що хтось запустить механізм. Пейзажі на стінах чекають на реставрацію. Велика розкішна люстра — на те, що її увімкнуть. Вона давно припала пилюкою та обросла купою легенд.

HOME3757.jpg

Люстра радіусом два метри в зачиненій буфетній вокзалу: оригінал чи копія? Краєзнавці губляться в версіях

— Існує такий переказ, що це — не оригінал, а копія тієї люстри, яка тут була за царя. Є версія, що німці хотіли її вивезти. Однак під час звільнення Одеси світильник зі супроводжувальними документами виявили в порту. Коли передзвонили в Козятин і сповістили про це, із Козятина відповіли, що люстра на місці. Оригінальна нібито висить в Одеському оперному театрі, — переказує Лілія Макаревич.

На початку 2000-х підприємці намагалися відродити буфетну славу станції і облаштували в залі ресторан. Назвали його символічно — "Імператор". Утім бенкет тривав недовго — бізнес не приніс прибутків і ресторан закрили. 

Червоне означало "стоп"

Наприкінці XIX — на початку XX сторіччя Козятин наповнився новими жителями. Нікітіни, Мокриніни, Ігнатьєви, Валдаєви. Серед місцевого населення не було фахівців, тож до міста прибули залізничники з Росії.

Сьогодні на династію коліярів можна натрапити чи не в кожній козятинській хаті. У містечку діє кільканадцять підприємств, підпорядкованих "Укрзалізниці". На роботу туди ходить понад половина працівників Козятина.

Із паном Віталієм зустрічаюся на вокзалі. Його прізвище дуже українське – Біда. Чоловік уже на пенсії. Втім про себе, залізничника, говорить лише в теперішньому часі. Батьки Віталія Біди познайомилися в потязі, коли працювали провідниками. Потім на залізницю подався і він. Далі естафету передав синам. Молодший – Артем — інженер. Старший – Олег — контролює вантажні перевезення.

— Дуже добре, коли діти йдуть слідами батьків. Тоді нема такого, що ти прийшов на роботу, просто щоб відсидіти або щоб звільнитися за рік-два. Підприємство для тебе рідне і ти стараєшся виконувати свою роботу якнайкраще, — міркує він.

Віталій Біда веде мене до музею вагонного депо, який він створив 2004 року. Дорогою розповідає, як збирав експонати. Якось випадково натрапив на фотографію 1975 року, на якій серед провідників в одностроях упізнав свою маму.

Козятин_11.jpg

Віталій Біда показує музей вагонного депо в Козятині, створений ним 2004-го року

Пан Біда пишається колекцією. Показує в музеї так звані шарманки — саморобні валізки зі сталі, у яких ремонтники носили інструменти. Демонструє ліхтарі, що використовували в доелектричну епоху. Лампи працювали на гасі чи свічках. Колекціонер вишукував їх на горищах залізничників-старожилів.

— Ліхтар вішали на останньому вагоні і змінювали в ньому скло. Червоне — означало "стоп". Біле — дозволяло їхати. Цей ліхтар колись і моя мама вішала, коли працювала кондукторкою. Пам’ятаю такі товсті свічки для нього — вони бували в нас удома.

Далі йдемо в ремонтний цех, де лагодять колеса вагонів. Ілля тут — старший майстер. Він також із династії залізничників: батько, мама і дядько працюють на колії.

Козятин_14.jpg

Майстер фарбує товарний вагон у цеху Козятинського вагонного депо

Усередині пахне мазутом, постійно гудуть станки. Я дуже швидко втомлююся від шуму.

— Ви не думали в якусь іншу галузь податися? — запитую.

— Ні, що ви? Ніколи не мріяв про іншу професію. Вагони ж зі самого дитинства. Закінчив школу і зразу знав, чим буду займатися. Ми ж — вагонники, — відповідає Ілля, здивувавшись моєму запитанню..

Чоловік проводить нас до великого галасливого станка. За ним — токар Олексійович, так представляє його Ілля. Чоловік підточує колеса. Внизу сиплеться металева стружка.

Козятин_15.jpg

Токар Олексійович у спеціальних окулярах на величезному станку підточує металеві колеса потяга

— От в Олексійовича теж династія. Зміна закінчиться і на його місце заступить зять. Так і живемо, — намагається перекричати станок Ілля.

Поїзд — всьому голова

У Козятині звикли до постійного шуму потягів і навіть не звертають на них уваги. На гербі міста — локомотив. "Локомотивом" назвали спортивний зал та стадіон. Місцевий ресторан – "Експрес". Один із головних пам’ятників — паротяг. Тут функціонує технічна бібліотека, у якій вся література пов’язана з потягами. І залізничне училище, у якому вже понад 130 років готують фахівців.

Життя у Козятині урухомлюється і зупиняється завдяки потягам. Заторів на дорогах, як у великих містах, немає. Втім можна надовго зависнути на залізничному переїзді, пропускаючи поїзд. За коротке перебування в місті мені "пощастило" тричі. Поки чекала, багато місцевих ризиковано перебиралися на інший бік — застрибували на вагони під час руху. Їх не спиняє навіть те, що раз на кілька років стаються трагедії. Тепер у Козятині збирають гроші на лікування молодої дівчини, яка перелазила попід вагоном — і в той момент поїзд рушив.

Старше покоління зітхає: не той нині Козятин. І потягів зупиняється менше, і вагонів ремонтують двісті, а не пів тисячі, як колись. І робочий тиждень скоротили до чотирьох днів, щоб заощадити на зарплаті, і премій більше не виплачують достойникам із "дошок пошани". Тому молодь воліє тікати до Європи замість того, щоб продовжувати залізничні династії дідів і батьків. Втім поскаржившись, раптово вмовкають: вони ж — залізничники! І тільки від них залежить, чи козятинський поїзд "уже пішов".

До Києва я поверталася не електричкою, а потягом. Він не зупинявся жодного разу за всі 150 кілометрів. А квиток коштував ушестеро дорожче, ніж на електричку, — 300 гривень. У купейному вагоні ніхто не пропонував ані товарів, ані розваг. Лише вікна в купе були такими ж брудними.

Схожі матеріали

новина 1.jpg

Локальна історія переходить у режим воєнного стану

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

yuliya-mykytenko-z-potretom-batka-mykoly.jpg

Активісти збирають кошти на фільм про ветерана Миколу Микитенка, який вчинив самоспалення

photo.jpg

Дорога зі Щастя

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

600.jpg

Запрацював сайт про війну в Україні 30 мовами світу

Vinnychenko.jpg

Загибель атлантів

600.jpg

Тімоті Снайдер: “Україна допомагає нам зрозуміти себе”