Угнів: що там є і чого нема

Автономність чи самотність?

Тому спершу ми заїхали до міської ради. Вона працює не в ратуші, бо на місці ратуші тепер парк, який навпіл розтинає алея, і, окрім пам’ятника воїнам УПА та старих дерев, там нічого немає. Тутешня мерія розташована в давньому будинку, і працює в ній одна-єдина людина — староста Олександра Саган. Щоправда, крім неї, є ще двоє комунальних працівників: прибиральниця і двірник пан Богдан, чоловік із золотими руками. Робить усе: від електрики, води й каналізації до рубання дров, а коли не може впоратися, то звертаються по підмогу до Белза, за 12 кілометрів.

Ось про що нам розказала пані староста. В Угневі немає поліції. Один дільничний припадає на 26 сіл, і нічого, якось обходяться. Одна чиновниця на всеньке місто, де проживає 849 осіб. Банкомата теж немає, але всюди можна розраховуватися карткою. Зате є "Нова пошта". Є крамниці й бар, а щопонеділка — базар "День пенсіонера", де люди не за всі гроші можуть купити собі те, чого їм не вистачає. Опалення є тільки в аграрно-будівельному ліцеї та гуртожитку, а котли нагрівають деревом і вугіллям. Усі палять у печах, навіть у школі, де колись був монастир, а тепер навчається 183 учні — угнівські та з найближчих сіл. І дитячий садок на 53 дитини. Так що запастися дровами й вугіллям треба всім, і це коштує немалих грошей. Пенсіонери мусять відкладати з пенсії, молодшим іще десь треба заробити.

У місті дуже бракує аптеки. Правда, є амбулаторія, де можуть допомогти ліками. Люди запасаються ними в Белзі, Раві чи Червонограді. При в’їзді в Угнів із боку Рави-Руської є великий будинок — лікарня і хоспіс, але вже немає пологового. Зі Львова на Угнів є рейси двічі на день, іще кілька рейсів є до Червонограда через Белз і шкільний автобус. Є Народний дім і бібліотека, але немає музичної чи спортивної школи. Був маленький музей, така собі дерев’яна хатинка на курячих ніжках, — але провалився в підземелля біля оборонного костелу. В Угневі, як і всюди, багато закинутих будівель, і там можна би було облаштувати музей — тільки як підтримувати в ньому потрібну температуру? І за що зробити ремонт?

Отже, загалом у місті є все мінімально необхідне, крім роботи для його жителів. Добре, що Белз і Рава-Руська досить близько, але й там роботи небагато — особливо в Белзі. Угнів з’явився ще у княжі часи й належав до Белзького князівства. То було поселення ремісників, винесене за межі княжого міста. Таким воно й залишилось, хоча традиційні ремесла занепали в міжвоєнний період30-ті роки ХХ століття.

Який би вигляд мав тепер Угнів, якби 1951 року кордон із Польщею посунули на кілька кілометрів ближче? Тут узагалі не було б нічого українського, окрім цвинтаря. І не стояло би стільки покинутих будинків, і величний оборонний костел Успіння Пресвятої Діви Марії XVII століття був би відремонтований, і в синагозі не було б котельні. І не довелося б запасатись на зиму дровами. Але не було би колоритних угнівських містян, які б широко відчиняли перед нами свої двері й розповідали, як вони живуть. Тут цінують кожну людину. Вона на вагу золота, бо від неї залежить, житиме Угнів чи ні.

