"Уперше в житті зрозуміла, що так можна любити Україну"

"Я бачила, як у них горіли очі на цьому полюванні"

— Сумська область була сформована "вєлікім кормчим" Сталіним у 1939 році. До неї входять три історичні регіони: Гетьманщина, Слобожанщина й Полісся, — нас зустрічає Тетяна Голуб, журналістка й екскурсовод. У цій мандрівці ми зосереджуємося здебільшого на Слобожанщині, частині українського східного фронтиру.

Найпотужнішою фортифікаційною спорудою Слобідської України був Сумин Городок, нині — місто Суми. Його історія почалася 26 червня 1655 року, коли сотня козаків з родинами і пожитками прибула сюди на постійне проживання. Попередньо їм доводилося просити дозволу у московського царя, якому номінально належали ці спустошені татарами землі. 

Тетяна Голуб постійно говорить про козацьку стихію цього краю. І про те, як вона проявилася у лютому минулого року.

— Наші хлопці — як козаки, які колись вирізали ворога в глибоких ярах слобідського лісостепу. Я бачила, як у них горіли очі на цьому полюванні. Після звільнення орки ще блукали лісами-ярами. Наша тероборона відслідковувала їх, палила російські танки, зливала солярку. 

Росіяни підійшли до Сум 24 лютого. Кілька разів проходили крізь місто довгими колонами. Тиждень-другий шастали, як кажуть місцеві, туди-сюди — але своєї влади не встановили. Обласний центр стояв в облозі до початку квітня.

— Місто практично вимерло, — каже Тетяна. — З полиць розмели усе ще з перших днів. Але було цивілізовано, без мародерства. Тероборона відразу почала нести патрулювання. У Суми багато фермерів приїжджало — з картоплею, буряками, молоком. Моя мама, інвалід першої групи, в цей час умирала. Організм нічого не сприймав — просила тільки молочка. Ой, зараз заплачу, — голос підводить жінку.

Містяни гніваються на органи влади. Звинувачують голову міста й керівника обласної адміністрації в тому, що вони самоусунулися від обов'язків, покинули людей. Тоді в Сумах не було видно ні поліції, ні Нацгвардії — мешканці кажуть, що на місці були хіба співробітники СБУ. І те, що голова ОДА Дмитро Живицький отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а мер Олександр Лисенко — орден "За мужність" ІІІ ступеня, тут вважають кричущою несправедливістю. Особливо на тлі загибелі українських захисників.
 
Валерій Позняк — один із сумських тероборонівців. Йому 57 років. Із них шість років прослужив у радянській армії, і звільнився у званні старшого лейтенанта. В історію російсько-української війни пан Валерій увійшов як один із перших військовополонених, яких обміняли після початку широкомасштабного вторгнення. Тоді, 26 лютого, побратими вирушили на завдання — перевірити місцевість на присутність ворожих груп. Під час виходу Позняка та його колег захопили російські військовики. 

Валерій пригадує: їх відразу жорстко побили. Але вже на другий день ставлення окупантів пом'якшало. На думку тероборонівця, спрацювало те, що він служив у радянській армії і вільно розмовляв із росіянами їхньою мовою, розбиваючи міф про те, начебто тут нацисти. Згодом українських полонених використали як живий щит, посадивши на башти танків, коли російські колони поверталися до кордону. Тоді, за кілька днів, і відбувся той перший обмін у форматі — п'ять українців на одного росіянина. 

Дві локації в Сумах стали знаковими у цій війні. Перша — це так звана Артяга, офіційно — Державний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою "Кадетський корпус" імені Івана Харитоненка.

На Артязі базувалася 27-ма реактивна артилерійська бригада. Місцеві розповідають: військовослужбовців вивели за кілька днів до вторгнення. Натомість уже 24 лютого до Сум прибула 81-ша аеромобільна бригада.

— Кількадесят хлопців, БМПбойова машина піхоти, САУ-шкисамохідна артилерійська установка. Вони були стрижнем на артучилищі. Повоювали два-три тижні і тихо вийшли. На той час сумська оборона вже була структурована, — розповідає Тетяна Голуб. Її син, 27-річний Андрій, — артилерист, воює в ЗСУ.

