Рух, який неможливо зупинити

Смішна фамілія

Пан Василь Чучупак не підводиться з крісла, коли подає руку, щоб привітатися. Три роки тому його прооперували, ампутувавши обидві ноги. Чоловік сидить в інвалідному візку, усмішка не зникає з його обличчя. На 85-му році життя він зберіг веселий норовінтерв'ю було записано у 2022 році:

 — Мені лікар сказав, шо якшо робить операцію на ногах, то я не видержу — старий вже. Лучче їх одрізать. Спочатку — одну, потім — другу. Вже три годи так. То я призвичаївся і пригаю, як лягушка.

У Мельники до сестри Марії, яка старша за нього на сім років, пан Василь приїхав у місячну відпустку з черкаського будинку для людей поважного віку. Біля його візка стоїть ще не розпакований радянський вєщмєшок.

Мій співрозмовник Василь Чучупак — племінник знаменитого отамана Василя Чучупака. Про свого дядька він знає, що той служив у царській армії, воював у Першій світовій і 1918 року повернувся домів. А також те, що через рік ігуменя Мотронинського монастиря, що біля Мельників, попросила захистити монахинь від білогвардійців. Так місцеві чоловіки організували загін і боронили не тільки обитель, а й навколишні села. Отаманом обрали 23-річного Василя Чучупака. Він був сміливий, освічений і мав бойовий досвід.

На цьому відомостей про дядька в пана Василя різко меншає. Подальша історія Холодного Яру та села Мельники, центру повстанців, все пояснює. Наприкінці зими 1920 року в бою з більшовиками Василь Чучупак застрелився, аби не потрапити в полон. Через два роки вороги зайняли Холодний Яр й одразу взялися очорнювати пам’ять про отамана та опір холодноярців. Найбільше дісталося Василевій мамі — Оксані. Чучупак каже:

— Не добре до неї ставилися в селі. Наче призирали її. Дядько Василь був проти росіян. А вже мій батько став комуністом. Був секретарем парторганізації.

Відтак пам’яті про Холодноярський спротив цуралися і замовчували її. У Мельниках навіть сьогодні неоднозначно ставляться до того часу. Коли останніми роками вшановували події Холодного Яру чи отамана Чучупака, то на ці урочистості приходило щонайбільше кількадесят мельниківців. Однак і до Сергія Чучупака, отаманового брата, у селі ставляться як до комуніста, надто вірного радянським гаслам, і який відзначився під час Голодомору. Начебто був із тих, хто забирав у людей зерно. Кажуть, що ще донедавна на його могилі можна було побачити людські випорожнення.

Пан Василь продовжує свою розповідь про те, що знає набагато краще:

 — Під час війни в нас організовували партизанський отряд і батько одразу записався.

Чоловік багато і завзято розповідає про радянських партизанів і їхні героїчні подвиги проти німців. Наприклад, як один підірвався гранатою разом із групою нацистів. За його словами, неостанню роль у цих звершеннях відігравав батько. Сергій Чучупак помер 1966-го, коли Василь уже жив у Росії — працював там водієм екскаватора.

 — Я весь Совєцкий Союз об’їздив. І на золоті робив, і на олові, і залізо копав, і мідь. Робив в основному на Уралі, город Красноуральськ. Казали, шо то город молодості, бо до 50 мало хто доживає. 

Пан Василь потрапив до Росії після армійської служби на морському флоті: погодився на пропозицію поїхати на комсомольську будову. Там одружився з росіянкою, народився син. Але вже 1979 року Чучупак покинув сім’ю і повернувся в Україну. Осів у Кривому Розі, влаштувався на Ганнівський кар’єр. На своєму екскаваторі докопався до хорошої пенсії, якої тепер вистачає на перебування у будинку для людей поважного віку й ще залишається на власні потреби. Однак через сидячу роботу й постійне вдихання чадних газів втратив ноги.

Пан Чучупак розповідає, а його сестра Марія сидить позаду на дивані і слухає. Доповнити його розповідь може хіба що історіями про радянських партизанів. Чоловік каже, що ніколи не мав проблем із радянською владою через своє прізвище чи через родичів із Холодного Яру. Як і не мав сентиментів:

— В одно время, ше коли на Уралі був, то об’явив, що міняю фамілію. Не нравилася мені вона. Ну шо це таке Чучупак? Візьму, думаю, краще мамину — Дрозденко. А мені тоді моя тітка сказала, щоб подумав, бо Чучупаки ще будуть гриміть на всю Україну. Так і сталося! Недавно он медсестра ще підсміювалася з фамілії, а потім прийшла і попросила вибачення, бо діти прочитали в інтернеті й розказали їй, що то за Чучупаки були.

