Тисяча і триста Шевченків

Не сезон

Від лютневої поїздки в Моринці мене всіляко відмовляли. Якраз вдарили сильні морози, а Черкащину вкрили найбільші за останнє десятиліття снігові заметілі. Люди з шевченківських сіл казали, що краще приїхати навесні чи влітку, бо тепер там "несезон". Так, ніби шевченківські місця — це якесь море, куди варто вибиратися тільки в липні.

Виявилося, що в лютому там ніде зупинитися. У Моринцях, де народився Шевченко, є дві зелені садиби. Працюють вони тільки влітку, а взимку вам ніхто не обігріватиме хат. Поїсти тут теж проблема — по обід треба їхати в найближчі містечка.

Назва самого села давно стала частиною українського культурного коду. Коли кажеш комусь "я їду в Моринці" — більше пояснень не потрібно, всі знають, про що йдеться. Насправді Тарасове дитинство пов’язане зі сусідньою Керелівкою. Саме в Керелівціофіційна назва — Шевченкове розташований центр Національного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка". Заповідник розкинувся на кілька сіл, у Моринцях — тільки його філія. Про це офіційний сайт повідомляє: "У Моринцях він вперше подав голос, у Керелівці зростав, формувався як особистість, у Будищах — в маєтку Енгельгардта — козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави". 

У музейному комплексі в Моринцях — кілька традиційних українських хат, адміністративна будівля і капличка. Відчувається, що екскурсоводці комфортніше повторювати завчений текст. На запитання відповідає сухо й неохоче. Зате розповідь помережана бажанням звучати сучасніше: "Ось діжечка — це пральна машина-автомат того часу".

Працівниці тамтешніх музеїв мають дуже цікаву манеру: коли розповідають про своє життя чи дають побутові поради щодо подорожі, то говорять звичайною інтонацією. Але тільки-но заходить про Шевченка — у голосі з’являються дикторські нотки, і відвідувач блискавично отримує враження, що сидить на відкритому уроці в школі і треба поводитися відповідно.

Попри те, що наукова співробітниця в Моринцях розповідає: "В цій хаті народився маленький Кобзар…" і, здається, після історії про злидні Тарасової родини зронить щиру сльозу, музейна хата — зовсім не стара й жодного стосунку до Шевченка не має. 

Це реконструкція, досить майстерно виконана перед 175-м ювілеєм поета у 1989 році. Музейний комплекс у Моринцях настільки новий і чепурний, що складно позбутися відчуття, ніби перебуваєш у модному ресторані української кухні й зараз з хати повиходять усміхнені офіціантки у вишиванках.

Не реве і не стогне: вода відступає

Не знаю, чи влітку все виглядає так само, але під товстим шаром снігу Моринці справляють двояке враження. Краса межує зі занепадом. 

Село розташоване в мальовничому й нерівному ландшафті. Горизонт дуже близько, бо з кожного боку — як не байрак чи яр, то пагорб чи узвишшя. Якщо, попри сніг, докопатися до самої землі, то нетутешня людина буде вражена її чорним кольором. Ґрунти схожі на вугілля. Чорна барва аж масна — виблискує та заворожує. Це родюча й щедра земля. І недарма зветься чорноземом.

Водночас Моринці й усі навколишні села не можуть приховати ознак занепаду, властивого українській периферії. На все поселення набереться кілька нових будинків і нерадянських автомобілів. Людей мало, автобус після обіду вже не їздить, магазинчики маленькі й тьмяні. Біля каси — зошит, у який записують тих, які беруть крам "до получки" або до пенсії. На в’їзді до всіх шевченківських сіл — ще радянські бетонні композиції, у яких зяють округлі ніші — тут були бронзові дошки з профілем Тараса, але їх давно покрали та здали на переробку. Хоча в селі є привабливіша версія: ці пам’ятники вивезли до приватних колекцій можновладців.

Чимало хат стоять пусткою. З року в рік людей усе менше. Купити добротну хату з ділянкою в Моринцях можна за 5 тисяч доларів. А в Керелівці, в ексклюзивному місці, одразу навпроти батьківської хати поета, продадуть сучасний будинок із технікою за 30 тисяч доларів. 