Хустка, чоботи і… тризуб

Ми сиділи в кабінеті, чекаючи на пані Галину Губені — місцеву краєзнавицю та історикиню. У кожному містечку чи селі обов’язково є людина, яка знає його історію й постійно шукає нових знань. Їй за це не платять, але вона найщасливіша, бо тримає місточок, що поєднує минуле з майбутнім. Вона завжди бадьора, здорова й оптимістична. Пані Галина влетіла в кабінет із червоною великою хусткою — щоб зав’язати її на комусь із гостей. Хто не чув про угнівську хустку два на два метри, то хай хоч тепер дізнається. Тутешні містяни колись одягалися чи не найкраще на всю Галичину. Окрім хустки, зав’язаної "на чубі" в один, два чи три ґудзи, є не менш знамениті чоботи, 12–13 разків коралів, сорочка з подвійним комірцем, пишна широка спідниця і довгий кафтаник. Порядна угнівська містянка мала зелену хустку на Великдень і Трійцю, сріблясту на Різдво та синю на Водохреща. Два на два метри, звичайно, зав’язану "на чубі" поверх очіпка. Ніхто з сільських жінок не смів носити таку хустку, а дівчина, яка віддалася за угнівського хлопця, аж сім років мусила чекати, поки отримає право її пов’язати. Ці хустки привозили аж із Дамаска, і коштували вони дорожче, аніж корова. А чоловіки вдягалися в довгі капоти, на голову закладали капелюхи і взували чоботи. Три із чотирьох угнівських цехів працювали на потреби гардеробу: ткацький, кушнірський і шевський. Особливо вбрані містяни були найкращою рекламою місцевої продукції. Гарбарі вичиняли шкіру, куплену в різників (здебільшого євреїв), і продавали кушнірам та шевцям. Місцеві чоботи мали суцільний крій і їх шили на "одне копито", тобто без різниці між правим і лівим. Один майстер міг за рік виготовити від 20-ти до 30 пар, відтак їхав продавати по всій Галичині й навіть до Польщі та Росії. То була найприємніша частина його ремесла — звідати інші краї. А діти з нетерпінням чекали від тата гостинців. 

Хустка зав’язана на два ґудзи (бо пані Галина не мала більшої), модель Ірина Середа, сфотографована, і ми разом ідемо дивитися Угнів. Крутими заметами на колючому холоді. Ось млин ХІХ століття з червоної цегли, де ще кілька років тому всередині все було припорошене борошном. Його начебто купив якийсь чоловік і хоче зробити там готель. Так, в Угневі нема готелю, як і млина. Далі — річка Солокія і місток, біля якого колись стояла греко-католицька каплиця. Десь неподалік була церква Вознесіння — для передмістян. Тут залишки валів, бо Угнів був оточений мурами та валами. Магдебурзьке право місто отримало 1462-го, а вже через вісім років тут з’явилась перша школа. При костелі — спершу дерев’яному. 

Церква Різдва Пресвятої Богородиці і костел на одній лінії — як терези. Хто кого переважить? Але костел, здалеку такий потужний і величний, усередині порожній, із понищеними фресками. Тут зберігали міндобрива. Крізь провалений дах залітає сніг. Улітку тут гніздуються голуби, на землі — блакитні яєчні шкаралупки. Раз на рік сюди з Польщі приїжджають правити ксьондзи. Пані Галина веде нас, промерзлих, до вже мертвого 400-літнього ясена, якого звалила буря. За легендою, яку вона придумала для туристів, дерево досі здійснює бажання. Насправді ж тут у міжвоєнний період трапилася трагедія. Хлопець-поляк не міг одружитися з українкою і застрелив спочатку її, а себе не зміг. Українців це страшенно обурило, і вони його ледь не вбили. Тож угнівський Ромео змушений був виїхати з міста назавжди.

Протистояння між українцями й поляками тривало завжди, але в Угневі до середини ХІХ століття українці при владі домінували. Мовою спілкування між українцями, євреями та поляками теж слугувала українська. Найщедрішими меценатами були Степан і Пелагія Жуковські, які вкладали кошти в духовний та освітній розвиток українців і побудували бурсу для тутешніх хлопців. Вони також були фундаторами мурованої церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яку поставили на місці церкви ХVIII століття. Може, вона не вражає зовні, зате всередині її від бані до підлоги осявали ніжні пастельні барви. Місцевий священник, отець Богдан Паращак, неймовірно харизматичний і доброзичливий, відімкнув нам двері храму. За радянської влади цю церкву перетворили на крамницю. На знак протесту містяни ставали на сходах навколішки й молилися. Це страшенно дратувало комуністів, і вони, зрештою, повернули людям їхню святиню. На щастя, унікальні розписи Горняткевича 1930-х років не постраждали. Дам’ян Горняткевич1892–1980 прожив у місті три роки й залишив про це спогади. Запросив іще невідомого тоді маляра й допоміг отримати дозвіл від консисторії місцевий парох Трешневський. Зразком для Горняткевича стали розписи Юліана Буцманюка в Жовкві. То були нелегкі часи польської окупації, пацифікації, але саме тоді українські митці активно розписували церкви в національному стилі. Угнівські містянки жертвували родинні дукачі та коралі, щоб роботи не зупинялись ані на мить. Результат вражав: на церковних стінах з’явились зображення апостола Андрія, княгині Ольги, князя Володимира, короля Данила, гетьмана Івана Мазепи, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, полковника Дмитра Вітовського, митрополита Андрея Шептицького і, що важливо, — фундатора церкви Степана Жуковського. Тут також були постаті українських жінок у народних строях усіх регіонів.

