УНРівські камінь і кам’яниці

Сто років опісля

Сходжу з потяга на тій самій станції, що і Марія Лівицька. Так само, як і вона, я чую російську мову перехожих. Прилеглий до вокзалу мікрорайон називається Чєрьомушки. На одному з перехресть можна прочитати назви вулиць — Гагаріна і Пушкінська. Два роки тому міськрада їх перейменувала, проте, схоже, забула замінити таблички на будинкахстаття вийшла у номері журналу про Симона Петлюру навесні 2023 року . Моментами здається, що провалюєшся в атмосферу сторічної давнини: окремі проблеми незмінні від часів визвольних змагань.

Тоді Директорія обрала Кам’янець своїм пристанищем, зважаючи, серед іншого, на його близькість до румунського кордону. Румунію розглядали як країну, у якій можна закуповувати зброю й амуніцію. Була вигідною і порівняно недалека Польща, зважаючи на бажану перспективу дипломатичних відносин із Західною Європою.

Окрім цього, місто могло надати великі будівлі для державних установ. Першим сюди наприкінці лютого прибуло Міністерство народної освіти. У березні долучилися й інші. Офіційно до Кам’янця столицю перенесли в червні. Тоді ж приїхав і Голова Директорії Симон Петлюра.

14 жовтня 1919 року на місці біля сучасного майдану Відродження Петлюра з членами уряду, військом і чиновниками присягали на вірність українському народові. Тут мені і призначив зустріч Анатолій Паладійчук, ініціатор встановлення пам’ятного каменя на згадку про цю присягу.

"Не остання, а соборна!"

Місце колишньої присяги розташоване на вулиці Лесі України. Для його означення там стоїть монолітна кам’яна глиба з табличкою. Напис на ній сповіщає про те, що понад сто років тому Кам’янець-Подільськ був українською столицею. Але антураж навколо пам’ятного знака — не надто український.

Через дорогу — по-радянському невиразні адміністративні будівлі. Позаду — величний Собор святого благовірного князя Олександра Невського, історично — оплот "русского мира". Час до часу браму на його подвір’я відкриває довгобородий чоловік у синьому дощовику. Схоже, він пильнує порядок: зокрема щоби жінки, які заходять на територію храму, пов’язували хустини. Вони витягують їх із кишень чи сумок і смиренно покривають голови.

Пам’ятний знак — лише перший крок до зведення меморіалу Присязі на вірність Україні. Так пояснює стенд, що поряд. Тут мають бути підвищення зі сходами, велика скульптурна композиція і жовті та сині квітки, висаджені на кшталт національного прапора. Роботи відклали спочатку через коронавірус, потім — через війну.

Анатолій Паладійчук з’являється у товаристві історика Дмитра Бабюка, який приніс книжку-альбом "Кам’янець. Соборна столиця України" свого авторства. Видання багате на світлини й докладні довідки про кам’янецькі події і персонажів 1917–1920 років.

— Ви по телефону казали, що їдете до нас писати про останню столицю УНР. Але це неправильно. Не остання, а соборна! Слово "остання" сповнене трагізму, а від цього варто відходити, — перше, що каже Анатолій, вказуючи на книжку.

Дмитро доповнює:

— Так, соборна, бо тоді в Кам’янці зійшлися і галицький, і наддніпрянський уряди. У 1918 році тут також об’єдналися наукові сили. Об’єднаним фронтом з Кам’янця армія вирушила на Київ і звільнила його від більшовиків. Потім тут присягли на вірність Україні. Ну і після нашого міста столиця не припинила існувати, а перекочувала за кордон, зрештою, дісталася аж до Канади. І 1992 року президент УНР в екзилі передав Верховній раді клейноди та прапор 3-ї Залізної дивізії армії УНР. Тому щороку в серпні ми святкуємо річницю не початку, а відновлення Незалежності.

Пам’ять і парковання

Ми прогулюємося містом. Дмитро розповідає, що кам’янецький період УНР вивчає від 2013 року. У дослідженні відштовхувався від Присяги. Спочатку мав лише три світлини з того дня. Сьогодні їх сорок. За десять років він знайшов інформації стільки, що готує книжку про ту Присягу. За збереженими описами, спогадами та фотографіями Дмитро може цілковито реконструювати той день:

 — Така кількість фото свідчить про те, що це була знакова подія. Наприклад, з приїзду місії Антанти до Кам’янця маємо всього три фотографії. А тут вже сорок. Коли встановили точне місце проведення Присяги, то розробили проєкт для меморіалу. Відкрили для нього рахунок від "Просвіти". Розписали кошторис і поки що на цьому етапі справа й застигла.

