Розкіш і злидні курорту Куяльник

21:25, 1 липня 2021

4-cover-kujalnyk.jpg

Куяльник мав наслідувати німецькі грязелікувальні курорти. Аби обмазатися цілющим мулом, сюди їхали з усіх кінців Російської імперії та з-за кордону. Теперішні пацієнти живуть у багатоповерхових корпусах без вигод. Колись розкішні вілли перетворили на гуртожитки для працівників санаторію.

zahar.jpg

Захар Колісніченко

журналіст

"КУРОРТ КУЯЛЬ ИК" – таким написом на 15-поверховій будівлі санаторію зустрічає нас приморська здравниця. Червона пластикова літера "Н", розміром у людський зріст, відпала. Усього таких корпусів, зведених на початку 1980-х, – три. Один уже закинутий, вікна побиті. Інші два поки що діють. Хоч мають не набагато кращий вигляд. 

Санаторій "Куяльник" розташований на північ від Одеси. Повз облущений вказівник і висохле штучне озеро, на дні якого лежить іржава труба, прямуємо до Будинку культури. Хочемо відвідати музей санаторію. Там замкнено, карантин.

 

kujalnyk-5.jpg
Усі фото: Олег Синьков

Далі йдемо до санаторної поліклініки. Це непримітна 6-поверхова будівля з типовим інтер’єром: затерта підлога, пастельні стіни, штучні квіти у вазах, старі меблі. У фоє – ятки, у яких продають косметику, каву, біжутерію. Перед входом – парковання із зарядженням для електрокарів. Самих електрокарів немає – тільки автомобілі середнього класу. Номери – переважно одеські. Праворуч – піраміда даху роп’яного басейну зі скла та алюмінію, за нею – шашлична "У Ваганича". Ліворуч – невеличкий базар. Трава на газонах покошена, у клумбах поряд із трояндами, ірисами, барвінком та іншими квітами виросли скульптури з пеньків і покришок. Територією блукають десятки безпородних псів. 

– Я в історії не сильний, – каже нам заступник директора закладу Сергій Нанаєв. – Якби ви робили нам рекламу, то інша справа. А так нема про що говорити.

Короткий діалог відбувається в тісному кабінеті з радянськими меблями. Через вікно видно дірявий дах старого корпусу лікарні.

 

 

Найсучасніший в імперії

Біля головного входу до старого корпусу грязелікарні – бронзове погруддя. На постаменті якого видніється слід від поцупленої бронзової таблички. Це – Ераст Андрієвський (1809–1872). Уродженець Поділля, він вивчився на лікаря в Берліні, а відтак влаштувався на роботу до новоросійського генерал-губернатора Михайла Воронцова. Андрієвський і запропонував чиновникові облаштувати курорт на Куяльницькому лимані – на зразок німецького Баден-Бадена. Року 1833 тут почала діяти "Лечебница грязных и песчаных лиманских ванн". 

Незабаром лікар переїхав на Кавказ. Куяльник здали в оренду для добування соли, якою тут активно промишляли ще чумаки. Курорт ожив, коли ним став опікуватися лікар Олексій Бертензон (1825–1909): відреставрував старі споруди, висадив парк, звів ще одну здравницю та кілька будинків для проживання пацієнтів. Року 1873 року сюди з міста підвели залізницю.

 

Попит на лікування зростав, лиман обростав пансіонатами та дачами. На дачі Бертензона за кілька місяців до своєї смерти відпочивав і лікувався Микола Пирогов. У 1890-х побудували нову водогрязелікарню за проєктом польського архітектора Миколи Толвінського.

У міжвоєнний період це був комплекс із 10 санаторіїв, здатних одночасно прийняти 2,5 тисячі пацієнтів. При відступі з Одеси у жовтні 1941 року сапери Червоної армії підірвали дамбу Хаджибейського лиману. Водою затопило будівлі та парк, загинули люди. 

Планова економіка, а відтак і планові оздоровлення та туризм не давали курорту занепасти. Масштабну реконструкцію провели на зламі 1950–1960-х. Неподалік відкрили завод мінеральних вод. На початку 1980-х тут виросли три бетонні 15-поверхівки на тисячу місць кожна, поліклініка, басейн.

 

 

Республіка Совдепія

"Щоденно смажусь у гарячому багні. Немов заморський журавель, зміряю береги лиману своїми зраненими ногами. Не можу стверджувати, що час минув без покращень. Безкінечний біль, що мучив мене вдома, тут ущух, хоч виразки усі ще не зажили", – писав у листі з Куяльника румунський поет Міхай Емінеску. Року 1885 він гоїв виразки на ногах у лиманно-лікувальному закладі доктора Яхимовича. До наших днів не зберігся. 