У червні 1936 року на посвячення церкви прибув єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський, який захоплено мовив: "Ваша церква може бути єпископською катедрою". Тутешній парох Трешневський, на чиї плечі лягли всі клопоти церковного оновлення, уславився тим, що навернув чимало сполонізованих угнівців до лона Греко-католицької церкви. Перехід до римо-католиків в Угневі ніколи не толерували і сприймали дуже гостро. Українці тут чулися в себе вдома й не збиралися здаватись. А потім почалася війна, яку всі чекали і… не чекали.

Друга світова розпочалася з того, що німці розбомбили дві залізничні станції — Угнів і Корчин. Згоріла частина міста, а мобілізація не вибирала, хто українець, а хто поляк: іти мусили всі. У вересні 1939 року кордон між Польщею та Радянським Союзом проходив якраз по маленькій річці Солокії, впритул до міста. У воєнні роки її форсували тисячі людей — хтось тікав від німців, а хтось — від більшовиків. Парох Угнева о. Юрій Менцінський, який перебув війну разом зі своїми парафіянами, залишив дуже яскравий спогад про той зустрічний рух, прямуючи до Перемишля: "Вертались колишні полонені, робітники, зайняті німцями, маркитанти з краденими і пограбованими трофеями. Безліч худоби, овець, коней, верблюдів обертали людський доробок у пустирі. Ця жива маса кілька днів плила, наче ріка, і була правдивою язвою для придорожніх осель. На возах — транспаранти зі славослів’ями Сталіна, Ворошилова, Червоної армії і т. д. — може, не так з пієтизму, як радше зі страху, бо не знали, яка доля стріне їх в рідних сторонах".

Утім здобич, яку везла Червона армія, відібрали при переході кордону. Офіцер-енкаведист пояснив угнівському священнику: "Кращого життя, як у більшовиків, на світі немає, тому ніхто не сміє побачити добробуту Заходу". І водночас зізнавався: "У германа большая культура". Правда, мусив додати: "У нас тоже".

У церкві на стільцях для старших людей постелені теплі шалики і пледи. Там можна сидіти й годинами роздивлятись розписи. У часи заборони всього українського за їхніми сюжетами можна було вивчати історію України. А ще шукати… тризуба. У 1930-х роках українські художники часом ховали його у вигадливих віньєтках. Це був своєрідний протест проти полонізації. Так само ховали символічні могили січових стрільців. Отець нам показав місце під склепінням, де сховане зображення тризуба. 

Назарет української інтелігенції

Зізнаюсь, мене трохи здивувало, коли пані Галина сказала, що Угнів називають "Назаретом української інтелігенції". Виявилося, так назвали його тутешні емігранти, які втікали від більшовицької інквізиції. Була то здебільшого інтелігенція, бо Угнів колись, певно, був найінтелектуальнішим містечком Галичини. Оті всі шевці, кушніри та ткачі намагалися послати дітей у науку, щоб зменшити тягар на родинний бюджет. У кожній родині мусив бути священник. А від середини ХІХ століття звідси вийшло 160 священників і чимало вчителів, лікарів, інженерів та адвокатів. Стартові можливості в містечку були прекрасними. Вже у XVIII столітті тут працювало три школи — одна при костелі, а дві при церквах. Згодом навчались і дівчата. Вони мали свою школу. Попри полонізацію, угнівці намагались дати дітям українську освіту. Після школи, куди приймали дітей іще й із довколишніх сіл, їхали до гімназій Перемишля, Львова, Самбора.

