"Сокіл", що став феніксом

Митрополитів дар

Дорога з Брошнева до Осмолоди страшенно розбита. Місцями ями такі, що виникає сумнів, чи їх взагалі можна проїхати. А все тому, що тут постійно курсують важкі лісовози. Коли 1998 року потужна повінь зруйнувала вузькоколійку, а потім замість того, щоб відновити, її ліквідували, автомобільна дорога стала єдиним способом перевозити ліс. 

Тутешнього передгір’я не торкнувся туризм. При дорозі нема ані готелів, ані приватних садиб чи ресторанів-колиб. Це лісопромислова зона. Але саме тут постав знаковий пластовий табір. І все завдяки митрополитові Андрею Шептицькому. 

Ще його попередник, владика Йосиф Сембратович викупив для церкви ділянку з джерелами мінеральної води в Підлютому і 1892 року побудував відпочинковий комплекс із басейнами та "Кедровими палатами". Під час Першої світової і Брусиловського прориву комплекс було зруйновано, але митрополит Шептицький його відбудував, розширив володіння і зробив з них частину своєї бізнес-стратегії. Тут видобували нафту, збирали дари лісів, полювали, а резиденція стала відпочинковим та реколекційним центром. 

Не забував владика і про "Пласт", тому в першій половині 1920-х випозичив за символічну плату ділянку на горі Сокіл: за тодішнім законодавством не дозволяли передати безкоштовно .

У 1924 році пластун-інженер Юрій П’ясецький зробив план табору: курінь старшини й медпункт, курінь-їдальня, житловий курінь та курінь-світлиця для зібрань. Усі вони були розташовані довкола центральної площі, яку довелося підсипати й вирівняти на гірському схилі. Пластуни під керівництвом Івана Чмоли взялися за справу, використовуючи як будівельний матеріал митрополитів ліс. Споруди зводили в гуцульському стилі: на кам’яному фундаменті, з кругляка, ущільненого мохом, дах вкрили ґонтом. 

Восьмого липня 1926 року тут розпочався перший пластовий табір під проводом Івана Чмоли. Восьмого серпня "Сокіл" урочисто відкрили. У 1927 році сюди навідався митрополит Андрей. Пластуни нагородили його "Свастикою заслуги". Тоді це був ще не скомпрометований знак, яким "Пласт" вшановував своїх доброчинців.  

Напівлегальний статус

У міжвоєнній Польщі, до якої належала Галичина, "Пласт" перебував під пильним наглядом, оскільки був тісно пов’язаний із Українською військовою організацією. Табір "Сокіл", що з’явився далеко від цивілізації, привернув увагу польських органів безпеки. 

В архіві Івано-Франківської области зберігають таємний звіт польського надкоменданта поліції на прізвище Штаба про "Сокіл", датований 21 серпня 1926 року, тобто його складено відразу після офіційного відкриття табору. 

Автор звіту докладно описав урочистий з’їзд і освячення "Сокола", додав стенограми проповідей священників та виступів гостей, описав присутніх, яких загалом нарахував 850 осіб. За його словами, у з’їзді взяло участь приблизно 50 куренів пластунів і "один з найнебезпечніших — курінь старших Лісових Чортів". Штаба зазначив, що "табір розміщений у такому місці і так прихований природою, що для ока сторонньої особи він повністю закритий". 

Вхід у "Сокіл" стерегла пластунська варта — стійкові. Штаба описав, що коли наближався хтось чужий, вони подавали сигнал свистом: 

"Коли комендант повіту запитав пластуна, чому той свистів, він відповів, що баба принесла у табір молоко, поруч жодної баби не було. Інший скаут Орест Петляр, який також свистів, спочатку розгубився, а потім сказав, що вартові мають наказ свистіти, коли наближається цивільна особа. На зауваження, що комендант — не цивільна особа, а у формі, той відповів, що усі, хто не скаути, для них цивільні. На питання коменданта, чи скаутська організація — військова, Орест Петляр мовчав і не міг пояснити".

Комендант попросив в "отамана" Чмоли список усіх присутніх пластунів, той неохоче, але таки надав його, тому Штаба приєднав цей документ до звіту. У ньому можна побачити, що тоді на "Соколі" були і Степан Бандера (підписаний на польський манір як Щепан), і Роман Шухевич. Їм на той час було 17 і 19 років. 

