Бетонні ідоли СРСР: Як меморіали Червоній армії стають свідками війни за незалежність

"Скорботна сім’я" на трасі Н-03

До села Грузевиця ми їдемо через красиві подільські ландшафти. Буквально кожне село на Хмельниччині має свій образ "героя" найбільшої війни минулого століття: в Калинівці — це позолочений солдат із рушницею, у Кошелівці — боєць із піднятою зброєю в лавровому вінку, в Базалії — військовий із букетом квітів. 

Кількість таких об’єктів, побудованих в Україні, була вражаюча. До середини 1980-х в офіційних звітах згадувалося понад 40 000 пам’ятників полеглим у Другій світовій війні, як підрахували Микола Гомалюк та Міша Габовіч у праці "Monuments and Territory War Memorials in Russian-Occupied Ukraine".

Радянська меморіальна машина фактично працювала за принципом такого собі ідеологічного франчайзингу. З одного боку суспільству ставили задачу ідеологічно помаркувати територію і нав’язували жорстку стандартизацію. З іншого — в СРСР ніколи не існувало єдиного центрального органу, який би контролював "правильне" зведення цих пам’ятників, пишуть Гомалюк і Габовіч. І ця діра в управлінні дозволяла "вступати в гру" громадам на місцях, тож фінальний вигляд майбутнього меморіалу в селі часто визначав бюджет місцевого колгоспу чи амбіції голови сільради. Саме такий "контрольований хаос" створив те меморіальне різноманіття, в якому українські пам’ятники загиблим червоноармійцям практично ніколи не повторюються, хоч можуть здаватися на перший погляд одноманітними через єдино дозволений стиль – соцреалізм. 

Ми під’їжджаємо у самісіньке серце Грузевиці — на центральну площу, де розташований нетипово складний для звичайного села пам’ятник. Навколо — парк, Будинок культури, магазини, а через дорогу — житлові будинки та сільська рада. Саме тут пролягає траса національного значення "Житомир-Чернівці" Н-03, тому побачити меморіал, який дихає радянською суворістю, може кожен, хто проїжджає через село автомобілем чи громадським транспортом. Великі мовчазні фігури чоловіка, жінки та дитини здаються важкими монолітними брилами, що застигли у своїй скорботі. 

В їхніх бетонних, пофарбованих під бронзу масивних обличчях не відчуваєш живих емоцій чи тепла — кожен з них наче дивиться кудись у порожнечу. На тлі величезної білої стели поруч, де імена учасників Другої світової війни здається злилися у нескінченний чорний список, ці постаті виглядають яскравим символом тоталітарної епохи, яка воліла говорити про "героїзм", а про страшну ціну так званої перемоги — мовчати. Важко уявити це місце чистим горизонтом, яким воно було до зведення "скорботної сімʼї". 

До ідеологічно "правильної" композиції з часом додався червоний мак — символ Дня пам’яті та примирення, хрест пам’яті жертв Голодомору та десяток таблиць загиблим героям сучасної російсько-української війни. Серед них — двоюрідному брату сільської старости Оксани Совінської Руслану Бабію, який загинув на Дніпропетровщині декілька місяців тому.

— На сьогоднішній день ми маємо 11 загиблих наших односельчан і 11 зниклих безвісти. Зараз готовиться відкриття ще п’яти меморіальних дошок, — ми застаємо пані Оксану в її кабінеті через дорогу. Поважна жінка в окулярах, чорному гольфі з квітами та теплому светрі зосереджено переглядає і підписує документи. На стіні за її спиною — десятки подяк та грамот за допомогу ЗСУ. 

У Другій світовій війні на боці Червоної армії воювали два її дідусі. Перший — Василь Бабій — дивом повернувся з фронту і дожив до 94 років: помер лише у 2014-му, коли на сході України тільки розгорталася АТО. 

— Розказував, що коли був у Сталінграді, то навіть не встигав запам'ятати облич хлопців, які були з ним поряд. Тобто скільки це загибло людей! Він завжди казав: "Я не знаю, що мене тримало. То, що за мене ніхто не молився, це сто відсотків". Був сиротою, — пригадує Оксана Іванівна і її очі наповнюються сльозами. — Його останні слова: "Діти, не дай вам Бог дожити ще до одної війни!"