Прогулюємося подвір'ям артучилища. На кількох корпусах видно сліди обстрілів. Знищений війною дах уже перекрили. Про історичні події минулої зими тут найбільше нагадує велика купа сміття, що залишилася після нещодавнього ремонту. На ній лежить військовий кашкет радянського зразка.

Друга локація, що несе відбиток російської агресії, — Роменський житловий масив. У ніч на 8 березня 2022 року росіяни кинули на забудову дві термобаричні бомби. У цьому приватному секторі загинуло 24 людини — зокрема, три дитини.

Валерій Позняк живе за пів кілометра від місця вибухів. Каже, що у під'їзді його багатоповерхівки повилітали вікна.

Вирви від бомб на Роменському уже давно загорнули. Залишки зруйнованих будівель згребли. Де-не-де замість вибитих вікон іще прилаштовані дерев'яні щити. Артефактом, що болюче нагадує про вторгнення, є напис "Здесь люди" на воротах одного з обійсть.

Пані Валентина мешкає на вулиці Спартака, де власне й був епіцентр вибуху. Вона розчищає вхід до двору, який засипало снігом минулої ночі на початку лютого. Жінка не хоче переривати цілком мирне заняття спогадами річної давнини.

— Не хочу про це говорити. Так жахливо і страшно. А потім ще жити треба... Вирва була за четвертим номером. У нас — другий. У них в огород попало — вся сім'я загинула, з дітьми... Так, мій будинок також постраждав, але уже відновили. Помагала міська рада. Виїжджать? То нада, як є гроші. І вообщє — дома єсть дома. Ми і так находилися з протягнутою рукою, щоби нам відновили [пошкоджене майно].

Неговірка пані Валентина повертається до розчистки кучугур. Поряд із нею крутиться рудий кіт Мурчик. Чистий білий сніг наче дає надію на забуття. Але в повітрі літає тривога: усі інформаційні канали — від служби BBC і до народного "бібісі" — гудять про вірогідний повторний наступ. Велика частина з 250 тисяч мешканців Сум поки що не повертаються у місто. Бізнес — магазини й ресторани — затих. Росіяни кошмарять прикордонний регіон щодня.

— Це турбуючий вогонь, щоб тримати в напрузі, — пояснює ветеран Анатолій "Бугор". Великий, спокійний й упевнений, він каже: "Що би не було, а оборона буде триматися".

Ходити по Тростянцю — як по емоційному мінному полі

Тростянець — єдине велике місто в області, котре пережило окупацію. Росіяни зайшли 24 лютого, а вийшли — 26 березня. Цілий місяць їхніми заручниками були 22 тисячі осіб — місцеві мешканці.

— Найгірше, що може бути, — це жити в окупації. Тут все просто кишіло тими русскімі, — каже наш гід Руслан Бова, депутат міськради і голова ГО. Про місто він знає все: його батько — Юрій Бова, міський голова, який працює на посаді вже 17 років.

Свіжий сніг прикриває тростянецькі рани, і місто легко уявити таким, яке воно було до війни — успішним проєктом, який зухвало заявляв, що провінція може дати фору. Найбагатшим підприємством Тростянця є відома шоколадна фабрика, на якій виробляють шоколад Milka, "Корона" і ведмедиків "Барні". 

Ще один двигун розвитку — зв'язки Тростянця з європейськими меценатами. Серед благодійників — німці Сібіллє і Ганс Ціммермани. 

Сібіллє — праправнука цукрозаводчика Леопольда Кеніґа, який приніс сюди процвітання і блага цивілізації у XIX столітті. Як і її пра-, німкеня Ціммерман взялася допомагати освітнім проєктам для Сум. Кілька років тому вона почала закуповувати в місцеву бібліотеку нові українські книжки.

— Ми відкривали оновлену бібліотеку після ремонту. І що я поставлю — Толстого і Тургєнєва? Скільки було української літератури? — розповідає про рівень культурних потреб директорка Людмила Єфремова.

Надлишки російської класики тут утилізують згідно з офіційною процедурою — списані книжки йдуть на макулатуру, а за виручені кошти — купують нові українські. Особливо радує око дитяча бібліотека: на полицях, здається, — усі можливі новинки. Стенд періодики також пропонує україномовний контент. Гіршою є ситуація у дорослій бібліотеці: з періодики пропонують читати "Сваты" і "Секретные архивы". Але директорка швидко відбиває:

— У бібліотеці є дитяча кімната. І коли молоді батьки приходять, то бачать, що у нас не тільки якісь там журнали "Ліза", а й література нонфікшн, яка коштує дуже дорого. А ще на базі нашого кафе Сібіллє і Ганс створили "Теплий простір", де працює потужний генератор, ще Starlink їде. Коли немає світла, то люди приходять до нас працювати.

