Сковорода в тіні лип і міту

"Пора, друг, скінчити цю мандрівку"

Року 1833 бібліотекар із Харкова Ізмаїл Срезневський надрукував у альманасі «Утренняя звезда» публікацію із заголовком «Отрывки из записок о старце Григорие Сковороде». У тексті описувався зокрема останній день Григорія Савича:

«Був прекрасний день. До поміщика зійшлося багато сусідів погуляти і повеселитися. Послухати Сковороду було також до речі. Його всі любили слухати. За обідом Сковорода був незвично веселий і говіркий, навіть жартував, розповідав про минуле, про свої подорожі, випробування. З обіду встали, заворожені його красномовством. Сковорода усамітнився. Він пішов у сад. Довго ходив по його променистих стежинках, рвав плоди і роздавав їх хлопчикам. Так минув день. Під вечір господар пішов шукати Сковороду і знайшов під крислатою липою. Сонце вже заходило; останні промені пробивалися крізь зарості листя. Сковорода з заступом у руках копав яму – вузьку довгу могилу. «Що це, друг Григорій, чим це ти зайнятий?», – сказав господар, підійшовши до старця. – «Пора, друг, скінчити цю мандрівку».

Срезневський збирав розповіді про життя Григорія Савича. Авторові був 21 рік, коли альманах надрукував його публікацію. А з дня смерті Сковороди тоді минуло 39 років. У переказах Срезневського є багато цінних біографічних фактів, але водночас і легенд – таких, як історія з копанням могили.

Втім якщо взяти до рук описи Срезневського і прогулятися місцями, які так любив Сковорода, то можна виявити багато збігів. І плодючі сади. І променисті стежки. І крислаті липи.

"Любив життя самітнє і бродяче"

Поміщика, в якого гостював Сковорода, звали Андрієм Ковалівським. Він мав чин колезького радника. Село ж називалося Пан-Іванівка. Нині у стінах будинку Ковалівського діє Національний літературно-меморіальний музей. А саме село називається Сковородинівкою.

Григорій Савич мешкав у Ковалівського перед своєю смертю. Поміщик надав йому затишну кімнату біля саду.

Срезневський описував: «У селі у поміщика К-го невеличка кімнатка – вікнами в сад, окрема, затишна – була його останнім помешканням. Утім, він бував у ній дуже рідко; зазвичай або бесідував з господарем, також старцем, добрим, благочестивим, або ходив по саду і по полях. Сковорода до смерті не переставав любити життя самітнє і бродяче».

Пан-Іванівка подобалася Сковороді. Вона нагадувала 72-річному мислителеві рідні Чорнухи, де він народився 3 грудня 1722 року.

«Нині скитаюся у мого Андрія Івановича Ковалевського. Маю для свого монашества повне упокоєння. Земелька його є нагірна. Лісами, садами, пагорбами, джерелами наповнена. На такому місці я народився біля Лубен», – описував Сковорода. Водночас додавав, що він насправді нічого не потребує, крім спокійної келії і Біблії.

Жадоба насолод

У музеї в Сковородинівці зберігається оригінальний годинник із дарчим написом Сковороди: «От Григорія Варсавы Сковороды чрез Стефана Гречину». І також скрипка, на якій Григорій Савич грав у будинку Якова Правицького в Бабаях.

Певна річ, Сковорода знався і на часі, і на музиці. «Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений», – казав філософ.

Що ж до музики, то Григорій Савич у молоді роки співав у капелі цариці Єлизавети в Петербурзі. Втім згодом покинув багаті палаци і повернувся до України. Пішов учитися. «Жадоба слави та насолод багатьох тягне в стан їх природі не властивій», – вважав Сковорода.

У музеї в Сковородинівці також експонуються копії патериць, котрими послуговувався мандрівний філософ. Довга свита XVIII століття.

На території заповідника зберігся стовбур 700-літнього дуба, у тіні котрого полюбляв відпочивати Сковорода. А також криниця, з якої Григорій Савич любив напитися.

Місце, в якому світ припинив його ловити

Григорій Сковорода похований у Пан-Іванівці, або Сковородинівці. Могильний пам'ятник має форму плити, на ній викарбувано: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Ця фраза була передсмертним побажанням Григорія Сковороди. 

Учень і друг Сковороди Михайло Ковалинський згадував: «Перед кончиною заповів він поховати його на узвишші біля гаю і гумна. І наступний, зроблений ним собі, напис написати: "Міръ ловилъ меня, но не поймалъ"».

І тут уже не міт – а чиста правда.