Жінка разом із односельчанами уже добре відчули "ще одну" війну: і через втрату рідних, і через масований російський обстріл у 2023-му, коли майже кожен будинок у Грузевиці постраждав від ударної хвилі "шахедів", а частині мешканців довелося тимчасово евакуюватися.  

Понад 80 років тому сюди також прийшла війна: з літа 1941-го по весну 1944-го німці окупували Хмельниччину і встановили тут "Райхскомісаріат Україна".

— Грузевицю були бомбили самольотами. Партизани в нас в лісах були. І от коли бомбили Грузевицю, то грузевицькі люди тікали в сусідні Осташки. Потім і Осташки було окуповано. Черепова тільки була не окупована, — переказує пані Оксана.

 У її родині німці запам’яталися по-різному: були такі "дуже вредні", а були такі, які "відносилися лояльно" і до дітей, і до жінок. 

На сайті Хмельницької військової адміністрації знаходимо страшну статистику: у роки ДСВ населення області зменшилось на понад 30%. 250 тисяч (кожен другий подолянин, мобілізований до Червоної армії) загинули в боях, 478 тисяч мирних мешканців та військовополонених були розстріляні та закатовані у концтаборах, 117 тисяч вивезені на каторжні роботи до Німеччини, а десятки тутешніх сіл були знищені.

***

Осташки, Мартинівка, Грузевиця та ще 18 сіл складають сьогодні Чорноострівську територіальну громаду, яку населяє 21 тисяча мешканців. У Грузевиці — понад півтори тисячі жителів, тут є агровиробництво і свиноферма. В СРСР тутешній колгосп вважався потужним, і з ініціативою звести обеліск в памʼять про так звану "Велику Вітчизняну Війну" у 1964 році виступив його голова Петро Столар. Робота тривала чотири роки, і у 1968-му на ньому викарбували 101 прізвище загиблих, поранених та зниклих безвісти. 

Троян Василь Павлович — другий дідусь старости по татовій лінії — дивиться із одного з десятків затертих чорно-білих фото на бетонних стінах по два боки від скульптур. Ці фото додали сюди наприкінці 1980-х.

— Коли діда Василя мобілізували, він мав трьох дітей. Мій батько — четвертий, народився у 1942-му. Я собі думаю, що дідусь навіть не знав, що мій тато народився. І дід загинув. Це все, що ми про нього знали.

Родина довго шукала його сліди, але все, що вдалося дізнатися — можливо, похований у братській могилі на Тернопільщині. Поки ми розмовляємо, до будинку сільради заходить Ганна Камінська, — соціальна працівниця Грузевиці. Почувши нашу розмову, ділиться, що фото її дідуся Омеляна Остапчука, якого мобілізували у перші ж дні війни, — також на стелі у центрі села:

— Раніше бачите, так не було, як тепер, — каже пані Ганна. — Заходили в село, знайшли всіх і мобілізували. Омелян також мав четверо дітей. Він пройшов війну, був тяжко поранений, лежав у госпіталі в Кам'янці-Подільському. Він прирівнювався до загиблих, але вижив. Помер уже в мирний час.

За різними оцінками до чотирьох мільйонів червоноармійців зникли безвісти, а десятки тисяч інвалідів війни були "зачищені" з вулиць і репресовані, адже на думку Сталіна вони псували вигляд  його "наддержави". За таких умов сільський пам’ятник часто ставав для сімей єдиною символічною згадкою про участь родича у війні. Громадам іноді доводилося вигризати в обкомах кожне таке ім’я на плиті, адже статус "зниклий безвісти" в ідеальній та щасливій державі сприймався підозріло. Так соцреалістичний меморіал ставав єдиним офіційним доказом існуванню значної кількості загублених життів українців.

— Кожний ж розуміє, що яка би війна не була, то гинули наші люди! Гинули чиїсь діди, чиїсь батьки. Ніхто цієї історії вже не перепише, і вона ніде не подінеться від нас, і ми від неї не подінемося. Я би не сказала, що хтось там якось виражає свої протести, що там пам'ятник тим, хто загинув у Велику Вітчизняну війну, як її тоді називали. Вони захищали свою родину і свою землю, — міркує староста Грузевиці і додає. — Ви ж якщо будете фотографувати, то упускайте самий верх, бо ми хочемо його зрізати, — каже про вершечок центральної стели, на якому викарбувано роки 1941-1945. За її словами, є воля змінити дати, але "нема хлопців таких, які би це зробили", бо"дуже багато з села хлопців воює". Лише з Грузевиці сьогодні на передовій Україну захищає 130 чоловіків. 