Під час окупації росіяни заходили в саму бібліотеку. На подив, нічого не спаплюжили.

— Може, думали, що будуть використовувати цю красу у своїх цілях: подивіться які у нас зразкові бібліотеки, — роздумує пані Людмила.

Бібліотечний затишок виглядає сюрреалістично-контрастним порівняно із побаченим на в'їзді в місто. Розстріляні й поруйновані будівлі. Розбита залізнична станція "Смородине" — кажуть, там росіяни мали катівню у підвалі. Після звільнення Тростянця на дорогах стояло багато розстріляних цивільних машин. Розчавлених танками, з бурими патьоками від крові. 

Ходити по Тростянцю — як по емоційному мінному полі: ризикуєш, що за поворотом тебе розірве від чергового контрасту.

Наприклад, поряд із зразковою сучасною бібліотекою — садочок "Сонечко". На одній зі стін дитсадка красується панно із персонажами із російських народних казок.

— Так, кокошнік. Хочемо ми цього чи ні, але, на жаль, ми живемо за 30 кілометрів від Росії, — втручається Руслан Бова. — Але народ перестроюється нормально.

Гід веде нас казковим засніженим парком, в якому луною розносяться звуки удару м'ячика об ракетку: чоловіки грають у пінг-понг. Але сніг не здатен прикрити дірки від куль на фортеці Круглий двір. Руслан розповідає, що серед мурів росіяни ховали вогнеметну систему "Буратіно", бо ж знали, що наші не битимуть у пам'ятку архітектури XVIII століття. Також тут стояли дві САУ. З них росіяни стріляли по Охтирці.

Руслан Бова розповідає, що в Тростянці на момент вторгнення — на відміну від Сум чи Охтирки — не було військової частини. 24 лютого росіяни були в місті вже ополудні. Через Тростянець вони гнали техніку й особовий склад углиб країни.

— Так, Юрій Бова знаходився не в Тростянці. Але був на території громади. Під час окупації двічі заїжджав у місто, — звітує син за батька.

Із будівель за місяць окупації у Тростянці чи не найбільше постраждала шоколадна фабрика — повністю було зруйновано бісквітний цех. Те, що не добила військова техніка, доконали російські солдати: вкрали все устаткування, запаси готової продукції, сировину, пошкодили що тільки могли. Але сьогодні вже працює шоколадне виробництво і відновлюють бісквітне.

Вдалося відновити і лікарню. 22 березня шпиталь упритул розстріляли два російські танки. У п'ятиповерховій будівлі вибило всі вікна, протаранило стіни. Пологове і хірургічне відділення було зруйновано. Пощастило, що обійшлося без людських жертв. 

Уже через кілька днів після обстрілу росіян із Тростянця вибили. Вдалося встановити особи танкістів: одна броньована машина застрягла, і там знайшли документи солдатів.

На лікарняній будівлі ще видніються розстрільні шрами. А всередині пахне свіжим ремонтом. У шпиталі працює оновлене пологове відділення, там зробили стоматологічний кабінет, встановили апарат ШВЛ. Натомість поліклініка поряд після влучання російського снаряда досі стоїть закрита: кажуть, всередині там катастрофа.

Росіяни викрали із лікарні всі машини "швидкої допомоги". Парк карет відновили завдяки благодійникам — шість автомобілів залишили для міста, а дві — передали військовим.

Сібіллє Ціммерман підтримує тут проєкт для сімей із малючками: якщо вдома немає умов, можна пожити певний час у лікарні, де є безкоштовні тепло, їжа, ліки. Власне, Ціммермани й до вторгнення регулярно укомплектовували шпиталь.

Російська окупація завдала успішному містечку великої шкоди. Збитки від руйнувань оцінюють у 141 мільйон доларів, каже Бова. Міський бюджет недоотримує податків. Туристичний потік пересох, хоча муніципалітет очікував значного притоку від бренду Чайковського. У Тростянці, гостюючи в князя Голіцина, композитор писав свій перший симфонічний твір, хоч ніколи більше сюди не повертався. Так постали — музична школа його імені, фестиваль "Чайковський-фест" і кімната-музей Чайковського у садибі Кеніґа.