Угнівська містянка Смеречиха у Львові тримала стацію для угнівських хлопців, і батьки були певні, що з дітьми все гаразд, бо це була жінка поважна й сувора. Щотижня з дому хлопцям підвозили харчі, а бідніші несли їх на собі, йдучи пішки. В Угневі, звісно, були такі батьки, що зневажливо ставилися до освіти, але то зі заздрости. А ще ніде не було таких пишних похоронів, як тут: бо приходило щонайменше два священники і парох. Благодійники Жуковські поховані в каплиці, яку самі й збудували. Нечисленні поляки теж намагалися не відставати в освітніх змаганнях, як і євреї, котрі, окрім релігійної школи, посилали своїх дітей і до світської. Існувала здорова конкуренція. Лікарі-українці, адвокати-українці, вчителі-українці — молодь могла не вчити польської мови. Тут досі стоїть будинок батьків композитора Анатолія Кос-Анатольського, а в сусідньому селі Карів мав парафію композитор Віктор Матюк1852–1912, автор хіта "Родимий край", улюбленої пісні Соломії Крушельницької. Сюди приїжджав театр Івана Тобілевича, і глядачі могли насолоджуватися грою видатного актора Богдана Рубчака. Місцева "Просвіта" ставила вистави, давала концерти, церковний хор вражав професійністю. Все, що тепер відбувається у спустошеному й занедбаному Угневі, — лише тьмяний відблиск минулого.

Угнівське королівство

Котельня у синагозі обігріває ліцей і гуртожиток, де живуть і навчаються ліцеїсти. Колись він належав єврейській громаді. Ліцей мав величезний гуртожиток біля костелу, який нині виглядає ніби багатоповерхівка десь у Прип’яті. Якщо вам треба знімати фільм жахів, то їдьте туди — хоча, як сказала директорка ліцею, є надія, що його відновлять. До нього потрібна котельня і водогін. Вода тут зі свердловин, дуже смачна, а ще особливо підходить для виготовлення спирту. Костел і плебанія порівняно з колишнім гуртожитком мають ще досить презентабельний вигляд: бо гарна архітектура і в руїнах гарна.

В Угневі не було й нема промисловості, тобто заводів чи фабрик. Була МТС, збудована на єврейському цвинтарі, а хто тепер прибирає сніг із вулиць, я забула спитати. Певно, власники прогортають, або приїжджає бульдозер із Белза, щоб розчистити дорогу для автобусів. Втім снігу тут не більше, ніж у Львові на проспекті Свободи. Тільки потрапивши до ліцею і дізнавшись, чого там навчають, я зрозуміла, що цей заклад є двигуном Угнева. Це МТС, побуткомбінат і будівельна компанія водночас. Вони розв’язують усі нагальні проблеми міста. Тут вчаться на кондитерів, кравців, водіїв та будівельників. Найпотрібніші нині професії, бо не всі можуть стати юристами чи економістами. Директорка Людмила Василівна розповіла, що сюди потрапляють діти після 9-го та 11 класу, здебільшого з малозабезпечених та невпорядкованих родин, і після закінчення ліцею здобувають не лише фахову освіту, а й навички ведення бізнесу. Наприклад, юні кухарі виготовляють суші й доставляють їх замовникові. Професійна підготовка спрямована на те, щоб згодом учні могли працювати шкільними кухарями за новими стандартами. Планують відродити пекарню, яка випікатиме знаменитий угнівський хліб. Занедбані батьками і школою, неприкаяні підлітки в угнівському ліцеї віднайшли себе. Вони співають, танцюють, декламують вірші, вивчають народні обряди, змагаються в різних видах спорту, соціалізуються і майже кожен із них знає ціну свого майбутнього шматка хліба.

Усередині навчального корпусу — світло, чисто, тепло і красиво. Тут діти із сучасно обладнаної кухні отримують безкоштовний обід, який приготували найкращі кухарі. Ліцей є лише філією того, що в Белзі. Не знаю, який ліцей у Белзі, але цей увібрав у себе давні угнівські традиції. У міжвоєнні часи інженер Корнило Целевич організував ремісниче училище для майбутніх шевців. Замість традиційного навчання в майстра молодь вивчала нові технології і здобувала навички, потрібні для ринкової економіки. 

Наразі в ліцеї 120 учнів, і він дуже популярний серед абітурієнтів. Можливо, саме він відродить Угнів економічно, а заодно і створить таку потрібну туристичну інфраструктуру. Але якщо шахти в Червонограді закриють, це може зруйнувати всі перспективи Угнева.

Я зізналася старості, що дуже б не хотіла, щоб Угнів позбавили статусу міста. Відповідно до адмінреформи, у місті має бути не менше 10 тисяч жителів. Ця постанова може знищити перспективи історичних містечок, таких як Добромиль, Бібрка чи Белз. "Та що ви!? — нажахано зреагувала пані Олександра. — Не можна! Ми ж найменше місто України!" Так, але… Бюрократія та неприхована зневага від чиновників усіх рівнів до наших історичних і культурних цінностей може занапастити навіть Угнів.