****

Подивитись старі архіви села ми вирушаємо до Будинку культури неподалік. На його фасаді — яскравий мурал: музиканти, молодиці в українських народних строях та вінках. Раніше вони були зображені у російських: 

— Під час похорону одного з наших воїнів люди із громади це помітили і дуже обурилися, після чого композицію вирішили виправити, — розповідає директорка Леся Сеник. Всередині будівлі пахне сирістю. Тут розташувалася сільська бібліотека та імпровізований краєзнавчий музей. На полиці — книги про російсько-українську війну. Пані Леся витягує велику стопку габаритних запорошених фотоальбомів і бідкається, що чимало архівів були втрачені за попередньої адміністрації. Нарешті — декілька фото з відкриття меморіалу 1968 року: сільський оркестр, почесна варта піонерів та ветерани. Поки розглядаємо світлини, жінка згадує свою бабусю, яка чекала чоловіка з фронту у 1945-му:

— Вона йшла через поле пшеничне і загадала: якщо знайду на одному стебельку два колоски, то він живий. І знайшла! Той колосочок у хрустальному стаканчику стояв у нас вдома як реліквія десятиліттями. І дідусь прийшов! З осколками, які неможливо було оперувати, але прийшов.

Нашарування болю

З Дніпра до Петриківки веде дорога, яку напам’ять знає кожен місцевий: через густий ліс, широкий степ та кільцеву на самому під’їзді до села. Його заснували запорізькі козаки на чолі з отаманом Петром Калнишевським ще у XVIII столітті. На околиці — два світи: з одного боку — меморіали жертвам Голодомору та героям російсько-української війни, а з іншого — залізобетонна "Скорботна матір", образ, знайомий у різних варіаціях по всьому СРСР. Саме цей, адаптований комуністами, образ П’єти мав замінити християнську Діву Марію. За свідченнями місцевих, вона стоїть на старому козацькому кладовищі, який комуністи зрівняли із землею, проклавши по одній з його частин асфальт.

Про німецьку та радянську окупації нагадують радянські зірки та незмінні для тогочасного канону дати "1941-1945". На звороті — напис "Вони загинули за Батьківщину, щоб вічно жити в серцях вдячних односельчан" та 14 меморіальних плит з 779 іменами місцевих чоловіків, які полягли в боях Другої світової війни. 

Одне з імен — Ігнат Геймур — дідусь місцевої бібліотекарки, світловолосої жінки елегантного віку пані Юлії. Фото загиблого не збереглося в родині. З нею ми зустрічаємося у стінах петриківської бібліотеки. Сама будівля — одноповерхова і вся в розписах. Через вузенький вхід потрапляємо всередину: читальний зал тут доволі просторий, з великими вікнами вздовж обох стін.

Оскільки відвідувачів у цей час немає, послухати і поспілкуватися виходять мало не всі працівники. Разом починаємо шукати хоч якісь книги, в яких є згадки про місцеві пам’ятники. Пані Юлія міркує:

— Я думаю [пам’ятник] треба залишити. Хай вони будуть, вони нікому не заважають. Може, що оце реклама цього режиму комуністичного… Ну вони то не всі були комуністами і вони дійсно загинули за Батьківщину. Вісім мільйонів українців загинуло! Наші земляки, загинули вони за Батьківщину, — і додає, — Як на мою думку, то 8-го (травня. – Авт.) треба шанувати, з Європою разом… Тобто оцей лозунг "Ніколи знову" — дуже близьке воно, і ніколи війни не повинно бути, діти не повинні знати війни.

Місцеві звертають увагу, що дорога на Петриківку досі зберігає колір воєнного маскування. Нетиповий відтінок асфальту — зеленуватий, наче степ, пояснюють тим, що цю трасу, з широкою центральною смугою, проклали німці під час війни, навмисно зафарбувавши її в тон навколишнього ландшафту. Так, мовляв, бійці Червоної армії не могли побачити її первісного призначення: вона проєктувалася як злітна смуга, на яку нацисти садили свої літаки прямо посеред степу.

Окрім тих фронтовиків, які не повернулися з війни, були й щасливчики. Бібліотекарки пригадують місцеву легенду — художника-петриківця, ветерана Червоної армії Василя Соколенка:

— Коли командування наказало йому зробити фотозйомку ворожих позицій із повітря, під час виконання завдання німецька куля потрапила у його фотоапаратуру. Але він по пам’яті намалював розташування німецьких військ, і це допомогло подальшому наступу на них. 

