Усть-чорнянський штрудель

Від Королівського Поля до Усть-Чорної

Село Усть-Чорна засноване на початку XIX століття як Königsfeld, тобто "Королівське Поле". Австрійська імперія планувала колонізувати Тячівщину й використовувати її природні ресурси. Тому Марія Терезія відпровадила тірольських лісорубів до місцевих диких пралісів. Там вони 1775 року заснували село Дойч Мокра, а коли воно розрослося, то нижче за течією Тересви заклали Кеніґсфельд.

Є різні легенди, що пояснюють назву поселення. За однією з них, якось горами гуляла дівчина з сусіднього села Брустурияке совєти згодом перейменували на Лопухово. Її побачив граф, що їхав на полювання і, звісно ж, закохався. Дівчина подарувала йому квітку. Він подивився на неї і сказав, що квітка схожа на корону, тому "поле можна назвати королівським", після цього за місцем так і закріпилася ця назва. Версія доволі романтична й нереалістична, але в історії села цей архетип зчитується.

Спочатку Кеніґсфельд був доволі ізольованим. Тут жили австрійці, які одружувалися переважно між собою і займалися лісовим господарством. Історія закинула їх глибоко в гори й не помічала. Це допомогло зберегти архаїчний австрійський діалект, перемішаний з українськими та угорськими словами. Вогняного вихору Першої світової тут майже не помітили, але фронти Другої світової валом прокотилися колонією. Спершу німці мобілізували на фронт охочих., а потім угорці звели оборонну Лінію Арпада відразу за Кеніґсфельдом. А коли бої наблизилися до Карпатського хребта, австрійських колоністів як представників "німецького світу" примусово евакуювали. Однак більшість із них повернулася до рідних домівок одразу після війни і стала радянськими громадянами, яких спочатку репресували та вивезли на каторгу, а потім поступово дозволяли оселитися вдома. 

На Тячівщині збудували великий лісокомбінат, і австрійці повернулись до звичної роботи. От тільки Дойч Мокра стала Комсомольськом, а Кеніґсфельд — Усть-Чорною. Роботи не бракувало, але жити під серпом і молотом було некомфортно, тому від середини 1970-х австрійці поступово виїжджали до Німеччини. Цей процес активізувався у 1990-х, коли лісокомбінат нокаутувала трансформація економіки, а добила велика повінь. Водночас Німеччина пропонувала вигідні умови для релокації.

У сучасній Усть-Чорній залишилося доволі небагато австрійців. Переважно старшого віку й зі змішаних сімей. Але до пандемії коронавірусу Австрія відряджала до села хлопців на альтернативну військову службу як соціальних працівників. Траплялися випадки, коли вони в колишньому Кеніґсфельді знаходили собі наречених.

Ледь вловний орднунґ

Усть-Чорна вирізняється від інших гірських сіл і йдеться не тільки про табличку на в’їзді з написом Herzlich willkommenЛаскаво просимо. У плануванні села також відчувається ледь вловний орднунґПорядок. Будинки вишикувані в ідеальну лінію, водостоки вимощені каменем, у центрі стоїть костел Марії Магдалини з характерним шпилем, органом і різьбленою стелею.

Центральне кафе "У Тетяни" мало чим відрізняється від сотні інших типових карпатських, але деякі відвідувачі заходять і з власницею жартують німецькою. За столиками жваво обговорюють футбол — і світовий, і місцеву лігу. В Усть-Чорній є своя команда, доволі сильна ще з тих часів, коли в селі жило багато австрійців.

Про місцеві традиції порадили розпитати у Віктора Кольчара, тутешнього учителя музики й органіста. Коли ми навідалися до нього, він запросив нас на випускний у школі і сказав, що зможе поспілкуватися тільки опісля: пан Віктор керує шкільним духовим оркестром, чи не єдиним на весь район. Я уважно слухав прізвища кожного із 70 випускників, але не почув жодного австрійського. А у костелі їх чекав греко-католицький священник, щоби поблагословити.

Віктор Кольчар — на чверть австрієць, частина його родичів живе в Німеччині, а щоб охарактеризувати національну ідентичність своєї родини, він згадує історію про дядька Йосипа:

— Звідають мого стрия Йоушка, яка у нього національність, а він каже: "Я не знаю, мама — німкеня, няньо — мадяр, а я — українець".

Шкільний духовий оркестр пан Віктор організував на прохання директора, який виїхав до Німеччини 2000 року, але колишні односельці досі підтримують цю ініціативу й надсилають з еміграції духові інструменти.

Я спитав пана Віктора, як би він охарактеризував місцевих австрійців. 

