Урочище Дем’янів Лаз: пів тисячі жертв

Навколо тихо так, як тільки може бути на далекій міській околиці. Така тиша зазвичай властива місцям, у яких панує або умиротворення, або задавнений жах. Спокій порушує хіба що перепуджений заєць. І фігура людини, яка неквапно з’являється в кадрі. Це поважного віку чоловік у камуфляжному одязі та грубих черевиках. Тишу ріже скрегіт його іржавого ровера. Я розпитую у нього про це місце. Чоловік радить піднятися до церкви – на воротах висить інформаційний стенд. На прощання він кидає: "Оден старий розказував мені, як малим ходив з мамою до тата в тюрму. Того забрали в 1939-му чи 1940-му, коли настала радянська влада. Прийшов з мамою в ту тюрму і заки чекали, то побачив в куті відро. Заглянув, а там людські очі, вуха і носи".

Цунамі репресій

У вересні 1939 року працівники польської поліції і спецслужб покидали Станіславів розгубленими. Треба було хутко вирішувати, що забрати з особистого майна. Що евакуйовувати з робочого місця, а що залишити – регламентували накази вищого керівництва. Принаймні так мало би бути.

18 вересня 1939 року Червона армія окупувала Станіславів. Тільки-но ступивши в кабінети своїх попередників, енкавеесівці виявили своєрідний "сюрприз". В архівах польських поліціянтів накопичилися чималі стоси документів про український визвольний рух. Чи це була солідарність проти спільних ворогів, чи документи не встигли знищити? Історики досі не знають.

Відтак уже швидше ніж за місяць почалися перші арешти. У процесі допитів слідчі дізнавалися про нових підозрюваних. Хвиля радянських репресій на Галичині швидко перетворювалася на цунамі. Очевидці пригадували, як у навколишніх селах шукали священників, керівників кооперативів, директорів "Просвіти" чи вчителів та забирали навіть з вулиці.

Спочатку людей арештовували й утримували в тюрмах на теперішніх вулицях Франка та Сахарова. Далі їм присуджували терміни й відправляли в табори ГУЛАГу. Однак з весни-літа 1941-го бранців почали розстрілювати. Найкращим сховком для тіл видалося урочище Дем’янів Лаз. Горбиста місцевість із заростями кущів і дерев.

Чоботи з убитого брата

Пан Зіновій Дума веде за хату. Там молодий садок, грядки та дерев’яна альтанка. На столі стоїть ваза з квітами й лежить масивна попільничка. У руках чоловік крутить синю запальничку із зображенням жовтого тризуба. Розповідаючи про протистояння із комуністичним партактивом наприкінці 1980-х, пан Зіновій часто говорить про себе у третій особі. Наприклад, "Виступає, звичайно, Дума" чи "Але один вусатий хлопець вирішив їм свято зіпсувати". Пан Зіновій – народний депутат Верховної Ради України першого скликання, наприкінці 1980-х був головою товариства "Меморіал". Саме воно ініціювало розкопки в Дем’яновому Лазі. 

Втім ідея викликала в місцевих можновладців очікуване ставлення. "Один мене переконував, що там поховані німецькі десантники, яких на початку війни вбили біля Галича, – пригадує пан Зіновій. – Інший казав: "Щєнок, там зарити люді, каториє умєрлі от іспанкі. Ти раскроєш і вєсь горад заразіш». Лунали й відверті погрози: "Ти нічого не знайдеш, і ми тебе самого там закопаємо".

Однак дозвіл дали. Бо ставилися скептично до можливости щось знайти. Ще у 1960-ті туди загнали екскаватори й повністю змінили ландшафт. Сталося це після ефіру "Голосу Америки", у якому український емігрант розповів, що йому вдалося вибратися із масової могили в урочищі Дем’янів Лаз.

– Приїжджає один вуйко і каже: "Пустіть мене, я шукаю свого брата. Пізнаю його по взуттю". Пустили. Він ходив пів дня і приніс чоботи. Каже: "Оці чоботи я зробив власноруч своєму братові. Він вчився в гімназії, його забрали весною 1941 року".

Басистий голос пана Зіновія час до часу перебиває мокрий кашель. Він робить паузу, знову затягується цигаркою і переходить до іншої історії:

– Був тоді з нами один товстий добрий єврей, судмедексперт з Одеси. Кличе мене до себе й показує на дірку в одному черепі: "Дивись, цьому чоловіку при житті робили трепанацію, у ті роки таке було рідкістю. Шукай!" Ми дали оголошення на церковні парафії УГКЦ. Знайшлася жінка у Ворохті: її татові робили таку операцію. Виявилося, що це був сотник Січових стрільців Григорій Голинський, якого заарештували 18 березня 1941 року.

