Війна на двох

Весілля після коми

Вересень 2021 року. У квартирі на першому поверсі житлового комплексу в Софіївській Борщагівці святкують 27-му річницю шлюбу. Наречена у фаті, в якій виходила заміж, — розшукала її у закапелках. Наречений — із квіткою в кишені. Щасливі люди, котрі знають: щастя — у кожній секунді, проведеній разом.

Тетяна Гордійчук показує на телефоні фотографії зі святкування річниці й заливається сміхом.

— Я дуже добре пам’ятаю 9 травня. Йому — років 13—14. Він стоїть на шкільній лінійці. Руки по швах. Біла сорочка. Коричнева форма. І співає “День победы”. Я йому тепер то нагадую і ми сміємося.

Іще школярем хлопець із села Залізниця, що на Рівненщині, бачив перед собою одну-єдину дорогу — в армію.

— Мій дядько був військовим, він прищепив мені любов до військової справи. Дядько служив у Підмосков’ї, раз на рік приїжджав. Подарував мені автомат. На батарейках. Там виходив навіть дим, вогонь. І от вже в класі четвертому я написав у творі, що буду військовим, і рішення свого не змінював, — розповідає сам Гордійчук.

“Іван Богун тебе карає”

Ігор Гордійчук сидить у ректорському кабінеті Київського військового ліцею імені Богуна. Тільки-но закінчилась нарада. На інтерв’ю ми маємо рівно годину, бо далі — наступна зустріч. Графік розписано по-армійськи.

— Як до Вас звертатися: “пане генерале” чи “пане Ігорю”? — запитую при вітанні.

— А як зручно, так і звертайтесь, — усміхається Герой України. — Почувайтеся, як вдома.

На стінах кабінету — дипломи, грамоти та нагороди. Портрети воїнів, загиблих на російсько-українській війні. Біля дверей — ікона Божої Матері. Поряд — портрет Василя Стуса.

На великому моніторі відображаються коридори та авдиторії ліцею. Через комп’ютерний екран  пан ректор стежить за порядком. Поряд — бюст Івана Богуна.

— А це — додаток до Івана Богуна, — генерал виймає з-під столу дерев’яну шаблю. — Я порушникам дисципліни кажу: повертайся задом, це тобі від Івана Богуна. Не я — Іван Богун тебе карає.

У ліцеї Гордійчук — батько багатодітної сім’ї. Пригадує і себе на місці підопічних — в Омському військовому училищі. 

У перші місяці навчання в Омську хлопцеві з села було складно конкурувати із “суворівцями” та армійцями. До того ж дошкуляла сибірська зима. Однак це його добряче загартувало.

Коли почав розпадатися Радянський Союз, Гордійчук вимагав переведення до України. Він був відмінником і передовиком — відпускати його не хотіли.

— Нас було 70 чоловіків, які хотіли в Україну. Ми були згуртовані й налаштовані повернутися. Нас переконували, що ми не потрібні Україні, що Україна нас не бере. Ми казали: давайте документи, ми самі поїдемо. В іншому разі будемо голодувати та страйкувати. В Україні якраз була Революція на граніті. Вони побачили, що українці дурні, ліпше не зв’язуватися, і відпустили.

Заміж за армію

Гордійчук закінчував навчання вже у Києві, в Інституті танкових військ.

Якось Ігор приїхав додому на канікули, пішов на дискотеку. До нього підійшла Таня і запросила на танець.

— Вона сміливіша за мене. Вона в нас генерал. Була і є. 

— Я просто підійшла й запросила його потанцювати. Він подобався мені, був дуже розумний. Мені було 18 тоді, йому — 20. 

Два роки Ігор з Тетяною зустрічалися. Він надсилав їй листи та телеграми. А коли обидвоє закінчили навчання, Гордійчук запропонував одружитися.

<p>Ігор Гордійчук з дружиною Тетяною&nbsp;</p>

— Під час вінчання впала обручка Ігоря. Священникові впала. Він її перехрестив і віддав. А я захвилювалася, що то поганий знак, настрій зіпсувався. Ігор мені на вухо каже: “Можеш не старатися, все буде погано”. Оце такі жарти в нього були.

Про той випадок Гордійчуки забудуть. Ігор будуватиме кар’єру. Тетяна жартуватиме, що вийшла заміж за армію. Вони змінюватимуть місто за містом — буде чотирнадцять переїздів. Місяцями сидітимуть без грошей на армійських пайках. Рік житимуть у Сполучених Штатах — там Ігор навчався у коледжі. Потім Таня чекала чоловіка з Афганістану. А коли дорікнула: Скільки ж можна? — він нагадав про угоду, яку уклали на старті стосунків: “25 років живемо за армійськими законами, а потім так, як захочеш ти”.