— Якщо копнути історію Чайковського, то там україності більше ніж росіяності. У нього коріння було українське, писав він для України і в Україні більше, — каже Руслан Бова, але додає: — Зараз тему Чайковського краще обходити стороною. Але, по великому рахунку, це світова легенда. 

Бова добре розуміється на трендах і віяннях, тому готовий швидко переключити фокус на новий образ. Новим культурним обличчям Тростянця може стати Микола Хвильовий. Тут він народився і вчився. На вулиці Вознесенській стоїть школа з меморіальною табличкою Хвильового. Представник міськради оцінює іміджевий виклик: працювати з Хвильовим можна, але тема потребує довшого і глибшого опрацювання. І це звучить чесно: Хвильового зі шкільної програми він пригадує смутно. Хоча реєструвати літфест "Геть від Москви!" варто вже.

Перероджена свідомість

Ак-тир, тобто "білий камінь" із тюркської. Місцеві так і кажуть — "Ахтирка". Місто-герой і символ незламності, яке зіграло велику роль, щоб не допустити російські війська у марші на Харків і Київ. Місто, яке місяць нещадно били рашисти, влучаючи то в дитячий садок, то в ТЕЦ, то у військову частину і, звісно, у житлові будинки. 

В Охтирці найгостріше відчуваєш бажання відбудуватися як потребу повернутися до висхідної точки, і бажання виговоритися як спосіб утихомирити сум і жах, що може просто розірвати зсередини.

Ось садочок — зі знайомою назвою "Сонечко". Звичайна будівля радянського типу — тепер тут пункт незламності. 25 лютого 2022 року сюди прилетіли касетні бомби, що поранили і вбили людей, які вийшли подихати повітрям.

— Тут уже на другий день росіяни вчинили військовий злочин. Вбили першу дитину — Аліса, сім років. Її оперували, вона померла. Вбили п'ятьох мирних мешканців. Багато поранених, трьох з яких я оперував, — один загинув, — розказує мер Охтирки, травматолог і хірург Павло Кузьменко. Саме він є автором відео з наслідками обстрілу, котре рік тому розлетілося інтернетом. — Били із Тростянця. Лівіше від садка — військова частина.

Мер пробув у місті разом з дружиною і 19-річною доньку увесь місяць облоги. Як людина, яка багато пережила і багато знає, він говорить різко, не прикриваючись. Ним захоплюються — бо не покинув своїх. І водночас закидають: якби не твої відео, якими розлютив ворога, то все могло бути добре. Сам Кузьменко переконаний: Охтирку врятувала вдала комунікація та успішна інформаційна війна й 93-тя механізована бригада "Холодний Яр", котра захищала регіон.

26 лютого росіяни поцілили у військову частину. Термобаричні бомби залишили вирву близько 30 метрів у діаметрі і 6 метрів завглибшки. За офіційними даними, загинуло 54 військовослужбовців, а ще 15 до цього часу вважаються зниклими безвісти.

Павло Кузьменко, як належить лікарю, цинічно-тверезо підсумовує:

— Цивільних мешканців загинуло 16 чоловік, "аж". Це єдине я вважаю своєю заслугою. Ми були в облозі, але не були зґвалтовані фізично і психологічно. 

Відео, які мер записував щодня, мали ефект психологічної підтримки. Багато мешканців визнають, що із цими роликами їм якраз легше було переживати наступ.

— Зранку прокидаєшся, що у місті — не знаєш. Перевіряєш відразу фейсбук, а там мер розказує, що Охтирка все ще наша. І вже легше стає, — розказує одна мешканка.

З Павлом Кузьменком ми розмовляємо на центральній вулиці міста — вулиці Незалежності. Навколо — розбиті, поруйновані будівлі. Міськрада, Центр культури і дозвілля, краєзнавчий музей... 24 лютого музейники за кілька годин встигли поховати найцінніше у підвалах. Але вночі на 8 березня російські бомби розгромили і міськраду, і музей, що поруч. Наразі музейні фонди перебувають у "надійному місці". Науковий співробітник Юрій Берест радіє, що серед врятованого — колекція Івана Багряного.