Пан Зіновій бере свою синьо-жовту запальничку і проводжає нас до зупинки. Залишилося кілька запитань. Як в Івано-Франківську, уже в 1990-х, сприймали тих партійників, що погрожували ініціаторам розкопок? І як ставилися до тих, хто був причетний до розстрілів?

– Мене це ніколи не цікавило. Хай їх Бог судить, – відповідає мій співрозмовник. – У них лишилися діти й онуки. Нащо оприлюднювати їхні прізвища? Діти не винні в тому. Нам було найголовніше, аби, говорячи про Дем’янів Лаз, люди позбулися страху. 

Схоже, страху вже позбулися, але натомість з’явилася незручність. Розповідаючи про злочини 1939–1941 років, більшості героям цього репортажу ніяково говорити про винуватців розстрілів. Часто можна почути фрази на кшталт "Та то таке вже".

Дорогою до зупинки ми проходимо вулицю, яка в радянські часи називалась Декабристів. У 1990-х її перейменували на Українських декабристів. Такий от пом’якшений варіант деколонізації.

"З моєї родини загинуло 13 чоловіків!"

Тоді 1989-го одним із найактивніших пошуковців був також Іван Павликівський. Сьогодні, у перший день літа, на чоловікові два светри й камізелька, теплі штани й тапки. Пану Іванові 87 років. Найперше, що він говорить, – перераховує точну кількість знайдених у Лазі людей: "Перша яма – 212, друга – 204, третя – 108 людей".

Родину Павликівського вивезли в Сибір через старших братів-упівців. Від 1950-го до 1960-го пан Іван відбув на Зеленому Клині, сім із них – у Комсомольську-на-Амурі. Називає те місто найгіршим у світі. Вперше його допитували у 10 років, коли він почепив собі на кашкета маленького тризуба. Тепер тризуб – єдиний магніт на холодильнику в квартирі пана Івана. 

Упродовж усієї зустрічі чоловік дивиться у вікно. Проміння західного сонця увиразнює на його обличчі всі емоції. Попри поважний вік, його слова й інтонації сповнені завзяттям.

– Нащо я брався до тих розкопок? Слухайте, я з самого дитинства був в боротьбі. Малим слідкував за москалями, давав знак хлопцям в криївки. Мій тато з Петлюрою разом воював. З моєї родини в ті роки загинуло 13 чоловіків! Потім той чортів Зелений Клин. Після всієї тієї історії як я міг не копати?!

– У 1989 році прокурори нас постійно страшили, що по вісім років тюрми дадуть, – згадує Іван Павликівський. – Але вони не були дуже сміливі, бо багато людей підтримувало нас. Варили нам пироги, приносили гроші. Було велике піднесення. Тому ми, хоч і не з першого разу, але знайшли! Змогли!

При перших знахідках людських кісток територію розкопок обгородили металевою сіткою. Із меблевого комбінату привезли довгі дерев’яні стелажі. На одних складали одяг і взуття. Інші заповнили черепами. Біля півтори сотні з тих черепів мали довгі, заплетені коси. Експерти встановлювали вік покійниць – 17–18 років.

Там лежать ще невіднайдені останки 

"Дем’янів Лаз" – це перші слова, які помітні на меморіальній таблиці, коли виходиш на гору до церкви. Саме про неї говорив чоловік у камуфляжі та з ровером. Навколо – чимале подвір’я, обгороджене залізним плотом. Звели храм 1998 року. А 2009-го в підвалі облаштували музей. Директор Михайло Фреїк, чоловік за шістдесят, приїжджає на роботу велосипедом. Відчиняє музей і обходить залу, вмикаючи підсвітки експозицій. Бере до рук указку. Не одразу помічаю, що це багнет – чотиригранний штик він російсько-радянської гвинтівки Мосіна.

Файки, окуляри, гребінці та взуття. А ще сережки, зубні щітки, ложки та черевики. Усі ці предмети розкладені й підписані так, як заведено в музеях. Один черевик має на підошві шипи й нагадує бутс.

– Вас зацікавив цей черевик? – уточнює Михайло Фреїк. – Це фірмовий футбольний бутс. Він належав Федорові Пастушенку із села Павлівка. Федір був пластуном, потім оунівцем, вчився у Празі на економічному факультеті. Ось лист із тюрми, у якому пише до дружини і згадує про ці бутси. Він тримав їх на роботі в шафці. Працював на залізниці, там була футбольна команда. Пастушенка заарештували в грудні 1940 року та вбили тут, у Дем’яновому Лазі. Під час розкопок знайшли при його останках документи зі штампом тюрми НКВС "города Станиславива".

Найчастіші відвідувачі музею – організовані групи школярів. Спочатку водили всі вікові категорії, але згодом відмовилися від молодших класів. Чимала частина музейних реквізитів – людські кістки та черепи. На них помітні сліди катувань і вбивств: кістки пробиті багнетом, в голову забиті цвяхи.