— Роботи нема, ото люди й їдуть. На заробітки за границю або в город — в Черкаси, Київ, — каже охоронець музею в Моринцях. Він відкидає сніг і радий хвилину перепочити в розмові. Каже, в селі є агрофірма "Урожай"Входить до холдингу МХП олігарха Юрія Косюка — "але ж там сучасна техніка і людей багато не потрібно".

Основна проблема — не безгрошів’я і безробіття. Найбільше люди бояться за те, що в усій околиці зникає, відступає із криниць вода. Найпопулярніше оголошення на місцевих стовпах — про буріння свердловин і поглиблення криниць. Селяни ставляться до цього, мов до лиховісного фатуму. Вчувається дохристиянський страх перед Природою.

— Якщо води не буде, то й нас тут скоро не буде, — каже охоронець, знову беручись за лопату.

Янукович і тут напаскудив

Дорогою з Моринців з’їжджаємо в Будище, щоб побачити маєток пана Енгельгардта, у якому козачкував Тарас Шевченко. На в’їзді — велетенський вітряк, з якого на зиму зняли крила. У самому селі — порожньо, не видно жодної людини. 

На узбіччі — скромний пам’ятник генерал-хорунжому армії УНР Юркові Тютюннику, який народився в Будищах. Чесно кажучи, захотілося поспівчувати всім видатним особистостям із цих околиць: яких висот вони б не досягнули, тут завжди говоритимуть тільки про Кобзаря. 

Здалека маєток Енгельгардта і старезний парк видаються гарними. Але з кожним кроком усвідомлюєш, що ця локація більше надається для того, щоб знімати фільм жахів. Помістя пережило війни та революції, але впало під "покращеннями" режиму Януковича. 

Пам’ятаєте, як бурхливо влада готувалася до 200-річчя Шевченка у березні 2014 року? І вертолітний майданчик у Каневі, і музейні ініціативи від Ганни Герман… Влада під проводом тодішнього голови ОДА Сергія Тулуба взялася здійснити реновацію в Будищах — облаштувати надсучасний музей, виставкові зали, громадський простір. Виділили з бюджету 17 мільйонів, роздовбали стіни та перекриття — і шукай вітру в полі. Зник і Янукович, і голова ОДА, і робітники, і мільйони.

Старовинний маєток до "покращення" стояв хоч і в занедбаному, та все ж придатному для експлуатації стані. Там навіть діяла школа. Тепер він перетворився на небезпечні руїни.

Місцевий фольклор і цьому має пояснення. 

— Кажуть, що на 200-річчя Шевченка в Україну мав приїхати Путін. Того Шевченко й підняв революцію і змів їх усіх під три чорти, — пояснить продавчиня із магазину в селі Шевченкове.

"Іменно та калина"

У Шевченковому, колишній Керелівці та Кирилівці, вже більше принад цивілізації. На перехресті — дорожні знаки, є магазини й аптека, коледж, школа й інтернат, будівлі на кілька поверхів, дві церкви — ПЦУ й РПЦ – і навіть "Нова пошта". Ну й головне — осідок Національного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка". Саме завдяки Шевченкові на Керелівку була спрямована увага влади протягом останньої сотні років. Можна без сумнівів стверджувати, що Тарас – головний чинник розвитку інфраструктури. 

Зупиняємося сфотографувати типовий для України негарний пам’ятник Шевченкові. Задкуючи, щоб охопити всю панораму центральної площі в кадр, натрапляємо на чоловіка з дуже фактурним обличчям і розкішними вусами. 

— Диви, як він схожий на Шевченка. Треба його сфотографувати, — кажу до фотографа. 

Ми починаємо розмову з перехожим і влучаємо: перша людина, яку ми зустріли в Шевченковому, виявилася родичем Тараса Григоровича! 

— Мене звуть Микола Лисенко, я праправнук Тараса Шевченка по братові Йосипу, — скромно розповідає імпозантний чоловік. Його зовнішність — це поєднання делікатности інтелігента з кремезністю козака.

Пан Микола розповідає: походження і сімейні перекази пробудили в ньому зобов’язання глибше дослідити рід Шевченка:

— Це стало справою мого життя. 