— У мене на вулиці жило дві чи три українські сім’ї, а всі інші — австрійці. Пам’ятаю, заходжу до сусіда, у нього стояла радіола, налаштована на німецьку станцію. Там грала народна музика, йодлі або щось таке, але дуже тихенько. На стіні висів годинник із гирями й розмірено цокав. Німецька чистота, охайність. У них був спеціальний димар, де можна було коптити ковбаси та шовдарьСвиняче вуджене чи в’ялене стегно. У хатах не було багато, але було чисто. Зайдеш, то зразу видно, що німецька сім’я. Запах не той, культура не та.

Пан Віктор як ніхто інший може оцінити, скільки залишилося в селі австрійців, бо сидить на хорах за органом у костелі й бачить, скільки людей приходить на месу:

— Раз приходить 16, раз — 17, а раз — 20. Ті, хто виїхав до Німеччини, сильно сумують за селом, часто сюди приїжджають. Тілом живуть там, а душею — тут. Якби мені хтось платив мільйон доларів на місяць у Німеччині, я би не поїхав: де народився, там і хочу жити. 

Разом із паном Віктором ідемо знову в кафе, щоб зігрітися після зливи. Там зустрічаємо голову церковної Двадцятки австрійця Імре Горбаса. Він скрушно каже, що про село треба було писати тоді, коли тут жили австрійці, а тепер уже все не те. Імре, як і Віктор, народився після війни, 1954 року, і сам визнає, що бачив уже тільки радянські реалії, які, щоправда, були доволі непоганими: 

— Кожну неділю ходили в ресторан. Це було тоді недорого, усі мали роботу. Грала жива музика кожного вечора. У нас був клуб з танцями, будинок відпочинку, турбаза.

Але ідеалізувати Радянського Союзу він не схильний:

— Є ностальгія, але ностальгія за чим? За молодістю. Ми жили тоді в ізоляції і не знали, що є ще німці під Мукачевом, у Бичкові чи Рахові. Нас також німцями називали, тільки у 1990-х з’ясували, що ми австрійці.

Розмова поступово перейшла на кулінарну тематику. Імре перераховує страви з нудлена, тобто розкачаного й підсушеного тіста. Це — крумпель-нудленіз картоплею, краут-нудленіз тушкованою капустою, мон-нудленз маком, касе-нудленз сиром, леквар-нудленз варенням і нус-нудленз горіхами.

Слів "крумпель" і "леквар" у німецькій нема, це місцеві впливи. Імре так оцінює тячівську німецьку:

— У нас давній австрійський діалект, ми окаємо, кажемо jo, а не ja, маємо багато запозичень з української і угорської... Тепер є може 7–8 осіб місцевих, з якими я ще можу поговорити німецькою. З сестрою, наприклад, але іноді збиваємося на українську. До мене 30 років приїжджають австрійці й німці. Вони мене більш-менш розуміють, а їх я прошу говорити повільніше. 

Королівські стандарти

Петро Костяк — голова Усть-Чорнянської ОТГ, яка налічує сім тисяч мешканців. Він спортивний і активний, вміло оперує цифрами й ідеями. Ми зустрілися, щоби дізнатися про актуальні проблеми села.

До 2022 року Усть-Чорнянська ОТГ жила з податків двох державних лісгоспів, які створили на руїнах радянського лісокомбінату: Брустурянського та Руськомокрянського. Торік вирішили запровадити реформу й утворити ДП "Ліси України", а лісгоспи зробили філіями. Це вдарило по бюджету ОТГ, оскільки більшість податків тепер у столиці.

— У 2021 році я отримав від лісгоспів 12,5 мільйона, а 2022-го у мене вже було мінус 9 мільйонів лісового податку. До реформи два лісгоспи годували весь Тячівський район, а тепер одну громаду не можуть утримати. Мені на зарплати не вистачало, а люди хочуть якогось розвитку, — скаржиться Петро Костяк.

Але він не опускає рук, сподівається, що реформу переглянуть, і шукає підтримки всюди, де може. Часто допомагають устьчорнянці, які живуть у Німеччині. Є низка благодійних фондів, які надсилають гуманітарну допомогу для біженців, фінансують ремонти шкільних дахів, прокладання водогонів тощо.

Повінь 1998-го розмила кілька ділянок місцевої вузькоколійки. Тодішня влада вирішила її розібрати, відтак ліс почали возити вантажівками й розбивати дороги, лісокомбінат поступово змалів. Пан Петро жалкує через втрату вузькоколійки:

— Треба було залишити хоча би туристичну гілку на 500 метрів, але тодішні керівники не дивилися вперед, не думали про розвиток туризму й історію. Роботи багато, хотілося б, щоб давній Кеніґсфельд відповідав королівським стандартам. 

Усть-Чорнянська громада одна з небагатьох в області утримує на балансі притулок для людей поважного віку. Його організувала католицька парафія, але згодом перебрала на себе селищна рада. Тепер там, окрім місцевих, кілька жінок із Харківської области, зокрема пані Христина з побитої війною Куп’янщини. Працівниці притулку розповіли, що жінки мають психотравми від війни, часто згадують про пережите й через це потребують додаткової допомоги.