Про обручку, що впала посеред вінчання, Тетяна згадала через багато років, 2014-го. Тоді перстень загубиться у донецьких степах під час виходу Гордійчука з Іловайська.

“Я дивилася на його ноги — так побіг, побіг”

— Я сам попросився в АТО після Майдану. Хоча роботи було дуже багато й тут. Я був заступником начальника головного командного центру. Але бачив, що втратився зв’язок між Києвом і передовою. Сказав: треба їхати. Не хотіли, але відпустили мене.

Гордійчук узяв кілька груп із рідного полку. Перед виїздом на передову місяць готувалися.

— То було 5 травня 2014 року. Ми тоді винаймали квартиру на Нивках. Ігор телефонує і каже: “Мені треба зібрать валізу місяців на три, все найнеобхідніше — шкарпетки, мийні засоби”. Він попередив, що приїде на 15 хвилин. Як ішов, зустрівся з донькою в дверях — з Мартою обнявся, поцілувалися. 

<p>Ігор Гордійчук з донькою Мартою&nbsp;</p>

А мені каже: “Не треба йти на вулицю. Попрощалися тут і досить”. І побіг сходами. А я дуже дивилася на його ноги — так побіг, побіг. Він же все життя бігом.

Гордійчук у складі передових груп вилетів до Чугуєва. Звідти дісталися гелікоптерами до Ізюма, там був перший штаб АТО. 

— З Ізюма йшли на Красний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ — дійшли до самого кордону. На жаль, потім довелося посунутися назад, — розповідає Гордійчук.

Савур-могила за будь-яку ціну

У серпні 2014 року полковникові Гордійчуку поставили завдання: за будь-яку ціну взяти під контроль Савур-могилу. “Височина 277” стала відомою ще під час Другої світової війни: під час її штурму загинуло кілька радянських дивізій. Савурка має стратегічну вагу — з гори на всі боки проглядається ландшафт на 40 кілометрів. 

Утримувати височину було вкрай складно. Російські війська безперестанно накривали українських бійців артилерійським вогнем. Воїни потребували допомоги. 

12 серпня чотирнадцятеро розвідників під командуванням Ігоря Гордійчука прорвалися на Савур-могилу. Вони встановили контроль над спостережним пунктом і почали виконувати бойове завдання з коригування артобстрілів.

— Я був в Афганістані, я знав, що таке обстріли. А хто потрапляв вперше, то їм було дуже складно. Контужених і травмованих багато — потрібні постійні ротації. Добровольці хоч і вмотивовані, але були зовсім не підготовленими та голі-босі. Вночі ми були сліпі-глухі, безпілотників — нуль, контрснайперської — нуль. Хто не мав бойового досвіду, панікував. Треба було постійно говорити, переконувати. Я казав: “Хлопці, якщо ми відійдемо, буде ланцюгова реакція, впаде все повністю”.

“Я – в штабі, перебираю бумажки”

У той час в орендованій квартирі на київських Нивках Тетяна Гордійчук дивилася новини по телевізору. З екрана розповідали про Савур-могилу та її героїв.

— Коли дзвонив, казав: “В мене все добре. Я – в штабі, перебираю бумажки. Мене не турбуй, бо є такі моменти, що командувач сидить поряд і я не можу тобі відповідати”. Я не кіпішувала зовсім. А він був на Савур-могилі! Ми дивимося репортаж по телевізору — що наші десантники взяли Савур-могилу, тримають оборону, утримують її дванадцять днів. І що не можуть їм доправити навіть води. У мене навіть ніде в свідомості не зародилося, що там він.

Група Гордійчука тиждень без сну утримувала позиції на височині. 18 серпня до них підійшло підкріплення — прорвалися добровольці, які розуміли, що це, найімовірніше, дорога тільки туди. Наступного дня росіяни здійснили масований обстріл — на Савурці були загиблі й поранені. Гордійчук зробив усе, щоби доправити поранених униз. Через два дні Савур-могилу оточили росіяни. Гордійчук продовжував передавати дані про численні колони ворога.

24 серпня, на День Незалежности України, росіяни засипали височину снарядами й ракетами. Посунула ворожа піхота. Бійці вмовляли Гордійчука відступати: сенсу залишатися більше не було. А він чекав наказу.

Того дня в Києві відбувався великий військовий парад. Тетяна та Марта Гордійчуки дивилися пряму трансляцію з Хрещатика. Натхненні побаченим, вирішили порушити наказ свого полковника й зателефонували йому самі.