Сьогодні здравниця у Куяльнику належить приватному акціонерному товариству профспілок України "Укрпрофоздоровниця". Офіційна назва: "Клінічний санаторій імені Пирогова". Має сякий-такий сайт, сторінку на фейсбуці з платною рекламою і навіть ютуб-канал, який час до часу поповнює роликами. Номери коштують від 680 до 2750 грн за добу – залежно від рівня комфорту й пори року.

– Воно і всередині таке, як знадвору, – каже Анатолій із Київщини. – Обладнання таке собі, харчування – хотілося б краще. Але лікування мені хватає на цілий рік. Я сюда приїжджаю з палочкою, а вдома вже буду сміло ходить без неї. Можна потерпіти.

 

Чоловік тут втретє – за безкоштовною путівкою з Фонду соціального страхування. Ще майже 5 тисяч гривень виклав за покращений номер, у якому живе сам. Каже, також треба платити за басейн, масаж, душ Шарко. 

– Хотілось би, щоб більше навели порядку, – додає Олександр із Дніпра. Він в Куяльнику вп’яте. – Приїздиш сюди немов у республіку Совдепія. От вікна пластикові поставили, але вітер в них все одно гуде. Та лікування ефективне. Я був на Мертвому морі. Різниця в ціні не дуже суттєва. Але тут воно наше, рідне. Почуваюся як вдома. 

Пані Наталії із Черкащини років 60. Вона з коротким волоссям, фарбованим на червоне, маска під носом. Путівку також отримала безкоштовно, але мусила доплачувати. 

– Хто кращого не бачив, тому й тут нормально, – говорить. – Все, що є, було построєно ще в Союзі. Тепер дєнюжку заробляють, а вкладати нічого не хочуть. У мене кімната економ, там і холодільніка немає. Хоч територію привели в порядок трохи. Пробула тут 18 днів. Приїхала у холод – і виїжджаю в холод.

 

 

Умови – вдома, а тут – лікування

Заходимо до бювета з терасою під банею на колонах. Ним можуть користуватися не тільки пацієнти. Даємо по 50 копійок жінці пенсійного віку в замшевому жилеті з хутром поверх білого медичного халата, взутій у шльопанці, також із хутром. Взамін отримуємо пластянки. Крутимо латунні краники й набираємо цілющу воду. Вона відгонить чи то сіркою, чи то чимось тухлим. Доки опорожнюю пластянку, люди набирають по декілька пляшок. Платять по гривні за літр.

– Як вам водичка? – запитую жінку років 50, що як і ми неспішно сушить келих на терасі.

– М’яка, – відповідає вона. – До води я нічого не маю! А от дівчата мої сьогодні пішли в поліклініку кров здавати, заплатили сумашедші гроші, а їм ше "купи ватку, купи пластира…". То я заплатила більше 12 тисяч за дві неділі і ше треба купляти все це-во!?

Любов Анатоліївна – із Хмельниччини й на лікування приїхала тільки вчора. Вона спантеличена місцевим антуражем.

 

 

– Може, це я перший раз приїхала, то й возмущаюсь, – говорить. – Але ж тут обстановка така, як після Чорнобиля! Мені такі красіві картинки показали в інтернеті, от на них і купилася. 

– А ви хіба перший раз приїхали? Шось у вас обличчя знайоме, – долучається до нашої розмови жінка в замшевому жилеті. – До нас тут десятиліттями їздять. Всі знають, що наше лікування чудово допомагає.

– Лікування, може, і чудове, але ж умови...

– А умови треба створювати вдома! Ми ще з радянських часів засрались. Бачите ось, у колишніх санаторіях працівників поселили. А наші квартири віддали чорнобильцям. Так в нас і вдома умов немає. То що ви хочете? Ви ж за здоров’ям сюди приїхали, а не за умовами. Е-е-е! Женщіна, книжечку! – берегиня бювета різко перемикається на іншу відвідувачку.

 

 

Історія в кущах

Ідемо за територію санаторію. Доглянута алея швидко переходить у розбиту дорогу. Каналізаційні люки прикриті дошками та шинами. Минаємо примітивні скульптури: жінка з дитиною на руках, чоловік із книжкою в руках дивиться вдалечінь, а за ним злітає ракета. Точніше, злітала. Тепер замість ракети – згорток поліетилену.

Колись тут були елітні пансіони та дачі. Тепер – гуртожитки працівників санаторію. Їх здають в оренду по 150 гривень з людини за добу.

Колись розкішні вілли – обдерті, перебудовані чи понівечені добудовами, латані різними будматеріалами. Подекуди проступає втрачена краса. Одна будівля по верхніх кутах задекорована невеликими шпилястими еркерами. У внутрішньому дворі іншої збереглися балкони з балюстрадами.