Шість перевірок СБУ

Черкащина захоплює українськістю краєвидів. Її річки, ліси та поля впізнаєш інтуїтивно. Навіть вперше прибувши сюди. Якщо скласти пальці рамкою і подивитися через неї на черкаські пейзажі, то видаватиметься, що розглядаєш картини українських класиків-живописців. Тамтешній Дніпро особливо рідний. Тут хочеться цитувати Шевченка.

Таким мальовничим лісом від Мельників веде вузька дорога до Троїцького Мотронинського жіночого монастиря. Вважають, що від захисту цієї обителі й почалася Холодноярська історія 1918 року. Мур із червоної і білої цегли навколо нагадує середньовічні чернечі будівлі. Мармурова таблиця при вході сповіщає багато фактів. Що 1037-й — рік заснування монастиря. Що він був центром національно-визвольної боротьби українського народу. Що свого часу його відвідували Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко. А ще… Олександр Суворов, Олександр Пушкін і Петро Чайковський. Сьогодні обитель належить до Української православної церкви Московського патріархату.

За вхідною брамою на охайному подвір'ї багато дерев і квітів. Праворуч від клумб — триповерхові келії, далі — Троїцька церква. З храму виходять черниці, кидаючи на мить смиренний погляд. Прошу їх покликати ігуменю. Настоятелька монастиря з’являється за кілька хвилин. Це жінка років сорока п’яти, з виразними рисами обличчя, твердим поглядом і впевненим голосом. Називається Іларія.

Вона погоджується розповісти про монастир, але записувати на диктофон забороняє. Згадує кілька слів про давність обителі й переходить до радянського періоду. Говорить про те, як постраждав храм, коли комуністи використовували його як склад для селітри. Згадує про давню ікону, яка роками припадала пилом на церковному горищі і яку знайшли геть випадково. Про господарство монастиря: виноградник, майже 63 гектари поля, курей, корів, коней.

Під час нашої розмови забамкав двін — заклик на службу. З будівлі виходить дуже старенька, згорблена монахиня і просить благословення у настоятельки. Відтак шкандибає до церкви. Ігуменя Іларія вже розповідає про злочини нацистів під час Другої світової війни:

— Німці тут заходили в кажду хату в селі і стріляли людей. Одна жінка, коли розбирали тут церкву, забрала собі ікону. І коли німець зайшов до її хати, то діти сховалися за ту ікону, так що він їх не побачив. Нацист розстріляв хату, але в дітей не попав. Так сталося чудо — ікона врятувала дітей від смерті. 

Запитую про монастир як осередок Холодноярського спротиву більшовикам. Але настоятелька не хоче про це говорити. Каже, що нічого не знає про той період. Після згадки про отамана Чучупака її настрій погіршується. Тепер на запитання відповідає коротко. Врешті кличе іншу монахиню, яка проводить екскурсії для туристів. Але і та сестра не дуже рада розмовам про  холодноярців:

 — Можемо про монастир розказати, про ікони. А то, що вони тут витворяли, це не наше діло.

У сусідньому селі Медведівка громада нещодавно перейшла до Православної церкви України. Монахині підсміюються з тамтешнього священника й кажуть, що він вже наче хоче повертатися назад. А в Мельниках парафіяни належать до Московського патріархату і ще не наважились перейти в українську Церкву. Однак попри спільну конфесійність, взаємини поміж мельниківцями і монахинями погіршилися після початку масштабного вторгнення. Одну з черниць у селі навіть підозрюють у колабораціонізмі. Упродовж останніх місяців до обителі неодноразово навідувалася Служба Безпеки України. 

— СБУ до нас приходила шість разів, — провадить ігуменя. — Шукали зброю тут, танки. Питала, хто їх посилає сюди? Відповіли, що наші сусіди з села. А ця сестра, яку підозрюють в чомусь, то вона взагалі не моя, 23 лютого приїхала до нас.

Настоятелька рішуче відокремлює Мотронинський монастир від російської Церкви. Каже, що їхнього патріарха Кирила на службах не не згадують вже багато років:

— У Росії священники слухають начальство, а в нас такого немає, ми відокремлені від держави. Ми не повинні дивитися на російську Церкву і на те, як там все влаштоване. Хай вони собі розбираються зі своїм Путіним і своїм патріархом. А нам до того діла немає. Обідно, коли нас обмовляють. Кажуть, що в нас сестри з російськими паспортами. Я хоч зараз можу вивести сестер із паспортами і подивитеся. 

Ми прощаємось і йдемо далі. 

Схід сонця нашої держави

У червні 2022 року на російсько-українській війні загинув Павло Добротворський, відомий на псевдо "Історик". Громадський активіст із Черкас пішов воювати першого ж дня — 24 лютого. У своєму заповіті написав, що якщо поляже у бою, і тіло буде дуже понівечене, то щоби його кремували, а прах розвіяли над Холодним Яром. Останнє бажання Павла Добротворського виконали в Мельниках.