Коли повітовий комендант вийшов із табору, його зустрів управитель метрополійного маєтку Йосип Сальц. Ця зустріч також докладно описана у звіті. Він запитав, чи не помітив комендант "якогось паскудства", той відповів, що просто заїхав з цікавости подивитися, а Сальц почав запрошувати коменданта на обід у Підлюте і пропонувати французьке вино "найкращої якости", але комендант  відмовився. У поведінці Сальца той відчув неспокій і побоювання, чи поліція не викрила якихось порушень.  

У таємному звіті Штаба описав, як пластуни тренуються з палицями, ніби з рушницями, і натякнув на парамілітарність організації. Наприкінці канцелярським стилем додав «просьбу розгляду пропозиції розпочати ліквідацію "Пласту"».

Наприкінці липня 1930 року Гриць Пісецький, бойовик УВО і член пластового куреня "Лісових Чортів", який згадав Штаба, пішов на бойове завдання УВО — забрати гроші з поштової станції у Бібрці — і загинув у перестрілці. Після акції Пісецький збирався поїхати до пластового табору, тому під верхній одяг вдягнув однострій. Коли на тілі вбитого польська поліція виявила пластовий однострій, це стало останньою краплею: "Пласт" заборонили, а в "Соколі" влаштували обшуки. До цього там встигли провести 11 таборів юнацтва. 

Від 1930-го й до Другої світової "Пласт" на Галичині діяв напівлегально. Є фотографія цього періоду, де владика Андрей Шептицький сидить серед пластунів — усі вони не мають жодних пластових відзнак, але в однакових беретах. Табір "Сокіл" і далі діяв, але формально як "спортивно-молодіжний", а не пластовий.

Руйнація і відродження

За радянських часів "Сокіл" був повністю зруйнований, а митрополичі володіння націоналізовано. "Кедрові палати" у Підлютому стали центром державних мисливських угідь, куди приїжджала полювати радянська верхівка. 

Пластуни, що емігрували до США, 1951 року на закинутій фермі біля Норт-Коллінса, штат Нью-Йорк, організували "Новий Сокіл". А вже через 40 років Радянський Союз розпався, і нове покоління українських пластунів знову повернулося на "Сокіл", а УГКЦ — до Підлютого.  

"Кедрові палати" тепер капітально ремонтують. Нині тут проживають вимушені переселенці. Церква у відновленому приміщенні планує відкрити реабілітаційний центр для українських ветеранів. У кам’яному гроті, де любив сповідати владика Андрей, і який вцілів за радянських часів, тепер є нова мозаїка. На його вершині залишився радянський бетонний олень. Прикметно, що біля нього вцілів також камінь із написом, що цю відпочинкову базу в Підлютому 1892 року заснував Йосиф Сембратович. Імовірно, радянська влада просто не помітила каменю, або ж хтось його свого часу дбайливо приховав.

Якщо Підлютого радянська влада не зруйнувала, то від "Сокола" залишилися тільки фрагменти фундаментів, тому процес відбудови табору затягнувся. 

Володимир Семко став директором "Соколу" у 2007 році. На той час там уже було відбудовано дім сторожів, житловий курінь і закладено піонірську Першопрохідцеву каплицю.

— 2007 рік не можна назвати сприятливим для будівництва, — згадує пан Володимир. — То тепер запросто можна найняти будівельників, а тоді зовсім інакше було. Я прийшов сюди весною. Грошей нема, транспорту нема, у мене "Таврія", а на мешкальному курені вітер зірвав 12 листів шиферу.

Новий директор взявся наводити лад. Ідеї відбудувати "Сокіл" сприяла близька дата сторіччя "Пласту" — 2012 рік. 

Пан Володимир був головою районної ради, тому мав розгалужені контакти. Це допомогло йому розв’язати питання з планом відбудови й залучити місцевий бізнес, домовитися про пільгові ціни. У селі Сливки він випадково помітив, як люди гуртом ремонтували хату. Пан Володимир поспілкувався з сільським головою і запросив тих людей будувати фундаменти. Робітників довозив шкільний автобус, який їздив у бік "Сокола" порожнім. Так вдалося зекономити кошти, яких бракувало.

Проблематично було також вивезти на гору цеглу для цокольних приміщень. Стіни вирішили будувати з дерева, як це було колись, і звернулися до місцевого лісгоспу.  