Ми поволі підходимо до будівлі міськради. На другому поверсі — виставка світлин кам’янецького періоду УНР. П’ять стендів розміщені між двома масивними колонами, на фоні списків почесних громадян міста. Фотографії Дмитро виявив у Фонді Огієнка Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Основна частина — кадри з Присяги на вірність УНР. А ще — з параду об’єднаних армій, коли в листопаді 1919 року Наддніпрянська й Галицька армії спільним маршем проходили Вірменським ринком. Разом із колегами Дмитрові вдалося ідентифікувати більшість людей на світлинах. Компанія зібралась неабияка: письменники Павло Богацький, Павло Шекерик-Доників і Микола Угрин-Безгрішний, політики Андрій Шмігельський та Василь Вишиваний, отаман Симон Петлюра.

— Один мій друг каже, що в Кам’янці має бути пам’ятник Петлюрі, — розповідає Анатолій, поправляючи стенди. — Якщо робити, то точно не так, як у Вінниці: там Петлюра сидить на лавці. Найсмішніше — що це кам’янецький сюжет, якось воно неетично в них вийшло. Я би робив такий пам’ятник, що Петлюра стоїть і дивиться план наступу. Бо на лавці — це попса й діснейленд.

Однак найбільша його сьогоднішня гризота — захистити перший камінь у майбутньому меморіалі Присязі на вірність Україні. Нині там стихійне парковання. Анатолій пояснює:

— Ми тут все загородимо, он там будуть півкулі. Спитаєте, чого я так кіпішую? Бо це моє дітище. Виплекане, розумієте? Ми зробимо тут півкулі. Дванадцять штук. За рахунок "Просвіти". Вже про все домовлено.

Пан Паладійчук — заступник голови місцевого осередку цієї організації. Він із тих, про яких кажуть, що "йому до всього є справа", а громадськими ініціативами займається у вільний від роботи у своїй зоокрамниці час.

Улюблене місце Симона Петлюри

Стара частина Кам’янця-Подільського дивує малолюддям. Жінка переходить площу Польський ринок, трохи далі, біля входу в ресторан на Старобульварній, курить чоловік, а біля ратуші йде, зазираючи на ходу у смартфон, військовий. На сувенірному базарі працює менше третини яток. Прибраність Старого міста, ошатність його фасадів, разом із відсутністю людей створюють враження, ніби все навколо — декорації для знімання містичного трилера.

Тут кожен будинок має свою унікальну історію. У будівлі колишньої швейної фабрики на Вірменському ринку містились Міністерство військових справ УНР і Міністерство закордонних справ УНР. Тут також проводила репетиції хорова капела Олександра Кошиця, з якою пов’язана, мабуть, найзнаніша історія успіху Української Народної Республіки.

Кам’янець-Подільська ратуша — найдавніша в Україні. За УНР там діяло управління народної міліції. Тепер на другому поверсі будівлі — музей міста і виставка про турне Кошиця і "Щедрика". Усі артефакти — із приватної колекції Анатолія Паладійчука. Коли заходжу до зали, він саме підрихтовує експозицію і коментує у властивій йому манері:

— Це унікальні речі, ви собі навіть не уявляєте! Всі листівки я купив на eBay. Ось тут бачите — яка гарна з кораблем. Вона належала пасажиру з того самого судна, яким капела плила до Америки. Бачив він хористів чи ні, але головне, що вона тут. До речі, Леонтович провчився у нашому Кам’янці сім років! О, тут оригінальна партитура Carol of the Bells. А оцей раритет — єдина в Україні грамплатівка з першим записом "Щедрика" 1922 року.

Виходимо з Анатолієм із ратуші, щоб оглянути будівлі, у яких колись містились інституції УНР. Дмитро Бабюк перед тим поділився давніми світлинами цих будинків, тож хочу порівняти те, який вигляд вони мали колись і мають тепер.

Трохи нижче від Польського ринку, біля церкви Йосафата, людей більшає. Там брукована дорога через кілька закрутів відкриває захопливу панораму на замок. Понад сто років тому там був шпиталь, архів і в’язниця УНР.