Історія Холодного Яру та отамана Чучупака надихала Павла й останніми роками забирала майже весь його час. Навесні 2020-го він разом з однодумцями створив громадську організацію "Поклик Яру". У Мельниках купили садибу з великим подвір’ям попід горою і щоліта влаштовували там табори патріотичного вихованням молоді. Насіння, яке посіяв Павло, проросло — цього літа, хоч і без нього, табір проводять уже втретє.

Як заходиш на подвір’я, тебе відразу зустрічають кущі малини, смородини і… череп із червоною зіркою на чолі. Під ним — дерев’яна таблиця із написом "Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонено". На невеликому будинку натягнуто брезентовий плакат, на ньому зображено Юрія Горліса-Горського, одного з повстанців і автора книги "Холодний Яр". Промовистий напис стверджує: "Холодний Яр живий, він знає хто свій, а хто ворог". 

Уже за хатою бачу до двох десятків наметів. Біля них сидять підлітки. До нас підходить засмаглий хлопець у камуфляжних штанах і темно-зеленій футболці. Красивий, поводиться впевнено та вільно. Це Ярослав, бунчужний табору. Йому 19, він зі Звенигородки Черкаської области. Чотири роки тому хлопець познайомився із Добротворським на одному з вишколів, які той організовував, і став одним із команди новоствореного "Поклику Яру". Ярослав погоджується на розмову поки перерва між заняттями: 

 – Ми розуміємо, що триває війна, і будь-якої хвилини може статися найнеочікуваніше. Тому зараз наші вишколи про домедичну допомогу. Тут 28 хлопців 14–18 років. Ми вчимо їх як робити штучне дихання, користуватися аптечкою, не панікувати.

Середній вік команди "Поклик Яру" 19–20 років. Це хлопці і дівчата, які колись, як і Ярослав, приїхали на табір до "Історика" і доєдналися до його організації. На час мого приїзду табір приймав уже другий заїзд. На першому були 12–13-річні хлопці. А на третій очікують дівчат 14–18 років. Учасники приїжджають зі всієї України. На дерев’яній карті вони позначають, звідки хто прибув.

Обов’язкове правило табору — розмовляти лише українською мовою. Також мінімум часу зі смартфонами, активні тренування, ночівлі у наметах. Відпочити тут можна хіба що ввечері біля ватри.

Тим часом лунає дзвін і команда "Збірка!". Хлопці шикуються, кожен має макет автомата.

— За допомогою цих макетів ми привчаємо до відповідальності, — розповідає Ярослав. — Люди тут повинні поводитися з ними так, ніби вони справжні. З ними сплять, їдять і навіть купаються. Якщо так станеться, що колись вони візьмуть до рук зброю, то вже будуть знати, як нею користуватися.

Хлопці за командою витягають рукавички й турнікети, які, як і макети автоматів, повинні весь час носити при собі. Інструктор пояснює і показує як користуватися джґутами. Усі зосереджено слухають. 

Відтак Ярослав упевнено і природно, формулює головну мету їхнього табору:

— Гасло нашої організації — "Ми — схід сонця нашої держави". Саме молодь, вихована на побратимстві, дисципліні й патріотизмі зможе брати на себе відповідальність за державу. Це найкоротший шлях до того, щоб Україна стала успішною.

Якщо прокинутися на таборі вдосвіта, пройти повз намети й піднятися на гору, аж під ліс, то там відкриється чарівний краєвид. Одразу стає зрозуміло, звідки "Поклик Яру" взяли гасло і змалювали свій логотип: сонце, що сходить між двома, вкритими лісом, горами.

Можна прочитати багато матеріалів про 1918–1922 роки на Черкащині, знайти ще нащадків Василя Чучупака, находитися Мельниками й ще раз подратувати ігуменю Мотронинського монастиря. Але тільки тут, на цій горі, дивлячись як внизу тренуються молоді хлопці і дівчата, навчаються дисципліни й відповідальности, найкраще видно ідею Холодного Яру. Це готовність українців до кінця відстоювати свою свободу. Це прагнення боронити свою правду, і силу, і волю. Адже нема на світі другої України, немає другого Дніпра.

Цілком можливо, що колись тут Павло Добротворський мав схожі думки. В одному з останніх своїх постів він написав: "Я щасливий. Бо можу спостерігати, як ці Люди готуються працювати влітку, навчаючи молодь рятувати життя. Без мене і ще чотирьох членів команди, які взяли в руки зброю. Це доводить, що почата мною справа стала нашою. Що це рух, який неможливо зупинити, і який буде рости й живити себе новими Людьми".