Понівечене прикордоння

Сусіди-привиди

— Цю хату звели сини поляка Янковського. Він жив трохи далі нашою вулицею. Хоча був дворянином, а працював гончарем, возив свій посуд на продаж до Любара, — розповідає Микола Кобилянський, відчиняючи двері будинку. — Їхніх нащадків депортували на початку 1930-х років. Одного — Болеслава Янковського — засудили за "контрреволюційну діяльність" та заслали до Північного краю РРФСР. Решту родини без суду відправили до Казахстану. Там вони пропрацювали майже все життя, а на старість повернулися сюди й тут померли.

Півтора десятиліття тому пан Микола придбав хату Янковського, що стояла поряд із домом його бабці. Там він облаштував музей "Поліська хата". Чоловік протягом тривалого часу шукав документи про минуле рідного селища Полянка. Серед зібраного були й дані про депортованих і розстріляних у 1930-ті роки земляків. Так комуністичний режим колективізовував село та втілював класову боротьбу на практиці.

— У мене є копія документа 1920-х років, де радянська влада дає характеристику поселенням нашого району. Там вказано, що Полянка — це "здебільшого населене поляками, куркульське село". Ймовірно, через це воно дуже постраждало під час Голодомору та наступних репресій. Як і довколишні польські та німецькі села — Будисько, Голубівка, Ганнівка, Холодова Гребля, — додає Микола Кобилянський. 

Про ті події в Полянці нині нагадує пам’ятна плита перед костелом. На ній — 96 імен загиблих від репресій жителів Полянки та довколишніх хуторів. Більшість — поляки, проте є і євреї, і німці, і українці. Інформацію для меморіалу Микола Кобилянський збирав в архівах різних областей України й розпитував земляків.

Також були сотні депортованих. Цей процес тривав від початку 1930-х, часів інтенсивної колективізації. Когось відправляли до виправно-трудових таборів або спецпоселень у Сибіру. Когось переселяли до інших регіонів УРСР, обіцяючи надати кращу землю. Когось депортували до далеких районів радянської Росії. Наймасовіше виселення тривало в 1934—1936 роках до Казахстану.

На перетині шляхів

Полянка розташована на заході Житомирської области, майже на межі з Хмельниччиною. Тамтешні ліси та болота вподобали шляхтичі-зайди, щоб влаштовувати лови, і злочинці, щоб переховуватись. Але вже наприкінці XVIII століття власник тих територій шляхтич Йосип Прушинський переселив туди з півдня цілі села, переважно українські. Люди ставили хати на полянах серед лісу. Так з’явилася назва села.

У той-таки час Австрія, Пруссія та Росія ділили між собою Річ Посполиту. Полянка, а разом із нею вся Волинь і Поділля зі східного перетворилися на західне прикордоння. Адміністративні зміни та економічний розвиток сформували нову етнічну картину. Росія спрямувала туди чималий військовий і поліційний корпус. Із ними з’явилися і перші російські поміщики. Неподалік Полянки заснували Баранівський порцеляновий завод. Невдовзі він став одним із найвідоміших у Східній Європі. Тому туди звідусіль стікалися люди.

Поблизу Полянки проходив шлях із Новограда-Волинського до Мирополя. Уздовж нього єврейські комерсанти закладали корчми. Австрійські та німецькі колоністи засновували поселення. Польські землевласники розвивали сільське господарство, дрібні деревозаготівельні майстерні та дьогтьоварні. Зі скасуванням кріпацтва до активного економічного життя долучилися й українці, які поступово призбирали землі та худобу. Року 1906 у Полянці запрацював гончарно-цегельний завод, власниками якого були двоє єврейських купців. Це пожвавило міграцію до села з довколишніх територій.

Така історія розвитку характерна для всього регіону. На початку XX століття на Волині та Поділлі активно розвивалося підприємництво і транспортна інфраструктура. Усе це сприяло співпраці між різними етнічними групами. Але через десятиліття після Першої світової війни населення регіону суттєво змінилося. 

У 1910—1930-ті роки Волинь і Поділля стали лінією зіткнення між державами, рухами й ідеологіями. Тут війська УНР боролися із загонами Щорса. Влітку 1920 року ці терени стали ареною одного з етапів польсько-радянської війни. По її закінченні саме через Волинь і Поділля між другою Річчю Посполитою та СРСР пройшов кордон. Проте він так і залишився лінією боротьби аж до Другої світової війни. І польська національна меншина була на її краю.

Американська історикиня Кейт Браун у книзі "Біографія місця, якого немає" стверджує, що за 1920—1950-ті роки Волинь і Поділля формально та сутнісно пройшли шлях від етнічно різноманітного прикордоння до однорідної середньої смуги СРСР. Це не лише перетворило ці території на етнічно однорідні. Ті зміни також суттєво відкинули регіон у розвитку. Кількість населення краю у першій половині XX століття зростало значно повільніше, ніж в інших частинах України.