— Ми йому дзвонимо і кажемо: в нас парад. Мене насторожило, що він ніяк не відреагував на те, що в нас свято і святковість... А вони вже були декілька днів без води і їжі на Савур-могилі, вже консерви здулися від спеки.

Наказ покинути Савур-могилу надійшов пізно ввечері 24 серпня. Група відійшла вночі. Після 12 діб оборони, контужений і з пораненням, Гордійчук виводив своїх хлопців крізь щільне кільце ворожого оточення.

“Я був двохсотим”

— Із Савур-могили проривалися кілька днів. Шістдесят кілометрів. Без води, без їжі. Ми були повністю знесилені, зневоднені. Не вірили, що прорвемося. Багато людей непритомніли від виснаження. Кожен мав по гранаті… Завдячуючи тому, що була підготовка, сибірське загартування теж, і те, що я військовий фанат, вдалося прорватися, — пригадує Гордійчук.

Тетяна отримала дзвінок 27 або 28 серпня. Виклик ішов із чужого мобільного.

— Він дзвонить і каже: “У мене, можливо, два-три тижні не буде зв’язку. Я сам подзвоню, як з’явиться можливість”.

Група Гордійчука змогла добратися до позицій українських військовиків під Многопіллям. 29 серпня 2014 року разом з іншими частинами вони пішли на прорив.

— У мене під броніком був прапор, документи, карти. Я був помічником начальника розвідки спецоперацій. Таким, як я, у полон не можна здаватися. На Савур-могилі, в Іловайську залишалося три варіанти: або підриватися, або прориватися, або здатися в полон. Ми вирішили прориватися.

Проривалися вантажівкою. Гордійчук сидів у кабіні водія. Враз у машину влучив снаряд. Великий осколок потрапив під каску і пробив полковникові потилицю. Гордійчук іще зумів відчинити двері — і випав на землю. Товариші наклали на голову пов’язку, а потім росіяни взяли їх у полон. Командир виглядав швидше на мертвого, ніж на живого, тому його не забрали — кинули помирати. 

Через дві доби пораненого Гордійчука знайшли й доправили до лікарні імені Мечникова у Дніпрі.

— Я був двохсотим. А потім, коли вже перебирали, став “трьохсотим”. Лікарі сказали: якби я не знепритомнів, міг би не вижити. 30 градусів спеки, палюче сонце кілька діб. А оскільки я втратив свідомість, відключився, це мене врятувало.

“Я — Гордійчук. Ні, я — Гордійчук”

Отямився Гордійчук після операції. Біля його ліжка була медсестра. На її халаті помітив бейдж: Катерина Гордійчук. Саме це допомогло невідомому бійцю згадати, хто він. 

— Я тоді ще плутався. То я казав, що я з Ізяслава, то з Хмельницького. Називав різні міста, у яких служив. А потім вона каже: “Я з Корця”. І я згадав, що ходив у Корецьку школу. Вона питає: “А хто вчитель?”. Почала мене вертати до пам’яті. Я почав згадувати — хто дружина, хто донька.

— 4 вересня дзвонить телефон. Я на роботі. “Ви Тетяна Гордійчук? Запишіть номер лікаря з Дніпра, цей лікар розкаже щось про Ігоря”. Я дзвоню. Лікар нейрореанімації В’ячеслав Іванович Гришин бере трубку й каже: “У нас є поранений, він називає себе Гордійчуком Ігорем і каже, що він — полковник Збройних сил. Але при ньому нема ніяких документів. Ви не переживайте, може, це ще не ваш”.

Того ж вечора Тетяна сіла в потяг до Дніпра. Підібгавши під себе ноги, сиділа й думала всю ніч, яким побачить свого чоловіка.

“Війна йде чи ні?”

— У перший день мені було дуже погано. Я впала. Вони мене кололи. Лікар каже: “Подивіться, скільки в нас поранених”. А вони отак лежать всюди, один біля одного, як у фільмах про війну. І в файлі напис: “Мужчина около 40 лет, черепно-мозговое ранение”. Тобто він — ніхто й ніщо. Він — не Гордійчук Ігор. Він — номер.

Ігор мене впізнав. Я питаю: “Що з тобою трапилося?”. Я ж нічого не знала… А він мені перше, що сказав: “Я хочу знать головне”. Запитує: “Що?”. А він: “Війна йде чи ні?”.