Микола Лисенко написав книжку "Коріння Шевченкового роду" — фундаментальне дослідження всіх гілок Кобзаревої сім’ї аж до сучасних днів. Саме завдяки цій праці ми знаємо, що в селі Шевченкове досі живуть приблизно 30 прямих родичів поета. Автор встановив не тільки лінію нащадків сім’ї, а й предків — загалом розшукав по архівах і музеях інформацію про 1300 родичів Шевченка. Такою роботою міг би пишатися цілий інститут, а зробив її самовідданий аматор!

— Два роки тому я мав честь відкрити Тарасову калину, під якою в дитинстві він ховався від злої мачухи. Двісті років ця калина була без хазяїна. Це моя бабуся показала і сказала, щоб я зберіг її, бо до неї торкалася рука Тараса. Мені довго довелося доводити чиновникам, що то іменно та калина, бо професори й різні розумники казали, що калина не може стільки рости. Але я звернувся в Тернопільську область, там у Кременці є академія імені Шевченка, і мені дали там позитивне заключення: калина може рости сотні років. 

— А ви маєте якийсь стосунок і до Лисенка? — запитую вже наприкінці розмови. 

— Ні, для однієї людини то було б забагато, — золотими зубами всміхається пан Микола. 

Легенда про тризуб

Трохи збоку від центру Керелівки, над глибоким яром, розкинулося колишнє обійстя Шевченків, а нині — музей і адміністрація національного заповідника. Усе доглянуте та впорядковане. Сніг розчищено, напрями помарковано — одразу зрозуміло, що потрапляємо в об’єкт державного значення.

У музеї є справжні артефакти. Зокрема, тут зберігають старий стіл і лаву з хати Шевченка. Є нагробний камінь із могили батька Григорія, на якому, вважають дослідники, Тарас власноруч вибив напис. Збереглося і кругле кам’яне жорно з місцевого млина, яке небайдужі люди поставили на місці дому Шевченків і залишили слова: "Тут була хата Тараса Гр. Шевченко". Справжня хата згоріла 1890 року після удару блискавки; а це — її реконструкція.

За будинком музею — могила поетової матері, яка заповіла поховати її в саду. Поодаль — стрімкий порослий яр, де Тарас любив ховатися від злого світу. Трохи далі в селі є і справжня стара хатина, поміщена у скляний оглядовий саркофаг. Це хата дяка; тут вчився і прислуговував малий Тарас. На одвірку викарбувана дата побудови — 1782.

Нас зустрічає Маргарита Ткаченко, працівниця музею. Людина на своєму місці: вона не тільки фахівчиня-шевченкознавиця, яка може відповісти на всі запитання, а й тонка психологиня, яка уміє вчасно пожартувати, розбудити увагу, зацікавити співрозмовника. 

— Музей будували в другій половині 1930-х років. Здали будівлю 1939-го. І досі ширяться чутки, що архітектори зашифрували у фасаді тризуб. Гляньте, ось маємо три вежі на даху, — показує пані Маргарита. Шевченкова аура настільки живильна, що досі вигадують легенди й перекази.

Тарас Шевченко жив у Керелівці від півторарічного віку до 14 років. Тут упокоїлися його батьки, тут він вперше усвідомив кріпацьку долю, зазнавав побоїв і потерпав від голоду. Звідси, зрештою, втік. Повернувся слухачем Академії мистецтв і стильним франтом із столиці вже після викупу із кріпацтва, — либонь, так само, як нинішні студенти повертаються в рідні сторони: не так щоб інших побачити, як себе показати. Тут дізнався, що його перше кохання — Оксана — пішла за москалями, привела байстря і потім збожеволіла. Сватався до доньки священника Кошиця — але отримав гарбуза. Ще раз повернувся сюди за два роки перед смертю, під час останньої подорожі до України, щоб знову побачити родину в кріпаках і злиднях. Чим для нього було це село? Чим був той дім, про який він писав: "Чи єсть у Бога люте зло, що б у тій хаті не жило"?

Питаю в пані Маргарити: як це вирости в селі Шевченка.

