Велика синагога в Жовкві: храм без сентименту

Жовква обітована

Перебраний на шляхтича XVII століття Віктор Заславський зустрічає мене на автобусній зупинці біля готелю «Львів». Звідси, каже, найкраще починати поїздку до Жовкви. 

Пан Заславський – науковий співробітник жовківського Туристичного інформаційного центру, історик і публіцист. Приїхав до Львова на зйомки історичної програми. Перехожі звертають увагу на жупан, шапку, шаблю. Втім ми намагаємося не відволікатись – дорогою додому дослідник розповідає про витоки єврейства в Жовкві, про розквіт і докази активного життя єврейської громади, якої сьогодні в місті вже не існує.

Так почалася моя історія з Жовквою. 

А справжня історія Жовкви сягає кінця XVI століття. У пінкасі, єврейському літописі міста, йдеться: військовий діяч Речі Посполитої Станіслав Жолкевський почав будувати місто 1594-го, а своє право на існування Жовква отримала 1603-го від короля Сигізмунда ІІІ Вази.

Тоді ж започаткована ще одна історія – єврейства в Жовкві.

У XVI столітті Європу охопили релігійні війни. Євреї мігрували в Річ Посполиту, зокрема, на теперішні українські терени. Вони осідали переважно в містах, оскільки в селах їм не надавали прав на землю. У великих полісах, наприклад, у Львові, вони стикалися з конкурентами, – вірменами, греками – які також торгували. На українських землях виникали нові містечка, і там євреї знайшли для себе місце.

Пересічно євреї займалися торгівлею, купецтвом, лихварством, кравецтвом, шевством тощо. Спершу лише в межах свого розселення, а з поступовим розширенням прав – і на ринковій площі. Року 1616 євреї сформували громаду і вже могли зводити синагогу, микву та кладовище. Їхня чисельність збільшувалась.

Покровительство короля

Дружина Жолкевського, Регіна з роду Гербуртів, керувала містом, коли правитель був у від’їзді. Вона вирішила змінити міграційну політику, обмеживши права юдеїв. У 1619 році видала указ, згідно з яким юдей, охочий замешкати в Жовкві,  мусив сплатити 50 гривень на побудову міських фортифікацій, а також відпрацювати повинність. Віктор Заславський додає: в одному з листів до чоловіка Регіна погрожувала йому розлученням, якщо той не обмежить притік євреїв до міста.

 У другій половині XVII століття Ян ІІІ Собеський став дідичем Жовкви, а згодом – монархом Речі Посполитої. Провінційне містечко – королівською резиденцією і політичним центром. Собеський був прихильним до євреїв. Тому розширив їхні права й декілька разів давав дозвіл на будівництво мурованої синагоги. 

– Король був зацікавлений, щоб у його місті все було добре. Єврейський квартал розташовувався біля міських брам, через які часто входили мандрівники з Литви. Тоді ж у Жовкві відкрили першу в Східній Європі єврейську друкарню. Він був зацікавлений, щоб усі квартали міста мали хороший стан, – розповідає Віктор Заславський.

Зводити синагогу почали тоді, коли в юдейської громади з’явилися ресурси.

– У місті з’явилася королівська резиденція. Туди приїжджали посли, дипломати. Був рух, життя, торгівля. І завдяки цьому в євреїв з’явилися кошти на будівництво. Коли набігали турки і татари, у місті було менше грошей, ніж у звичайний час. А після Віденських перемог Собеського турки вже не мали достатньої сили, щоб доходити аж до Львова, – розповідає історик.

Сам король позичив громаді 800 золотих і дозволив користуватись монаршими кам’яними копальнями.

У старому стилі

Рік 1691. Осередком життя єврейської громади була північна частина міста при брамі, що називалась «Жидівською».

У дільниці діяла школа для хлопчиків, де вивчали Святе Письмо, власна різня (їдиш шхіту) для кошерного м’яса. Найважливіше – синагога й лазня з миквою. Усі три заклади були пов’язані між собою ритуальним значенням: перед молитвою юдеї мусили прийняти омовіння і зануритись у воду в микві. А перед цим потрібно було помитися у лазні.

Тому якщо поглянути на стару карту Жовкви, юдейську дільницю можна впізнати одразу. Як пояснює історикиня архітектури Оксана Бойко, будинки там розташовували хаотично.