Тетяна дивується: за чотири місяці людина, яка не бачила найрідніших, мала би ставити інші запитання. Втім Гордійчук не зрадив себе навіть у той момент. Він завжди був передовсім військовослужбовцем, а вже потім — чоловіком, батьком, сином. Бувало, після чергового переїзду Тетяні здавалося, що вона більше не витримає. Однак восени 2014 року всі переїзди, нестача грошей, нестабільність виявилися дрібницями.

 — Мені було дуже важко. Тут він одне говорить, тут він з тобою, а за трохи вже кричить: “Там волонтери привезли сині кульки, їх треба всіх роздать”. Я в шоці, не знаю, що мені робити і як поводитись.

— Господь Бог врятував мене. А далі заслуга дружини. Вона знайшла мене в клініці Мечникова, тоді багато там було після Іловайського котла... Те, що я живий, — це стовідсоткова заслуга дружини. І лікарів, звісно.

<p>Ігор Гордійчук з дружиною Тетяною на реабілітації&nbsp;</p>

Щоранку впродовж довгих місяців пані Тетяна прямувала до шпиталю — до свого чоловіка і вже Героя України: 21 жовтня йому вручили Золоту зірку. Однак Тетяні було не до нагород. Вона минала вітрини ресторанів, дивилася на людей, котрі мирно снідали за столиками, і думала: чи вийде коли-небудь побути на їхньому місці, отак радіти по той бік вікна? Потім заходила до каплиці на території госпіталю, ставила свічку, молилася за нього і за себе — щоб самій не опустити рук. Бо її руки мусили працювати за двох.

Кома. Операції одна за одною. Ноги не реагують. Ліва рука ледь рухається. При кожному пчиханні вона бачить, як ворушиться мозок її чоловіка. Частини черепа просто нема. 

— Був листопад чи грудень. Я обрізала йому нігті й бачу: йому нога смикнулася! Прийшов наш професор, я кажу: “Олександре Георгійовичу, в Ігоря смикнулися пальці”. — “Вам це здалося”. — “Ні, не здалося”. І беру, натискаю між пальцями, — а нога смикається. І це така радість!

“Мені розриває всю голову”

Потім були місяці реабілітації. І багато маленьких радощів. Перший раз поголився. Перший раз поставили на ноги. Лівою рукою зумів зірвати ягоду із грона винограду. 

Далі — довга дорога до США. Десять годин у літаку, тисячі кілометрів від дому й рік лікування закордоном.

— Ми в лютому в Америку прилетіли. А в травні якось був грім. І він каже: “Зроби щось, бо я не можу. Мені розриває всю голову”. А що я можу зробити? Закрила штори. Вставила навушники, він собі якусь музику ввімкнув.

Лікарі порадили Гордійчуку не говорити й не згадувати про війну. У вільний від занять час Тетяна садила чоловіка у візок і возила територією реабілітаційного центру. Вони довго сиділи біля озера, дивилися на качок і зайців. Розмовляли. Тепер мали більше часу побути удвох, ніж у всі попередні 20 років спільного життя. Тетяна не дозволяла Ігорю заклякати і втуплюватися в одну точку. Встромляла до вух навушники і вмикала улюблений “Океан Ельзи”.

— Це все важенно-важко. За всі роки я ніколи не бачила, щоб він плакав. Він міг сказати: “Мене так болить, якби отак був поряд пістолет, я б застрелився” — але ніколи не плакав. Та коли ми були в Штатах і поїхали на Пасху до храму, після служби люди його запитали: “Як ви себе бачите далі?”. У нього – клубок у горлі, слова сказати не може. Лише потім: “Я щасливий, мене не кинула держава. Мені запропонували роботу”.

Кадетський батько

Року 2016 Гордійчуки повернулися в Україну. Коли сходили з літака, поранений ветеран відмовився сісти на візок. Ступав рідною землею, пересилюючи себе і біль. 

26 квітня того року Ігор Гордійчук почав працювати ректором Київського ліцею імені Богуна. Це стало рятівним колом: він не уявляв життя без роботи, без служіння. 

Із перших днів Гордійчук взявся вичищати “богунівські” стайні. Корумповані кадри звільнялися і писали анонімні листи: зробіть щось із цим контуженим ректором. А Гордійчук робив революцію. Змінював правила прийому, щоб ліцей більше не був перевиховним центром для дітей мажорів. Переглядав навчальні програми. Зробив наголос на англійській мові. Розпочав ремонти.

Тетяна тішилась і переживала:

— Кажу: давай, ти мене до себе переведеш, щоб я хоч тобі той обід розігріла. “Не можна, — каже. — Корупція. Якщо разом будемо служить, то це — корупція”.