Російсько-українська війна дісталася й сюди. На червень 2023 року 51 чоловіка мобілізували на фронт, із них двоє зникли безвісти. Громада прийняла 1000 біженців. Під час нашої поїздки ОТГ якраз зібрала мінеральну воду, щоби відправити на донецький напрямок. Усе традиційно: воду завантажили, зробили фото для звітности — тільки на фоні глибокі Карпатські гори.

"Сунівентен, сіневентен, шайбен шлоґ..."

Свято літнього сонцестояння характерне для багатьох культур, його корені — дохристиянські. Усть-чорнянську традицію биття дерев’яних шайб, які тут називають шайбликами, привезли зі собою австрійські колоністи. На батьківщині вона зникла, а в Усть-Чорній її зберегли. Шайблики — це дерев’яні квадратики з діркою посередині. Їх настромлюють на довгу палицю і розпікають у багатті до жару по краях. Потім вдаряють об спеціальну лавку, шайба відскакує і жевріє у польоті. Шайблики б’ють на пагорбі, коли сутеніє. Важливо, щоб вони якнайдалі яскраво летіли.

Коли запускають шайблика, усі присутні наспівують не зовсім літературною німецькою "Сунівентен, сіневентен, шайбен шлоґ""Сонцестояння, сонцестояння, шайбу б’є". Далі називають ім’я того, хто буде бити, а потім, за умови успішного запуску, вигукують: "Тю, гей!". А якщо шайблик зіскакує вниз, то кажуть німецькою: "Під лавку полетів". 

— Шайблики б’ють 21-го, 22-го і 23 червня, після цього, за народними звичаями, можна купатися у річці, а до цього порядні ґазди мають заготувати дрова на зиму, — розповів Віктор Кольчар. І додав, що після святкування господарі згадують це свято "незлим тихим", коли під час сінокосу коса натикається на шайби.

Місцевий краєзнавець Борис Шпір так описує традицію:

— Були підготовчі моменти: хтось зносив на вершину дрова, хтось встановлював спеціальну лавку. Починалося усе з ходи по цілому селу, люди ішли з гармошками, співали народні пісні й піднімалися на гору. Там палили одне багаття і починали змагатися: хто вдарить вище, хто далі, хто крученим. Той, хто відмітився найкраще, наступного року мав право бити шайблик першим.

Коли австрійці масово виїхали з села, традицію зберегли, хоч вона вже не така масова. Останніми роками Шайблики перетворилися на пікніки. Кожна компанія палила своє багаття і запускала свої шайблики. Під час коронавірусу масові гуляння скасували, а потім розпочалася повномасштабна війна.

Голова ОТГ минулими роками активно підтримував цю традицію і обіцяє робити це надалі. Але 2023 року в умовах війни вирішив не влаштовувати свята, що затягується до глибокої ночі, однак нам вдалося побачити цю традицію. Допоміг пан Віктор, який попросив своїх учнів Марка та Філю показати нам демоверсію святкування на березі річки. 

Хлопці нарізали десяток шайб, ми взяли дрова, нашвидкуруч змайстровану лавку й пішли до Тересви.

Маркові — 13 років, його молодшому братові Філі — 9. Марк має шестирічний стаж биття шайбликів, гордо зазначає, що у нього є досвід і йому подобається, як вони світяться; шкодує, що цього року нема змоги вдарити згори, щоб шайблик далеко полетів. Марк знає німецьку примовлянку до биття шайби, але цієї мови добре не знає, попри те, що його бабуся — австрійка. Кілька шайбликів він запустив дуже вдало. Найдовший день року закінчився в Усть-Чорній вогнем у небі — мирним і теплим, який приніс радість дітям. Велика рідкість для України у 2023 році.

Центральноєвропейські парадокси

В Усть-Чорній можна побачити багато парадоксів. Біля села проходить потужний міжнародний газогін Уренгой — Помари — Ужгород, але в селі нема газу. Усть-Чорна — серед лісу, але лісгоспи майже не допомагають селу. Австрійці, яких депортували під час Другої світової, самі повернулися додому, а потім так само самі виїхали до Німеччини. Ті, які емігрували до Німеччини, сумують за домівкою. Тут їх називають "німцями", там — "українцями". У місті Ґайльдорф, куди виїхало багато устьчорнянців, заклали вулицю Карпатенштрасе, на якій заснували музей Усть-Чорної.

Австрійську традицію святкування літнього сонцестояння, якої вже не дотримуються в Австрії, бережуть тутешні українці. Після повномасштабного вторгнення нащадки колоністів однієї спочилої імперії приймають біженців від посягання другої імперії. Жінки з далекої Слобожанщини доживають віку в незвичному для них вологому карпатському кліматі. Усі ці парадокси закручені довкола села, ніби австрійський штрудель, який, до слова, також печуть в Усть-Чорній.