У цій частині Жовкви й виріс новий юдейський храм. Дерев’яну синагогу, що була на цьому ж місці, розібрали і збудували іншу. Муровану, міцну, оборонну. Якби виникла загроза нападу, громаду захистили б товсті стіни, міцні двері. Вікна вмисне збудували високо.

Синагога постала ще в ренесансному стилі. Втім у тодішній Європі вже будували по-іншому.

– Наприкінці XVII століття в Європі вже панувало бароко. У стильовому розвитку в давні часи ми дещо запізнювалися. Зокрема, на елементи готики можемо натрапити в XVI і навіть XVII століттях. Тоді, коли в Європі її розвиток припадає на XIII–XV століття. В ногу із Західною Європою ми почали будувати вже наприкінці XIX–XX століть, – розповідає Оксана Бойко.

Дозвіл в кубі

Арон кодеш – вівтар, де зберігали Святе Письмо – стояв при східній стіні. Головний вхід – при західній. Всередині синагогу прикрашали цитати молитов на івриті, розписи зодіакальних знаків, левів, павичів й аркатурний поясок під вікнами – суто ренесансова річ.

До молитовного залу з південної сторони прибудували жіночі галереї, обов’язкову частину синагоги, що називалася “езрат наше”. Ця зала мала окремий вхід. Жінки не могли бачити того, що відбувається в молитовному залі. Молитва доносилася лише чоловічим голосом.

Щоб збудувати синагогу, громада мала отримати дозвіл не лише від міської влади, а й від костельної. У католицькій Польщі Церква пильно відстежувала розміри й вигляд майбутніх сакральних споруд.

– Існували й такі дозволи, у яких було сказано, щоб на верху синагоги віряни чи містяни могли оборонятися. Такі синагоги є в Луцьку, Сатанові, їх одразу будували з аттиком і бійницями для ведення вогню, – пояснює Оксана Бойко.

Отож синагога у Жовкві – великий куб приблизно 20x20 метрів. Перекрита системою 9 склепінь, що оперті на 4 опори у вигляді колон. Вони стояли одна біля одної дуже близько в самісінькому центрі молитовного залу. Тому крайні поля були непропорційно більшими.

– Архітектор, який її будував, взорувався на європейські синагоги, зокрема, у Перемишлі, де біма, звідки читали Тору, містилася посередині між чотирма колонами, – зазначає Оксана Бойко.

 Після вогню

Рік 1833. Синагозі майже 150. Незадовго до цього храм пережив пожежу. Втім у нього вдихнули нове життя – будівлю укріпили, додали трохи красот. Вперше відреставрували й реконструювали.

Жінки більше не поміщалися в галереях, тому їм добудували додаткові на другому поверсі, над входом. Оксана Бойко пропонує звернути увагу на шість вікон, які зробили тоді в молитовному залі, аби з’єднати з ним нову жіночу молитовню.

Стіни будівлі почали слабшати від старости. Ослаблені конструкції підхопили контрфорсами – ззовні добудували скісні опори, не дозволивши їм розійтися.

У ті роки синагога набула форми, яка проглядається до сьогодні.

На храмі добудували аттик із бійницями. Ці елементи були радше стилістичним доповненням, аніж необхідністю. Стріляти з бійниць так і не довелося.

Фасад пулиша, вхідної частини синагоги, привертав увагу уже не лише тинькуванням. Відтепер на ньому вигиналися маньєристичні лінії порталів.

– Портали, за моїм дослідженням, є пізніші. Очевидно, з 1833 року. Чому? Бо під порталами побачила побілку. У синагозі перед тим була побілена передня частина, – розповідає про свою знахідку Оксана Бойко.

Найістотнішою реконструкцією була зміна конструктивної схеми. Одна опора у вигляді чотирьох близько розміщених колон, між якими містилася біма, не втримала склепленого перекриття великого молитовного залу. Тому нові хрестові склепіння тепер оперли на чотири розсунуті колони, які поділили перекриття на дев'ять однакових піль.