 

 

Обабіч обгородженої балясинами доріжки – клумби, традиційно задекоровані автомобільними шинами. В одній із таких красується кашпо з унітаза. У ньому чекає розквіту кущ троянд. Через старі двері із замурованою фрамугою заходимо до будиночка. Всередині – висока стеля. На другий поверх ведуть мармурові сходи з кованими перилами та залишками поручня із благородної деревини. Штукатурка обсипалась, стіни розписані непристойними фразами. 

– Все дуже старе, – говорить жінка поважного віку в халаті з дубовим листям і в червоному шалику. Зустрілись із нею біля під’їзду. – Не знаю, скільки вже цьому всьому років. 188! – каже навмання і йде геть.

Ще одна пам’ятка – церква Святого Пантелеймона, побудована 1886-го за проєктом Аркадія Тодорова. У радянські часи тут був дитячий садок. Тепер вона облицьована рожевою "шубою", вікна замінили на пластикові. Церква чинна, тут править Московський патріархат. 

 

 

Найнижча точка України

У документальному фільмі Дзиґи Вертова "Людина з кіноапаратом" 1929 року є епізод, знятий в Куяльнику: усміхнені молодиці з голими персами щедро обмащують себе цілющим болотом. Хтось засмагає в купальниках, що закривають майже усе тіло, чи й без них. По тому показують процедури в лікарні. Тілиста дама, повністю гола, змиває з себе сіль під душем. Наприкінці сам автор лежить на спині в мілководді лиману. Вода змиває з нього присохлі грязі. 

Відтоді процедура майже не змінилася. Люди сходяться до лиману й обмащуються цілющим багном. Буває, роблять калабані й лежать у них, ніби в ванні просто неба.

Довжина лиману – 28 кілометрів, ширина – понад три. Середня глибина – всього метр. Лиман утворився на місці гирла річки Великий Куяльник, яке з часом перетворилось на затоку, а приблизно в XIV столітті відокремилось від моря піщаним пересипом.

 

У день нашого візиту тут дощить. На березі розкидані покришки, поламані меблі, лахміття, що повикидало хвилями. У віддаль тягнуться ряди дерев’яних стовпців. Кажуть, це рештки конструкцій від часів добування соли. На протилежному березі – висотки, так званий "посьолок Котовського". Праворуч – дамба з об’їзною дорогою. Десь тут розташована найнижча точка України – мінус п’ять метрів від рівня моря.

На обрії лиман має дещо червоний відтінок. Це завдяки одноклітинним водоростям та бактеріям. Окрім соли, саме їхні органічні рештки за сотні років доклалися до того, аби зробили тутешній мул цілющим. 

Колись тут водилася і риба. Принаймні Ґійом Левассер де Боплан в "Описі України" 1660 року зазначив: "На рибну ловлю сюди приїздять караванами більш як за 50 льє. Тут трапляються коропи та щуки такої величини, що просто дивовижно". 

 

 

Колись тут їздили карети

Лиман міліє. Річку Великий Куяльник перекрили десятками дамб, на берегах нелегально добувають пісок. У день нашого візиту перед Одеською держадміністрацією активісти екологічних рухів вимагали відмовитись від планів будівництва дороги уздовж прибережної зони. 

Насамкінець ми підіймаємося на вершину схилу, до колишнього парадного в’їзду на курорт, так званої Куяльницької арки. До неї ведуть два шляхи. Перший – серпантин, яким колись їздили карети. Другий – сходи. Раніше їх використовували, щоб розминати суглоби. Тепер сходи закидані сміттям. Згори, майже з рівня верхнього поверху закинутого корпусу, відкривається панорама на рекреаційні потужності. Знову пускається дощ.

2019-го лиман став курортом державного значення. Цьогоріч уряд підтримав створення національного природного парку "Куяльницький".

"За декілька років санаторій Пирогова стане справжнім символом переродження національного спадку в національний курорт, – переконують у рекламі дворічної давнини. – Куяльник більше не буде майданчиком фільму жахів".

 

Більше матеріалів про популярні місця відпочинку в Україні читайте у номері журналу Локальна історія

Схожі матеріали

zalishhyky_tekst-23.jpg

Привид заліщицького курорту

drogobych_kaver.jpg

Дрогобич: в ньому вся сіль

05_new.jpg

Лижний рай на краю колишньої імперії

cover-13.jpg

Відкритий скарб. Кілька слів про Черче і черчанські води

cover-8.jpg

Їдемо на вакації

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара

karajimy 1200-630.jpg

Ті, що селилися на березі річки

19_12_18 КРУТИ_64.JPG

Бій, про який говорили пошепки

Kolomyja.jpg

Коломия: ярмарки, фестивалі і фінансова незалежність