Хочемо побачити будинок колишнього монастиря францисканців. У ньому 1919 року поселився Євген Петрушевич. Але висока загорожа, яка приховує тільки-но зведений ресторан чи готель, не дає змоги побачити історичну будівлю з ракурсу старого фото.

Наступний пункт — будівля історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету, що на вулиці Татарській. За УНР тут була Рада народних міністрів, Міністерство народного господарства та Міністерство праці.

Далі на шляху — красивий світло-рожевий будинок на вулиці Зарванській. Сьогодні — Коледж культури й мистецтв, а колись — головна скарбниця України.

Урешті переходимо Смотрич і виходимо зі Старого міста. У новішій частині Кам’янця локацій, пов’язаних із УНР, не менше. Будівля Міністерства фінансів — сьогодні це звичайний банк. Вище — Шевченківський дім, тепер Театр імені Садовського. Там, в ошатній залі з темно-вишневими велюровими кріслами, на другому поверсі, навпроти сцени, Симон Петлюра мав улюблене місце. Резиденція Головного отамана містилась на вулиці Високій, що тепер зветься Сіцинського.

Урешті закільцьовую прогулянку біля каменя на пошанування Присяги. Хочу ще раз його сфотографувати. Але самотня брила на світлині — не є цікавою. Тому чекаю, поки повз проходитимуть люди. Схоже, типажна бабуся з ціпком і в чорній хустині добре для цього підходить. Вона різко зупиняється і, примруживши очі, питає:

— А що тут таке, що ви фотографуєте?

— Ось цей камінь, — відповідаю. — Сто років тому тут присягали на вірність Україні. Знаєте цю історію?

— Не знаю. На цьому місці храм, а не та фігня, яку ви толдичите.

Бабуся обертається і шкандибає далі. За кількадесят метрів повертає у напрямку собору Олександра Невського. Бороданю у синьому дощовику, який сторожує вхід на територію церкви, мабуть, спокійно — цього разу не треба нагадувати про хустину.

"Вони мусять піти"

Тему церкви складно уникнути в розмові про кам’янецький період УНР. Молебень за Україну 14 жовтня 1919 року розпочався не в соборі Невського, біля якого на площі присягали УНР, а в катедральному соборі у Старому місті. Його у 1930-х зруйнували комуністи. Після відправи процесія перемістилася на Олександрівську площу, що сьогодні є майданом Відродження, біля храму Невського. Відстань між  спорудами становила приблизно кілометр. Чому так розірвали святкування? У церкві Невського неможливо було відправити службу українською мовою.

Єпископом Подільської єпархії Російської православної церкви, з центром у Кам’янці-Подільському, 1919 року був Пимен Пєґов. Він не мав сентиментів ані до церкви, ані до держави українців. Радше навпаки — переслідував священників, які відправляли службу українською мовою. Історик і політик Василь Біднов згодом писав про храм Олександра Невського як про осередок зросійщення, а Пимена називав "чужинцем-москалем" і русифікатором.

Бабуся у чорній хустині, парафіянка собору Олександра Невського, була така роздратована, вочевидь, через події в місті, які сталися незадовго до мого приїзду. На початку квітня 2023-го на сесії Кам’янець-Подільської міськради ухвалили рішення про заборону Московського патріархату і про припинення договорів оренди чи користування УПЦ МП церковними спорудами, що є власністю держави.

Через кілька днів містяни, зібравши великий мітинг на подвір’ї собору, вимагали передати його ПЦУ. Натомість парафіяни Московського патріархату заблокували вхід до собору, відмовляючись передавати храм українській Церкві.

Ще донедавна саме в Хмельницькій області було найбільше парафій Православної церкви Московського патріархату. Якщо вірити її офіційним даним, то 2019 року Хмельниччина мала 968 осередків МП. Для порівняння, у сусідній Тернопільській області — 101.

Останнім, кого я побачив того дня біля собору Олександра Невського, був поважного віку чоловік. Постоявши трохи біля брами, він повернувся до мене і промовив:

— Як сто років тому було, так і тепер. Досить вже. Вони мусять піти.

Повернувшись домів, я побачив на фейсбуковій сторінці Анатолія Паладійчука новий пост. У ньому — світлини з монтування напівкуль навколо каменя на місці Присяги на вірність УНР.