Меншина як ворожий клас

Кейт Браун наголошує, що для СРСР західний кордон став джерелом нестабільности та порушень, із якими треба було активно боротися. "Існування кордону зробило повсякденне життя вибухонебезпечним. Звичайні дії стали підозрілими. Місцевих торговців вважали "контрабандистами". Сім’ї, які прагнули відвідати родичів одразу за кордоном, підозрювали, а пізніше звинувачували в шпигунстві", — написала вона у своєму дослідженні.

У середині 1920-х років ця територія стала об’єктом і предметом пропаганди та показових проєктів. Тоді тут у містечках і селах, де компактно проживали представники польської національної меншини, відкривали школи з рідною для них мовою викладання. З’являлися окремі групи в середніх спеціальних закладах освіти. А 1925 року на території Житомирщини було створено "польський національний район" із центром у селищі Довбиш — за 25 кілометрів від Полянки. Майже 70 % його населення були поляками. Пізніше Довбиш перейменували на Мархлевськ, увіковічившипам’ять польського соціаліста Юліана Мархлевського.

На території цього району функціонувало понад 50 польськомовних шкіл і до 80 польських бібліотек, виходила газета "Marchlewszczyzna Radziecka", діяло декілька римо-католицьких храмів. На з’їздах місцевого осередку комуністичної партії нерідко лунали пропагандистські заяви. Мовляв, приклад цього району має демонструвати жителям сусідньої Польщі те, наскільки добре живуть меншини в СРСР. Щоправда, від класової боротьби ніхто не відмовлявся. На початок 1920-х років саме поляки були найбільшою етнічною групою серед поміщиків і власників підприємств на Східній Волині. Вони становили й найбільшу спільноту перших позбавлених прав громадян.

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років влада СРСР посилила темпи колективізації. Її планували закінчити до 1932 року. Проте наштовхнулися на опір селян. "На території сучасної Житомирщини одними з найбільших опонентів колективізації стали польськомовні села, — пояснює історикиня Людмила Гуцало. — З одного боку, технічно складно було створити колгоспи в лісистій та заболоченій місцевості. З іншого, більшість польських селян не бажали вступати до об’єднань". 

Так почалася перша масова хвиля репресій польського населення Східної Волині. Непокірних селян здебільшого засуджували до декількох років виправно-трудових таборів, висилали до Сибіру. Голодомор також не минув польських сіл. Однак опір не послаблювався: селяни стали виходити з колгоспів. У 1934—1936 роках ЦК КП(б)У ухвалив три постанови про переселення одноосібників і неблагонадійних колгоспників із прикордонних районів. Частину депортували на схід і південь України та до Сибіру, більшість — до Казахстану. Піку виселення сягнули в 1936 році: тоді із заходу УРСР виселили майже 64 тисячі людей, ¾ із яких — поляки. Мархлевський район, як і інші автономні національні утворення, ліквідували.

Крім того, на початку 1930-х років польська меншина була під особливою увагою НКВС. Поляків підозрювали у зв’язках із Варшавою. У 1933 році викривали діяльність так званої Польської військової організації. Особливо активно влада вишуковувала членів ПВО після того, як Польща та нацистська Німеччина 1934 року підписали пакт про ненапад. У серпні 1937 року керівництво НКВС видало таємний наказ про боротьбу з "повстанською, диверсійною, шпигунською, терористичною" та іншими формами діяльности "польської розвідки". У рамках цієї операції в 1937—1938 роках засудили щонайменше 56 677 людей. Із них 46 792 розстріляли. Загалом у СРСР жертвами цієї акції стали понад 140 тисяч людей, майже 80 % із яких — поляки.

Проросла в степу ідентичність

Поляки опинилися серед перших невільних колоністів середньоазійської радянської "цілини". У 1936 році до Казахстану вивозили в червні та вересні. Схема добре відома: кілька годин на збирання, перевезення у товарних вагонах, смерть у дорозі. За оцінками польсько-білоруського історика Ніколая Іванова, тоді загинув щонайменше кожен п’ятий вимушений переселенець.

Кінцевою точкою депортації стали степи на півночі й північному сході Казахстану. Найчастіше людей залишали посеред голої землі. У їхньому розпорядженні були тільки привезені зі собою речі, вбогий реманент для будівництва та сільського господарства. Дизя та Франко Поплавські з Полянки восени 1936 року потрапили на берег Ішима. Це за 90 кілометрів від містечка Акмолинська — нині столиці Казахстану Нур-Султана. Потрібно було встигнути до перших морозів поставити бодай якусь хату.

"Землянки, чи саманні хати, нашвидку зліплені з глини, не просохли. Зима суворо накинулася на переселенців морозами, заметілями. Літо пройшло в гонитві за спорудженням житла, а подумати про паливо не було часу. Холодні хати, мокрі стіни, переповнені родинами", — такою запам’ятали ту першу зиму батьки Вацлава Поплавського. Він народився 1939 року вже в Казахстані.