— Знаєте, спочатку воно все просто й байдуже, бо ми оцими стежками ходимо кожного дня. Але з бігом років приходить якесь інше усвідомлення, ти дорослішаєш, розумієш, що ось це є справжнє, це треба берегти. Була в мене можливість і в місто виїхати, але я якось відчула, що моє місце тут. Хоча не у всіх це так, — визнає вона.

Директорка заповідника Людмила Шевченко (не родичка) каже, що у звичайний рік музей відвідує 50 тисяч туристів. Переважно — організовані групи, діти та студенти, але також окремі родини. 

Пані Шевченко довго розповідає нам про найрізноманітніші активності, що відбуваються у всіх музейних філіях, про конкурси декламування віршів і пленери художників, про пошук сучасних форматів і наукову діяльність. Врешті я спантеличую її зовсім простим запитанням: а яка ваша мрія на цій роботі?

— Дивіться, в нас усе добре і на належному рівні. Але от у Будищах є садиба пана Енгельгардта, яка зараз зупинилася в реконструкції. І моя найбільша мрія — щоб усі відділи запрацювали рівноцінно, в тому числі й у тому селі. І тоді людина, яка приїде на батьківщину Шевченка, відчує й отримає весь спектр вражень від його дитячих років. Зробити там ремонт, щоб можна було прийняти людей в сучасних умовах, але з пам’яттю про Шевченка і той час. Щоб вони побули тут стільки, скільки їм треба, аби відчути це місце й Тараса — день, три, місяць.

Моринці й Шевченкове — Монтеккі й Капулетті

Після насиченого дня екскурсій і розмов нам хочеться випити кави. У Шевченковому це — проблематично. Заходимо в сільський магазин і купуємо каву там. 

— А що ви хотіли, якщо тут нікому готувать, — каже моторна продавчиня, — В нас є кафе, але працює на замовлення, коли банкет який чи день народження. Якби ви попередили, що вам треба, то можна було б домовиться і похарчуваться.

Сільський голова Сергій Смалько підтверджує: нема попиту. Спочатку молодий інтелігентний чоловік говорить неохоче, але потім розпалюється і його вже неможливо спинити — продовжує розповідати навіть на вулиці, проводжаючи.

— От ви питаєте, чому в селі нема де переночувати й пообідати. І мене це хвилює. Так і шо далі? Цим же сільська рада не займається. Я — за, готовий усіх підтримати і допомогти, але це мають люди самі відкрити. Мало в нас таких людей ініціативних, і це велика біда. А мене закон зв’язує по руках і ногах на кожному кроці. Я в село газету передплатити не можу, бо казначейство забороняє робити передоплату, можна тільки післяплату зробить. Або інший приклад: чудово, що в нас є національний заповідник. Але от ростуть старезні тополі — там діти щодня ходять, це небезпечно. Історичної цінності тополі не мають, а зрубати — ніяк. Два роки папірці збираємо.

Пан Сергій наділений безсумнівним талантом актора й оповідача. Має багато планів, але нарікає на бюрократію. От хіба ЦНАП вдалося "пробити". 

Коли заходиш до будівлі сільради, то натикаєшся на портал у нове століття. Скляні двері, нова техніка, сучасний ремонт — як у київському бізнес-центрі. Враження від цього острівця сучасности затьмарює репліка сільського очільника, що тягне на наукову сенсацію:

— Ну ви ж освічена людина, ви ж розумієте, що не все так, як кажуть. Чому сам поет в автобіографії пише, що народився в Керелівці, а не в Моринцях? Чому в музеї в Моринцях є пам’ятник матері, але він не матері Шевченка, а взагалі називається "Материнство"? Я нічого не стверджую, просто наводжу факти й ставлю питання. Я ще коли пацаном був, то мені розказували, що раньше в Моринцях взагалі нічого не було, що пов’язане з Шевченком, а потім одна жіночка з того села стала другим секретарем партії й почалося: згадки про село, пам’ятники, урочистості… От і подумайте самі: чи могла така людина, як Шевченко, народитися в Моринцях?

Останнє речення звучить настільки іронічно, що ми всі сміємося. Відчутно в усьому: в Моринцях недолюблюють Шевченкове, а шевченківці не визнають моринців. Конкуренція за пам’ять про великого поета розділила їх і пересварила. Із підручників і біографічних нарисів складається враження, що Моринці й Керелівка — це не лише сусіди, а майже одне село. Однак насправді живуть вони, як свекруха з невісткою. 