****

Після рішення Царичанського райвиконкому 1964 року про спорудження пам’ятника, мешканці Петриківки почали скидатися по 10 карбованців, аби зрештою "Скорботну матір" змогли виготовити на Дніпропетровському художньому комбінаті та виконати план. Так 1967-го в селі з’явився проєкт радянських скульпторів Сергія Огія та Георгія Левчука, який довелося переробляти через десяток років, адже гіпсовий монумент довго не простояв.

<p>Учні школи біля "Скорботної мати". Петриківка, 9 травня 1971 рік</p>

Чого не скажеш про петриківський розпис, який виявився неймовірно живучим та адаптивним, попри роки тоталітаризму в СРСР. У Петриківці кожна вулиця насичена народним мистецтвом: орнаменти вкривають паркани, зупинки та навіть фасади перукарень. 

Голодомор 1932-33 років фізично винищив цілі династії українських майстринь-"чепурушок"До 1920-х років так називали господинь, які стежили за зовнішнім виглядом своїх хатів і до кожного великого свята освіжали або перемальовували петриківські розписи на стінах.. Ті, хто вижили, перейшли від розпису хат до паперових "мальовок", які обмінювали на їжу. Щоб замаскувати наслідки геноциду, радянська влада у 1936 році відкрила в селі школу декоративного малювання, де з петриківки зробили прийнятний для пропаганди багатокультурності та дружби народів фасад.

Друга світова сильно вдарила по петриківському розпису: декоративна школа закрилася, а майстрів-чоловіків забрали на війну. Петриківка перебувала в німецькій окупації двічі впродовж двох років: з вересня 1941-го по вересень 1943-го. Радянська історіографія розповідає про місцеві героїчні партизанські загони Нежумирі та Коноваленка, про місцевого патріота Кучуба, який спалив німецький склад із хлібом, за що його розстріляли, й про 40 підпільників-червоноармійців, яких убили або відправили на каторжні роботи як остарбайтерів. 

Дотепер у відкритому доступі можна знайти інформацію про "звільнення" вщент зруйнованого села частиною 353-ї стрілецької дивізії Червоної армії: «Окупанти реквізували худобу і птицю, з МТС вивезли всі сільськогосподар­ські машини, двигуни та верстати, зруйнували приміщення ферм, колгоспні будівлі… Були спалені 1200 будівель, усі школи, лікарні, мага­зини… Ворог знищив усі промислові підприємства Петриківки: молокозавод, великий районний млин, маслоробню, приміщення та обладнання промислових артілей ім. Леніна і "Вільна селянка". Гітлерівці закатували 175 мирних жителів Петриківки, близько 700 чол. вивезли на каторжні роботи до фашистської Німеччини». 

Увесь цей перелік збитків радянська влада десятиліттями лицемірно записувала на загальну статистику жертв від рук нацистів. Але реальність, яка довго замовчувалася, не була чорно-білою. Якщо нацистська окупація з Голокостом та десятками тисяч вивезених остарбайтерів була беззаперечним жахом для Дніпропетровщини, то методи повернення радянської влади обернулися для українців безпрецедентним кровопролиттям. 

Восени 1943 року слідом за лінією фронту йшли сумнозвісні "польові військкомати", які мобілізовували зі "звільнених" сіл усіх чоловіків і підлітків від 16 до 60 років, автоматично тавруючи їх зрадниками, що мають "змити кров'ю" сам факт виживання в окупації. Цю так звану "чорну піхоту" — непідготовлених людей у домашніх свитках, без присяги, амуніції, а часто і просто без зброї — одразу відправляли на німецькі кулемети. Українців змушували форсувати крижаний осінній Дніпро на знятих хатніх дверях, бочках та плащ-наметах, через що смертність на плацдармах сягала неймовірних 70–90%. 

Будівля сільської ради у центрі села теж розписана петриківкою, а перед нею — ще один пізньорадянський пам’ятник невідомому солдату в плащ-наметі у динамічній драматичній позі. Він зображений у момент падіння або останнього ривка, спираючись на одну руку, інша рука тримає гвинтівку з багнетом, що стримить вгору. 