Три кульові отвори в потилиці. Це череп Марічки Косів. Узимку 1941-го вона водила Маланку рідним селом Старі Кути. Разом із нею – ще чотирнадцять хлопців. Тоді всіх і заарештували. Один із арештантів не витримав катувань і повісився, решту привезли в Станіславів на суд. Перед самим Великоднем, 18–19 квітня, дев’ятьох засудили до страти як членів ОУН. Ще чотирьом дали 10 років. Марічці присудили сім. 

– Її останки знайшли під час розкопок, – розказує пан Михайло. – У кожусі були копія протоколу вироку і квитанція про конфіскацію кульчиків і 36 карбованців. Марічка мала 20 років. Її мама ходила містом і довго шукала доньку. Аж поки її не відправили в Сибір, щоб постійно не випитувала. На жаль, не дожила до розкопок.

Серед предметів у музеї трапляються, наприклад, ремінці. Це свідчить, що розстріляних не встигали обшукати. Часто їх убивали майже одразу.

Михайло Фреїк підтверджує, що в землі Дем’янового Лазу лежать ще невіднайдені останки:

– У 2011 році до нас завітав представник німецької фірми, що випускає шукачі. Пропонував придбати один за 25 тисяч доларів. Ми не мали таких грошей. Тоді я сказав – покажіть, як той шукач працює. І так, тестуючи прилад, встановили ще одне місце поховання. Поставили там хрест, до розкопок поки що не дійшло.

Премії для енкавеесівців

Відомо, що 1944-го кілька працівників НКВС, прямо причетних до розстрілів, повернулися у Станіславів і працювали далі. Однак відстежити їх не просто.

Історик Ярослав Коритчук коментує: "Колишні працівники КДБ, які боролися проти українського визвольного руху, досі отримують від української держави високі премії. Процес недопуску тих людей до посад, позбавлення матеріальних благ чи соціальних гарантій не відбувся". 

Проблема ще і в тому, що їх важко відсіяти. Після закінчення Другої світової енкавеесівці отримували бойові нагороди, їх вважали фронтовиками. Відкриття архівів допомогло би в цих справах. Але СБУ не поспішає оприлюднювати інформації про працівників попередньої влади.

Запитую, чи не приходять сюди нащадки причетних до вбивств.

– Якось був один дідо. Років за 80. Приїхав машиною і прийшов сюди. Справляв на одній із могил велику нужду. Я спіймав його, а він до мене з криками й кулаками. Але відпустив, не міг я старшого чоловіка бити, – оповідає пан Михайло.

Пам’ять чужого міста

Про перервану пам’ять і проблему катів та жертв говорить також Марія Козакевич, засновниця ініціативи "Франківськ, який треба берегти". Вони реставрують старі двері. Пані Марія каже: "Наш слоган “Ми не просто реставруємо двері – ми намагаємось реставрувати історичну пам’ять”. Мій прадідусь якраз таким і займався: культурними і просвітницькими процесами".

Її прадідусь – Микола Басович 1899 року народження. Такого сьогодні назвали би громадським діячем. Ще Басович був учасником ОУН. Тому після приходу радянської влади не мав жодних шансів. 24 листопада 1940 року його і ще кількох односельців забрали в станіславівську в’язницю. Більше рідні його не бачили. Миколиній доньці Марії на той момент було тринадцять років.

Згодом вона уже з сином Тарасом впродовж багатьох років писала запити, щоб дізнатися, де батькова могила. Врешті відповідь надійшла. Однак жінка до того моменту не дожила два роки. 9 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про відкриття засекречених архівів КДБ". У справі Миколи Басовича вирок винесли 19 березня 1941 року: розстріл, який потім замінили на 10 років ув’язнення. "Думаю, що все для прадідуся закінчилося у Дем’яновому Лазі", – підсумовує Марія Козакевич.

Марія міркує про історію міста та втрачену тяглість:

– Коли я була малою, то дивувалася, чому в центрі Франківська дуже багато російськомовних. Зрозуміла тоді, коли дізнавалася про історію міста, про євреїв, поляків, розстріли. Про те, що після війни Франківськ став майже порожнім. А на місце вивезених і вбитих приїхали або росіяни, або комуністична номенклатура, або люди з навколишніх сіл. Самих містян із діда-прадіда у Франківську дуже мало. Тому відповідно й мало людей, які ставляться шанобливо до його історії. У цьому місті перервана тяглість.

Марія поки що не може змусити себе піти на гору Дем’янового Лазу. Однак хоче взяти туди своїх дітей і розказати їм про прадідуся. Може, наша розмова допоможе наважитися.