Моринці — всупереч здоровому глузду та власним інтересам — не захотіли ввійти в нову Шевченківську об’єднану територіальну громаду. Тепер шевченківські місця опинилися в різних ОТГ. У майбутньому це ускладнюватиме розроблення спільних проєктів. 

Де пас ягнят Шевченко

Місцеві люди вражають відкритістю, готовністю йти на контакт. Запрошують до себе в хату, зголошуються допомогти — хоч до рани прикладай.

Ми зустрічаємося з Наталією Олійник. Вона — місцева активістка, депутатка в сільраді, підприємиця, керівниця й робітниця в одній особі. До всього ще співає у хорі та пише вірші.

— Ви питаєте, чому я така активна, а залишилася тут? Спочатку лишилася з батьками, було повно роботи, треба було допомагати. А тепер мені вже сорок, уже нікуди не поїду, лишуся тут. Тому й вирішила зайнятися громадськими справами, впорядкувати трохи село. Як там кажуть: хто, як не ми? — усміхається Наталя після того, як щойно вийшла з тракторця, за допомогою якого перекладала величезні піддони з яблуками.

Наталин батько ще в 1990-х роках на околиці Шевченкового заклав яблуневий сад, скориставшись ґрантом посольства Нідерландів. Відтоді "Яблуневий сад" розрісся. Підприємство — фактично родинне, тут працюють тільки свої.

Брак ініціативности спонукає місцевих селян віддавати паї в оренду агрохолдингам, хоча досвід Олійників свідчить, що з цього можна жити. Торік в Наталиних садах зібрали 300 тонн яблук. Підприємство має ангари-холодильники, щоб зберігати фрукт, тож продукція може дочекатися зими та вигідніших цін.

Свою роботу я люблю. Дуже люблю сад, коли він цвіте, люблю, як пахнуть яблука — я тут вірші пишу. Та й, знаєте, я проаналізувала, подумала — і маю якесь внутрішнє переконання, що наш сад на околиці, і саме тут Тарас пас ягнят за селом. Я це відчуваю, — ділиться Наталія.

Кожну добру ініціативу в Керелівці так чи інакше пов’язують зі Шевченком. Наприклад, навчання в місцевій школі-інтернаті з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю. В жодному іншому українському навчальному закладі я не бачив такої кількості проєкторів. Є тут і лінгафонні кабінети, щоб вивчати іноземні мови, і чудовий гуртожиток, і мистецькі класи для малювання й музики, і навіть власний музей. 

— Всіх лякає слово "інтернат". У державі тепер такий курс, щоб інтернатів не було, — розповідає Наталія Хмара, вчителька української мови й літератури. — А це ж не інтернат, а просто школа з гуртожитком і харчуванням. Наші діти дуже її люблять, у них часто вдома таких умов немає, як мають тут. Хай діти вчаться, стають музикантами, художниками, митцями. Хіба є в Україні краще й символічніше для цього місце, ніж у Керелівці? 

"Та в любу хату зайдіть"

Від’їжджаючи, згадуємо про останній невиконаний пункт — хочеться зняти портрет Шевченка в звичайному інтер’єрі сільської хати. Запитуємо у вчительок, чи є в когось у селі такий "іконостас".

— Тю, — здивовано перезираються вчительки інтернату, — та в любу хату зайдіть, почти у всіх є!

Ми без проблем робимо останнє необхідне фото й можемо закінчувати місію. Ці портрети по хатах — з одного боку, і справді вияв поваги та ледь не релігійного трепету перед генієм. Але з іншого — гордість за самих себе. Бо ж кожен місцевий так чи так дотичний до великої слави і вважає Шевченка сусідом, одним із нас.

Жити тут — не тільки почесно, а й на свій лад обтяжливо. Доводиться побутувати трохи ніби на сцені, адже самим хочеться відповідати шевченківському ідеалу. Сусідство з Шевченком спонукає випростатися, але водночас тягар провінційного життя і українських злиднів вперто гне цю спину додолу.