Дідусь Валентини Тарасівни, керуючої справами виконавчого комітету сільради, був на війні з 1939 року: спочатку його відправили на так звану Фінську війну, а звідти, без перепочинку, він потрапив на німецько-радянську. Служив у піхоті, обслуговував "катюші", пройшов Сталінград і повернувся в Петриківку лише наприкінці 1945-го.

Попри нагороди та бойовий шлях, він не любив говорити про війну. За все життя дідусь лише раз поділився з онукою одним коротким епізодом, який пояснював його мовчання: "Я відійшов десь там по своїй нужді, а тут взяла і прилетіла бомба і що... нічого не знайшлося, розірвало, детонувало все, я не побачив більше своїх товаришів".

Валентина дивиться на "Скорботну матір" прагматично: 

— Пам'ятник стоїть на реєстрі, тому чіпати його не можна. 

Для неї цей монумент — не про радянський режим, а про людей, які були в нього вписані: 

— Це моя особиста думка. Мені здається, що і тоді воювали за свою сім'ю, за свою землю, захищаючи. Без того не було б нашої держави зараз... ми мали пройти ці уроки історії для того, щоб все сталося.

***

У Петриківці завершується будівництво нового меморіалу, присвяченого сучасній війні. Футуристична архітектура арки-дзвіниці зовсім не схожа на радянських ідолів в селах. Тільки сіро-чорна гама цього місця повертає нас не до світлої козацької традиції вшанування, а радше до радянської. Ряд чорних вертикальних плит поруч, де виписані імена героїв російсько-української війни, нагадує стрій солдатів. 

Розташування нового меморіалу викликало суперечки, адже одразу за ним стоїть хрест жертвам Голодомору, трохи далі — пам’ятник чорнобильцям та інша братська могила часів Другої світової. Місцеві активісти неодноразово виходили на протести, адже, за свідченнями, на цьому місці можуть бути поховані жертви Голодомору. "Це наче поховання героїв на кістках пращурів", — кажуть у селі.

Сьогодні на фронті воює кожен п’ятий мешканець Петриківки з майже чотирьох тисяч мешканців. Аби підтримати бійців, місцеві художники, яких тут близько 40, проводять майстер-класи з петриківського розпису для військових у лікарнях та на фронті. Трансформується і саме мистецтво, яким тепер розфарбовують не тільки тарелі, вази чи шкатулки, а гільзи та снаряди, аби збирати кошти на потреби ЗСУ. Традиційні квіткові мотиви калина, цибулька, айстри, зернята та квіти-кучерявки тепер символічно перетворюють знаряддя смерті на витвір, який може зберегти життя українців. 

Біля Центру народного мистецтва ми зустрічаємо ще одну мешканку Петриківки пані Наталію, шатенку середнього віку. Вона відгукується про нашарування пам’ятників скептично, бо для неї трагедія, яку село проживає зараз, перекриває старі радянські наративи: 

— Люди є такі, знаєте, ще радянської закалки. Пам'ятаєте? Пам'ятайте! Але в нас ось — свіже таке. Для мене це найбільш болюче, бо ми його проживаємо.

Замість солдата — хрест

У квітні 2023 року гірське закарпатське село Лисичово раптово стало зіркою російських пропагандистських медіа, які рясніли заголовками: "Влада села відмовилась демонтувати пам’ятник радянському солдату". Причиною такого розголосу стала офіційна відмова місцевого голови Михайла Мушки знести гіпсовий радянський памʼятник: мовляв, ті воїни прирівнюються до захисників, які гинуть сьогодні. Щоб побачити, чим закінчився цей конфлікт навколо радянського спадку, вирушаємо на Закарпаття.

Лисичово лежить у долині, затиснуте горами. Маршрутка сюди курсує раз на добу, і то, якщо пощастить. Позаду — 11 годин дороги зі Львова. Приїхавши, ми одразу запитали у селян про місцезнаходження памʼятника. Люди, які сміялися між собою в автобусі, оцінили нас поглядом та вказали на хрест посеред площі. Як виявилося, скульптуру уже знесли.

Замість нього — чорний металевий хрест із гербом України на бетонному постаменті, а поруч викарбувані імена загиблих у Другій світовій війні. Над іменами, попри процес декомунізації, досі написані роки "1941-1945". 