Депортованим дошкуляли голод та бідність. І тривали вони понад десятиліття після прибуття до Казахстану. Адже до, під час і після Другої світової більшість їхнього продовольства забирала держава. Тож пізню осінь та зиму люди проводили в полях, шукаючи в снігу залишки посівів.

"Як можна забути картопляну шкірку, яку хтось люб’язно дав мамі. А також пам’ятаю жменьку висівок, яку вона принесла від добрих людей. Щоби з них щось спекти, мама замочила висівки та розмішала з білою глиною. Вийшли оладки", — написав у мемуарах Вацлав Поплавський. Згадує він й іншу побутову скруту: "Моя хрещена Зося Поплавська принесла якось штанці від померлого в них хлопчика. Мене одягли. Я пам’ятаю гордість, коли стояв на тапчані, а всі раділи зі мною. Адже до цього я ходив у простій довгій сорочці".

Серйозним був і тиск НКВС. Чимало депортованих відправляли до трудових армій. Дехто вже ніколи не повернувся.

Так було і з другою хвилею польських переселенців. Їх депортували після 1939 року з території Західної України та Польщі, яку захопив СРСР.

Долати випробування в Казахстані допомагала релігія. Католицька Церква була там присутня від початку XIX століття. Але комуністична влада зруйнувала її в 1930-х роках. Переселенці підпільно її відродили.Серед депортованих було чимало ксьондзів. Один із них — отець Владислав Буковинський. Народжений у Бердичеві, він провів міжвоєнні роки на парафії в Луцьку. Цей священник пережив етнічні чистки на Волині, а в 1945 році комуністичний режим ув’язнив його в таборі.

Року 1954 отець Владислав прибув на заслання до Караганди. Відтоді почалася історія "апостола Казахстану". Отець підтримував паству в усій республіці. Це були не лише поляки, але й німецькі римо-католики та українські греко-католики. Завдяки наполегливості Владислава Буковинського в Караганді відкрили перший молитовний дім.

У мемуарах священник писав, що протягом перших 20 років його перебування в Казахстані польська громада фактично була в ізоляції. Переселенцям не дозволяли виїжджати, а будь-яка спроба порушити цю заборону призводила до кримінального переслідування. У 1970-х ці люди отримали повну свободу пересування. Дехто повернувся в Україну, але більшість залишилася в Казахстані. Сьогодні в цій країні живуть приблизно 35 тисяч поляків. 

Виклик і страх бути собою

Микола Кобилянський розповідає, що чимало представників польської громади таки залишилися в Полянці по 1930-х роках. Радянська влада не переселяла тих, хто погодився вступити до місцевого колгоспу. Роки після Другої світової війни стали часом випробування ідентичности цих людей. По-перше, чимало з них воліли публічно не згадувати, що вони поляки. По-друге, Католицька Церква була в підпіллі. По-третє, міграції у другій половині XX століття продовжували змінювати етнонаціональний склад населення.

Так у Полянці постійно з’являлися нові групи жителів, а деякі старі — зникали. У 1930-ті роки місце депортованих до Казахстану зайняли переселені жителі Чернігівщини. Чимало селян загинули на фронті під час наступу радянських військ у 1944 році. Єврейських жителів розстріляли нацисти в 1941—1942 роках. Після війни до місцевого заводу на роботу приїжджали люди з різних областей УРСР та СРСР. Попри це, представники польської громади Вінниччини, Житомирщини, Хмельниччини зберігали пам’ять про те, ким вони є.

— Поляки-католики таємно збиралися по хатах, молилися "рожанєц" — вервицю. Адже не було куди ходити. Але в Полонному після війни, вже в 1950-х роках, польська громада добилася, щоби костел знову відкрили. Мене в 1956 році охрестили там, несли на руках 25 кілометрів. Тоді вже записали як українця, хоча моя мати була полькою.

Із розпадом СРСР почалося відродження католицьких громад по всій Волині та всьому Поділлі. Спершу в районному центрі Баранівці, а потім і в самій Полянці з’явилися костели. Вперше в їхній історії. "Коли розпався Союз, моїй бабці було за 90 років. Тоді почали будувати костел у Баранівці. Вона постійно допомагала. Коли зводили храм у Полянці, то вона також була на будівництві, залазила на риштування, подавала цеглу. І таких старих поляків-ентузіастів було декілька в селі", — розповідає Микола Кобилянський. Костел у Полянці добудували 1995 року. Його бабця померла тоді ж.

Понівеченого прикордоння на Поліссі та Волині вповні не відтворити. Неможливо повернути його до довоєнного вигляду. Але прагнення його нащадків залишатися собою здатне повернути цій території її найбільшу силу. Воно нагадує про цей край як про місце взаємодії релігій, культур і мов уже в незалежній Україні.