Як Хвильовий у Тростянці, так і Багряний у Охтирці можуть стати символами переродження цих місць, розташованих поблизу кордону з російським мороком. Місто наповнене маркерами із життя письменника — жертви червоного терору 1930-х. Той самий побитий снарядами Центр культури і дозвілля, в якому працював Багряний, величний Покровський собор, який він малював, хата із червоної цегли, яку він будував разом із батьком у час, коли писав антимосковський роман у віршах "Скелька".

Пан Берест веде нас до будинку Багряного на вулиці Грабовського. Гід каже, що скучив за туристами, і у короткий час намагається передати якомога більше інформації: зокрема, про те, як "прорадянськи налаштовані" паплюжили ім'я письменника.

"Тут народився і жив великий син України письменник Іван Павлович Багряний (Лозовягін)", — зустрічає перехожих меморіальна табличка на садибі, звідки видніється ідеальний буколічний краєвид: верби на берегах річки Охтирки.

Сьогодні будинок Багряного — приватна власність. Нинішня власниця Ірина каже, що купила його вісім років тому у жахливому стані.

— Було таке занедбане. Всередині все перетрощене, подушки розпушені. Чагарники. Мусор, мені здавалося, скидали з усієї Охтирки. Я ходила до тодішнього мера, коли Багряного почали визнавать, пропонувала купити будинок. Тепер, коли я зробила ремонт, продавати не хочу. Я обожнюю цей будинок. Тут хороша атмосфера. Я всередині вже все переробила. Єдине що, піч лишила, яку батько Багряного мурував: буквально два оберемки дров — і отопляється весь дом. Але меморіальну табличку не прибирала. Я все перечила — "Тигролови", "Сад", "Людина над прірвою" — і почала понімать, яка це людина.

Власниця продавати не хоче. А влада купувати — не може.

— Якщо у нас багато зруйнованої критичної інфрастуктури, а ми будемо викупляти музеї — мене ж розіпнуть. Це може тільки меценат купить, — пояснює теперішній мер. 

Павло Кузьменко весь час повертає до воєнного стану.

— За цей рік ми залучили близько 200 мільйонів гривень інвестиційних коштів — прямих, будівельних матеріалів, техніки, робіт. Відбудовано ТЕЦ. Збудовано ще одну, вона на біопаливі. Все було вибите. Винесене, без вікон. Руйнувань — на 1,5 мільярда гривень.

До поворотної точки намагаються повернутися й мешканці. Після початку бойових дій із Охтирки виїхало понад 20 тисяч осіб, залишилося до 20 тисяч — переважно, пенсіонери, інваліди, військовослужбовці, працівники критичної інфраструктури. Станом на лютий 2023-го охтирчан уже знову більше 40 тисяч, каже мер.

Катя Пастернак, 15-річна учениця із 9-го класу тутешньої школи — одна з тих, хто повернувся. Вона носить чорний жакет, розмальований вручну українськими символами. На спині — силует українки у коралях і з жовто-блакитною стрічкою та написи Made in Ukraine, We are strong in our love for Ukraine. На лацкані виведено "Вільна". На грудях — кулон-тризуб.

У перші дні вторгнення Катю вивезли з Охтирки. Вона мешкала у Литві, де "уперше в житті зрозуміла, що так можна любити Україну".

— Ті півроку були жахливі, бо не розумієш, що відбувається, і сумуєш. Я повернулася на початку вересня. Хотіла бути у своєму класі, у своїй школі. Коли приїхала додому, пустка всередині мене наповнилася. Так, страшно. Але я можу ходити до свого парку, тут мої друзі. Дякую бабусі за привиту любов до України, до мого міста.

Коли ми розмовляємо з Катею, в області оголошено чергову повітряну тривогу. Зізнання дівчини перемежоване паузами, бо сльози і хвилювання підсупають до горла. Звичайна українська школярка — довге волосся, підведені очі, салатові нігті — у звичайних українських обставинах тривог і приреченості.

Як і всюди по Україні на початку лютого 2023-го, на Сумщині чекали на новий потужний наступ з боку РФ. Готові вивезти дітей у будь-який момент. І готові спати одягненими, аби тільки вдома. Гадаючи по телеграм-каналах — буде чи не буде. І схиляючись до заспокійливого: "Цього разу вони не пройдуть так просто".