Місцеві реагують на це просто: "Наші люди, наші воювали". Для них це не про ідеологію, а про родичів: 

— Усе, що вибито на цих плитах — правда. Це не просто імена, а наші односельці: Мігалчик, Рошинка, Кощі. Тоді позабирали всіх молодих, і вони зникли на фронтах, але їхні діти й правнуки досі живуть тут, у перших хатах на сусідніх вулицях.

Сільрада зачиняється просто перед носом: працівниця поспішає на нараду, залишаючи нас наодинці з настороженим селом, де звичайні спроби розпитати перехожих розбиваються об стіну недовіри. Біля церкви яскраво-руда директорка школи зустрічає криком:

— Шо там стоїте, а? Ви шо, наводчиці з ракетних ударів? 

Деякі жінки відмовляються говорити, раптово переходять на російську мову та вдають із себе немісцевих.

Демонтований памʼятник радянським солдатам встановили у селі в 1967 році. За словами місцевого вчителя історії Володимира Продана, це була рознарядка із області. Привезли литу гіпсову фігуру, яку довелося ще декілька днів шліфувати камінням. Непропорційна голова, шинель яка нагадує радше сукню, ніж бойовий однострій. Обличчя без натяку на вразливість, погляд в нікуди, розвинена щелепа та вилиці, які так притаманні пропагандистським радянським образам. 

Такі меморіали масово виготовляли робітники колгоспу у сусідньому Приборжавському. Автором постаменту був Іван Ісак, майстер з того села. 

Меморіал розмістили біля історичної пам'ятки — водяної кузні Гамора: раніше на цьому місці стояла садиба чеського старости пана Сікорського. Радянська влада обрала цей клаптик землі, щоб штучно перенести центр села від урочища Даниця — давнього осередку біля дуба, де колись збирали данину. 

Встановити залізобетонну постать на руїнах будинку попередньої адміністрації було актом утвердження нової влади. Це була спроба буквально забетонувати пам'ять про багатовікову історію громади, яка ще у 1418 році мала власну печатку з написом "Rovko Meze", що в перекладі з угорської означає "Лисиче Поле".

На бетонному постаменті, що лишився від радянського пам'ятника, читаємо імена 28 мешканців, які вступили до Червоної армії та Чехословацького корпусу в жовтні 1944-го, коли до села зайшов 4-й Український фронт. Усі вони полягли в боях Другої світової війни або зникли безвісти.

****

Хоча в Лисичові й існувала номінальна чота Карпатської Січі, героїчного спротиву, як у сусідній Кушниці, тут не відбулося. 

<p>Володимир Продан</p>

— Місцеве керівництво історично звикло підлаштовуватися під будь-яку владу: від чехословацької до угорської та радянської, — комендує Володимир Продан, чоловік середнього віку з м’якою усмішкою на обличчі. Він — ветеран російсько-української війни, пройшов фронт, отримав поранення. На нашу зустріч прийшов у військовій формі, бо якраз проводив заняття зі спортивної гри "Джура" для дітей. — Командир місцевих січовиків зрештою "злився", аби врятувати власне життя перед приходом мадярів у 1939-му.

Тож восени 1944-го на Закарпатті змагалися дві адміністрації: радянська та чехословацька. Місцеві воліли йти до чехів, тому, коли Червона армія витіснила конкурентів, то почала примусовий набір.  

— Реальних добровольців були одиниці, — розповідає інший мешканець Лисичово, історик Андрій Світлинець. — Метод мобілізації був кінематографічним: у селі влаштовували показ фільму, посеред сеансу світло гасло, а будівлю клубу оточували солдати. Повістки виписували всім, кому за 18. На збори давали ніч — вранці чоловіки мали з’явитися до сільради з триденним пайком.

<p>Андрій Світлинець</p>

На тлі району Лисичово стало аномалією: на фронт пішли 200 "добровольців", 40 із них не повернулися. Для маленького села — це була страшна цифра. Світлинець пояснює такий феномен впливом місцевого авторитету — грамотного комуніста, який зумів загітувати односельців масово стати до лав війська.

Водночас у червні 1947-го, коли радянська влада вже вважала край своїм, у Лисичово зайшов загін УПА "Журавлі". Повстанці діяли прицільно: знищили телефонну централь — головний засіб зв’язку окупаційної адміністрації — та роззброїли охорону.