— Я понині згадую лісника, який тут був, — ділиться спогадами директор. – Бо коли я прийшов до нього і кажу, що для будівництва "Сокола" треба ліс, то він відповів, що прямого нема, а є криве, горбате. Кажу йому: «Іване, "Пласт" про тебе буде пам’ятати». Ми попиляли ліс і поскладали сушити. 

Далі виникли проблеми з майстрами, які би володіли давніми технологіями дерев’яного будівництва. В одному селі пан Володимир знайшов таких, батька і сина, і ті взялися до роботи.

Найбільше клопотів виникло з куренем-світлицею. Усі інші приміщення були на фотографіях, а світлиця — ні, залишилися тільки обриси старого фундаменту, викладеного з каміння.   

— Щоб збудувати чи, точніше, відбудувати світлицю, я мусив обходити місцеве населення, десь шукати старожилів, які пам’ятають, як вона виглядала. Тільки після того ми склали проєкт, — згадує директор.

Коли він показував мені світлицю, то наголосив на тому, що це просторе дерев’яне приміщення не має по центру підпор і є доволі унікальним архітектурно та інженерно.

Перед сотою річницею

Нині "Сокіл" — це літній табір, для роботи взимку потрібно чимало коштів на опалення і додатковий персонал. Діти таборують від кінця травня до вересня, інколи до жовтня. За один заїзд (10–14 днів) на "Соколі" живе 50–70 дітей. Постійний персонал табору — 3 людини: пан Володимир і два сторожі. 

Коли директор показував мені приміщення "Соколу", то зазначив, що за безлад відповідають самі пластуни, бо порядок — це їхні обов’язки. Також він нарікав на те, що іноді вони роблять якісь удосконалення, на кшталт котла у світлиці, не порадившись з ним.  

Пан Семко радіє, що він не є пластуном, бо може з ними сперечатися, а якщо б належав до організації, то мусив би покірно виконувати накази управи. Але це стосується тільки господарських питань, а в іншому пан Володимир "у душі пластун": 

— Коли я був на посаді голови районної ради, мене кликали у "Пласт". Я чогось думав тоді, що займатися вихованням дітей — то нецікаво, краще державне будівництво та політика, але насправді тодішні діти-пластуни повиростали й тепер при владі. Тому так, це справді потрібна й дієва організація.

Про таборування на "Соколі" з перспективи "Пласту" я поспілкувався з пластуном-сеньйором Тарасом Зенем. Він уперше потрапив на "Сокіл", ще не будучи пластуном. На початку 1990-х як син працівника франківського "Промприладу" був у заводському дитячому таборі "Шумляче", стандартному постпіонерському з дискотеками, зарядками, чотириразовим харчуванням і ритуалом обмазування зубною пастою. Якось їх взяли на екскурсію на "Сокіл": 

— Нас приводять туди, а ми питаємо, де табір? Пластуни відповідають: от це він і є. Вони не мали дискотеки й самі варили собі їсти. Це нас дуже тоді здивувало, але за кілька років я сам вступив у "Пласт".

Тарас каже, що за свою пластову кар’єру неодноразово був на "Соколі", спочатку як вихованець, а потім як виховник, згадує про гарно проведений час та єднання з природою.

Історичне коло

Кожне приміщення у "Соколі" назване на честь видатних пластунів. Багато з них — учасники національно-визвольних змагань. Біля каплиці піонірів стоїть цікавий хрест, встановлений у 1993 році. Він має форму зрубаного стовбура берези, з якого пагоном відростає новий хрест. Це пам’ятник пластунам, полеглим за волю України. 

На "Соколі" є традиція: кожен новоприбулий пластун зобов’язаний принести до цього хреста камінь з річки, що тече в долині. Цей сюжет увійшов у документальний фільм "Смуга перешкод" 2012 року, присвячений сторіччю "Пласту" на Франківщині. Через десять років, 2022-го, один із героїв цієї сценки — Юрко Стецик — загинув, боронячи волю України під Гуляйполем.

У 1920-х в "Соколі" таборувало багато майбутніх борців за Україну, потім "Сокіл" зруйнували. Але 30 років тому його відродили, на ньому збиралося нове покоління, серед якого знову чимало тих, хто нині зі зброєю бореться за нашу країну. Хочеться вірити, що історія зробить тільки один оберт і врешті вийде на іншу траєкторію.