— Сьогодні я вже можу спокійно дивитися в очі тим, хто мені довірив ліцей, бо є результат. На 90 % все вдалося. 

Ліцей тепер готує військовиків, а не “перевиховує мажорів”. Зі слів пана Ігоря, щороку заклад мав би випускати 300 спартанців. Дійшли до фінішу 297, із них 252 присягнули Збройним силам. 

— У мене давно пенсія, вислуга. Але я відчуваю, що корисний, тому працюю, — резюмує Гордійчук.

Парад для генерала

24 серпня 2016 року на Хрещатику був парад. Гордійчуки сиділи в першому ряду й неочікувано почули своє прізвище. 

— Йде парад. Стоять всі такі гарні, високі і тут оголошують — звання генерал-майора отримує Ігор Гордійчук. Наші двоє офіцерів допомагають йому йти. А мені душу рве: всі такі гарні, високі, а мій ледь йде. Мене рвало: чого він?! Божечко дав йому таку розумну голову — чого він її не беріг?

Кожен день генерала розпочинається із фізичних навантажень. Вранці це займає дві-три години. Ввечері — ще година або й дві. Гордійчук пояснює: нема ані ліків, ані чарівної палички. Є лише праця над собою.

Гордійчуки нарешті живуть у власній квартирі. Житло гріє Тетянину душу — чоловікові ніколи не було діла до квартир, машин чи інших цяцьок. 

— Коли ми тут робили ремонт, я купила люстру. Питаю: “Тобі вона подобається?”. І озвучує ціну. А він до мене: “Ми що – мажори, щоб купувати люстру за 5 чи 7 тисяч?”. А я кажу: "Ми прожили стільки часу з лампочкою Ілліча й навіть без лампочки, що мені нарешті захотілося люстри. Якщо вона тебе засмутила, то вибач — а я від цього щаслива".

— У нас в сім’ї дружина — генерал і головнокомандувач. Не я, — каже генерал-майор Ігор Гордійчук.

Світло в мороці

Закінчивши інтерв’ю, ми просимо Гордійчука вийти в коридор, щоб зробити кілька знімків.

— Ой, засидівся, нога затекла. Слава Богу, я відновився інтелектуально і психологічно. А от нога ліва напівзаблокована, — повільно підіймається, спираючись на палицю, виходить з-за столу. У довжелезному коридорі усміхається — широко й щиро. У його очах — неймовірно багато світла. Може, через те, що ці очі бачили темряву?

— Дивлюсь на вас і ніяк не розумію, чому ваш позивний “Сумрак”. Ну, який ви “Сумрак”? — дивуюся я.

— То мені дали, я не вибирав. Мій особистий позивний — “Гордєй”. Так мене ще в школі і в училищі називали.

Після фотосесії Гордійчук повернувся до кабінету й уже за секунду з-за дверей було чутно, як він віддає накази телефоном. 

Другий день народження

— Щороку 29 серпня я купую маленький тортик, запалюю свічку й кажу: “Це — твій другий День народження. Це — найгірший день, який міг із нами трапитись”. А він мені відповідає: “І найкращий день, який міг із нами трапитись”.

Пані Тетяна плаче:

— Хочеться, щоб люди дивилися на нього не як на інваліда. А як на героя, на переможця. На людину, яка перемогла смерть. Мені кажуть: “Ви – сильна”. Та яка я сильна? Я — сентиментальна. 

Вона повертається до того дня — найгіршого й найкращого.

— Зараз я йому кажу: “Якби в тебе була змога, що б ти поміняв у своєму житті?”. І він мені відповідає: “Нічого. Я дуже щаслива людина”. Він зараз цінує кожен день. Раніше таким не був. Завжди в ділах. Сірник повільніше горів, ніж він діяв. Я його завжди тормозила: “Порахуй до десяти, передумай цю ситуацію і тоді це не буде так різко гризти”. А тепер він уже мене стишує.

Я нагадую пані Тетяні про угоду, котру уклали Гордійчуки: минуло 25 років шлюбу — тож за чиїми законами тепер живе подружжя: за її, чи все ще за армійськими?

Пані Тетяна сміється у відповідь: угода вже не має значення. Вони не сперечаються, не змагаються за місце головного. 

— Божечка зберіг, щоб ми цінували й розуміли, що найбільша цінність — людське життя, клімат у сім’ї і підтримка. Все будується на любові, повазі, але довіра — найголовніше. Стовідсоткова довіра, щоб одне в одному не засумнівалися, що десь щось було збрехано. І віра. Віра в людину.