Того року Іршавщина нагадувала розворошений вулик. Сюди проривалися боївки навіть із Галичини, якими керували люди з протилежного кінця країни, як-от уродженець Сумщини Сергій Кривопишин. Система відповідала звичною жорстокістю: хвиля обшуків накрила район, за ґрати кинули 60 людей. Поки повстанці ліквідовували партійних вислужників МДБ у сусідніх селах, у Лисичово та навколишніх горах каральні акції тривали місяцями, перемелюючи долі десятків місцевих, що допомагали підпіллю.

****

У квітні 2023 року на тлі руху за знесення радянських памʼятників активісти громадської організації "Деколонізація. Україна" почали вимагати знести радянську скульптуру, чому протистояв Михайло Мушка. Ця ситуація отримала розголос не лише у спільнотах за декомунізацію в Україні, а й привернула увагу російських ЗМІ, які успішно використовували випадок для пропаганди на захист бетонних радянських солдатів.  

Урешті-решт, голова села здався і гіпсовий постамент знесли, залишивши тільки тумбу із іменами загиблих та зниклих безвісти. 

Хоч для більшості селян Лисичово "радянський воїн" за десятиліття став звичним елементом краєвиду, ініціатива малої групи активістів та безкомпромісність депутата Керецьківської сільської ради Василя Романця дотисли демонтаж попри пасивність мешканців села та опір сільського голови.  

— То не вандали якісь зняли. То законно зняли, — констатує місцевий мешканець Міша. Хоч додає, що для нього та інших селян цей меморіал — не про ідеологію, а про родинну пам'ять. — Усе, що написано — то всьо правда. Усі ветерани войни... Ось тут одна правнучка живе, там син, дочка живе.

Натомість для вчителя історії Володимира Продана боротьба з пам'ятником стала війною проти радянського менталітету сільської влади. Він одразу застерігає: до фізичного знесення скульптури не прикладав руки, бо в той час ще перебував у війську і повернувся в Лисичово, коли постамент уже стояв порожнім:

— Моя роль була іншою — зі мною як із фахівцем радилися, який новий символ має постати на цьому місці.

Ми намагаємося зв’язатися із сільським стростою Михайлом Мушкою, щоби з’ясувати його позицію сьогодні:

— Я його не бачив! — відповідає він телефоном на питання про встановлення нового хреста і одразу кидає слухавку. Принагідно спадає на думку емоційна оцінка історика Володимира Продана, який називає міцевих управлінців "внутрішнім ворогом": 

— Для них люди — це ресурс, це мусор. Я пішов до них на сесію і прямо сказав: ви зупиняєте ініціативу, яка йде знизу, — обурюється історик. 

Тепер на місці хреста згодом планують увіковічнити загиблих у Першій та Другій світових війнах на додаткових плитах.

Деколонізаційний компроміс

На відміну від пам’ятників вождям, яких фактично в Україні не залишилося, меморіали Другої світової мають різні рівні законодавчого захисту. Це найчастіше місця зі статусом історичних пам’яток під патронатом державних органів, зокрема Міністерства культури. Або ж іноді це фактично надгробки над братськими могилами, де демонтаж означає складну і бюрократичну ексгумацію. Та попри законодавчі перепони, близько 2,5 тисячі радянських пам’ятників громади добровільно демонтували з початку повномасштабного російського вторгнення, як символи окупації. 

Відповіддю на різний історичний досвід і ставлення до радянської спадщини в регіонах стали закони про декомунізацію 2015 року. Його автори запропонували українському суспільству компроміс: військові меморіали Другої світової війни можуть залишатися тихими свідками мільйонів українських жертв у Другій світовій війні, але повинні позбутися забороненої комуністичної символіки та брехливої хронології. 

До сьогодні відзвітували про демонтаж усіх радянських воєнних монументів Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська та Рівненська області. Водночас ще лишаються тисячі громад, де ці меморіали зберігають, бо для багатьох українців — це не символ СРСР, а місце, де викарбувані імена їхніх рідних, учасників Другої світової війни. 

Чимало сіл, як Лисичово, вирішують питання радикально: демонтажем, хоч і зберігаючи постаменти та імена полеглих. Утім значно більше громад, таких як Грузевиця та Петриківка, все ще не встигають за матеріальною декомунізацією: часто меморіали зберігають і ідеологічні дати (1941-1945), і російськомовні підписи і зірки. Але українське суспільство у вогні повномасштабної війни з Росією поступово насичує місця з меморіалами Другої світової війни новими сенсами. Часто суперечливими та несподіваними, якою і є українська історія ХХ століття.