До досліджень Оксану Бойко підштовхнув рисунок інтер'єру синагоги, який помістив Якуб Шаль у своїй книжці про історію юдеїв Жовкви з підписом "Синагога в Жовкві перед реконструкцією 1833 року". Цей рисунок виконав 1797 року Зиґмунд Фоґель, і на ньому зображено інтер’єр синагоги не в Жовкві, а в Ланьцуті. Але так і виглядала жовківська синагога перед реконструкцією. 

– Я помітила, поїхала, почала дослідження і побачила, що це справді так, – розповідає дослідниця.

З її слів, будівля синагоги є особливою тим, що вона ввібрала дві конструктивні схеми: з однією опорою, яка одночасно є бімою, та з чотирма опорами – дев’ятипільну.  Перша з них не виправдала себе.

Століття втрат

На початок XX століття припала серія архітектурних невдач синагоги.

– Вперше жовківська синагога зазнала втрат під час не вельми вдалої реставрації. Роботи 1903-го були косметичними й не надто фаховими, – розповідає Оксана Бойко.

Для відновлювальних робіт запросили театрального художника Балька. Зі стін збили старовинні розписи й помалювали їх на тогочасний манір. Тодішні мистецтвознавці зазначали у відгуках, що синагога почала виглядати, як літній театрик.

Вдруге святиню пошкодили під час Першої світової війни, коли до міста ввійшли росіяни. Вони нищили єврейські квартали, зруйнували дерев’яні синагоги.

Втретє – під час знищення ґетто. 

Складний період

– У совєцький час треба було щось робити з руїнами. Їх або розбирали, або під щось пристосовували. Юдейські громади були знищені під корінь. Отож в синагогах, у ліпшому випадку, влаштовували концертні зали, кінотеатри, будинки культури, спортивні зали. Але найчастіше синагоги перетворювали на склади. Що було не найгірше. Бо тоді принаймні був дах. Зле, звичайно, якщо цей склад зберігав мінеральні добрива, бо вже ніяка реставрація не врятує стін. Осипаються. Гірше, коли будівля стоїть неужитком. Тоді вона перетворюється на руїну, – продовжує Оксана Бойко.

Будівлю синагоги реставрували 1955-го. Проєкт реставрації склали нашвидкоруч. Її проводив архітектор Говденко. Тоді споруду потинькували, відновили цегляні колони та склепіння молитовного залу. Замість складчастого даху звели консерваційний дах, а віконця зруйнованої південної жіночої молитовні замурували. 

У 1963 році храм внесли у реєстр пам’яток національного значення. У 1980 році вели розмови про створення в синагозі музею релігії. Втім останнім спогадом святині так і залишився склад.

1990-ті роки теж виявилися буремними. У рамках програми зі збереження пам’яток на будівлю синагоги виділили кошти, закупили мідний дах. Однак згодом його вкрали.

Пам’ять

Другу світову війну пережило лише 70 жовківських євреїв. Їм вдалося переховатися. Решту – розстріляли, відправили в концтабори. Частина юдеїв емігрувала до Ізраїлю.

Спогади про колись велику єврейську громаду – це вирізки з газет, фотокартки, одяг і прикраси в музеї у ратуші.

За склом лежить масивний залізний заржавілий ключ. Віктор Заславський каже, що його знайшли під час розкопок і, можливо, він колись відмикав двері до служіння Богу. Під час розмови часто чую, що жовківська синагога залишилась без сентименту – немає людини, для кого б вона стала святинею.

Велика синагога розташована у Жовківському історико-архітектурному заповіднику і юридично належить Львівській галереї мистецтв. Повна реставрація вимагає фінансування. Оксана Бойко вірить, що відбудова вдасться. Передовсім це спільна спадщина, тому відповідальність за відновлення – також спільна.

– На щастя, вона має грубі стіни, їх реставрували. І вона стоїть. Але руйнівні процеси відбуваються… Її треба рятувати, бо що довше вона буде ось так стояти, то більше коштів треба буде вкладати для відновлення, – резюмує пані Бойко.

…Їй понад триста років. Стічні труби з тонкого металу пробилися крізь двометрові стіни. Вони теж бережуть святиню – від води. Згори, з центральної пелюстки пулишу, на світ пробиваються роги електростовпа. Дуже добре видно, що колись її тинькували на рожево. Позаду вимостився рівний рядок сміттєвих контейнерів. Без сентименту. Але вона чекає.