Поліський серпанок

Блиск і занепад

На півночі Рівненщини — високе важке небо. Його вагу на собі тримають тополі обабіч розбитих доріг. Сама дорога всипана хвойними гілками та червневими квітами – нещодавно тут зустрічали полеглих воїнів. Село і його люди пережили Чорнобильську катастрофу, бурштинову лихоманку, пандемію коронавірусу, а тепер разом з іншими переживають війну. Поки що ніхто з місцевих не береться сказати, яким візерунком ляже на полотно ця сторінка історії.

При в’їзді до села — місцева гімназія, яка заховалась за садом і блакитними ялинами. Велика цегляна будівля, світлі приміщення, оснащені сучасною технікою, власний музей, малюнки і квіти навколо. Відчувається, що село живе добре, якщо має такий навчальний заклад.

Нас зустрічає директорка Віта Пришко. Чорнява миловидна жінка зі світлими очима кличе колег і приїжджих до кабінету. 

— Така чудова у вас школа! — кажу. 

— Ох…, — чую у відповідь розповідь, що тільки-но вони закінчили свій останній навчальний рік і чекають на рішення про реорганізацію. Вчительки не скаржаться і не обурюються, говорять про це спокійно.

— Торік було 37 дітей. Старшокласники їздять в Дубровицю за 6 кілометрів звідси, будуть возити й молодших. У вікіпедії інформація про наше село давно неактуальна, — спокійно каже Віта Пришко.

Сьогодні в Круповому зареєстровано 650 людей, а живе ще менше. Багато будинків — порожні. Молодь звикло залишається у великих містах після навчання в університетах або ж переїжджає туди в пошуках роботи.

— Майже 50 чоловіків у березні 2022 року пішли на війну. Восьмеро загинули. Багато — з інвалідністю. Село дуже патріотично стало на захист України, не треба було витягати когось з хати, як показують сьогодні, — директорка школи розказує про теперішнє життя села.

Та молодь почала виїжджати ще до війни, понад 10 років тому, веде далі Віта Пришко. 

— А чого ж це почалося? — допитуюсь.

— Бурштин почався. Заробили гроші, покупували квартири в місті, побудували будинки десь — все, — долучається одна з вчительок, інші кивають головами.

На бурштині чоловіки Крупового заробляють і сьогодні. Але вже на офіційному підприємстві неподалік, а не в копанках.

У пошуках серпанку

— Так щоб ткали, то вже не тчуть. Кросна по хатах не ставлять. Я ще пам’ятаю, як прийшла в Крупове заміж, то в свекрухи ми, дві невістки, ставили кросна і ткали. Але вже десь до 10-ти років того немає, — розповідає Віта Пришко.

Інші жінки в кімнаті мовчать. Їм всім — в межах 40 чи трохи більше років. Нарешті одна з вчительок додає:

— Пам’ятаю, як ходила ще до покійної Уляни Петрівни Кот, співачки, майстрині художнього ткацтва. Вона була ткаля, але більше з піснею пов’язана. А ще в її рідного брата жінка ткала і я до неї ходила "цівки сукати", як ми кажемо. Це був кінець 1990-х, початок 2000-х. Давно вже того немає. Відійшло те покоління, а…, — молода жінка не договорює, зітхає.

Кажуть, річ у тому, що на Поліссі поступово перестали вирощувати льон — посіви скорочували, бо не було попиту на українське полотно, льонокомбінати через це закривали. Окрім того, ринок диктував свої правила, і льон для виробництва волокна по всій Україні замінив олійний льон.

А пісні забрала війна. Співи, що супроводжували процес ткання, як і серпанкове полотно, лишилися у школі-музеї. Мелодійні спокійні голоси без особливої журби констатують факт, що колись було так, а тепер є інакше. У цьому немає байдужости, а лише прийняття плину життя.

Від школи до Будинку культури, де на нас чекає хранителька поліського серпанку Ніна Рабчевська, іти до 10 хвилин без поспіху. Вітер розносить запах акації, гладить козу, що випасається під звуки газонокосарки, підганяє курку, що перебігає дорогу. На вулицях — порожньо. Лиш де-не-де поодинокі люди пораються на подвір’ях.

Біля дороги — міцна поліська дерев’яна хата, з ажурними різьбленнями навколо вікон. Кольори давно вилиняли, проте видно, що вона добре стоїть на фундаменті. На задньому подвір’ї у зіллі двоє хлопчиків років 10-ти копають м’яча.

— А ви знаєте, що таке поліський серпанок? — питаю через невисокий паркан після короткого знайомства. 

— Ні, не знаю, — впевненим дзвінким голосом відповідає Денис. А коли бачить на моєму обличчі здивування, швидко додає, що він не місцевий, а приїхав у гості з Києва. — Кирило місцевий, у нього спитайте. 

Але другий хлопець не хоче говорити з чужими і ховається.

У Круповому міцні та охайні, часто дерев’яні хати. Кольори з деяких із них вимив дощ та випалило сонце, проте це не псує враження про те, що це самодостатнє село, у якому живеться досить непогано.

По той бік кросен

На широкій головній вулиці, з якої проглядаються обидві сторони села, стоїть Будинок культури. Будівля, зведена 1980-го, виділяється масштабами. На подвір’ї, як і навколо, нікого немає, проте двері відчинені.

Спочатку нікого не знаходимо й усередині, аж нас зустрічає молода бібліотекарка пані Оксана, яка довгим височезним коридором проводить нас до Ніни Рабчевської. Сімдесятивосьмирічна жінка, одна із трьох заслужених майстринь народної творчости в селі, опікується школою-музеєм поліського серпанку та ансамблем "Берегиня".

Жвава пані в кардигані трояндового кольору і в мережаній хустці на кілька тонів світлішій каже, що примчала до нас просто з городу, тому просить її не фотографувати. Вона починає діловито поправляти експонати.

— Якщо вам чесно сказать, то серпанку наткать — це треба, по-перше, щоб льон був, якого тепер не сіють. Куплені нитки зовсім не такі. По-друге, це дуже трудомісткий процес, — співочою поліською говіркою розповідає Ніна Михайлівна. 

І без довгого вступу починає показувати, як робити лляну нитку.

— Людей багато, люди вміють, вся технологія є, але не дуже вже хочуть, тепер краще в телефоні посидіти, — по-доброму коментує жінка.

На запитання про те, чому не осучаснити процес, Ніна Михайлівна розповідає про приватний проєкт "Ладомирія" у Радивилові.

— Володимир Дзьобак, засновник проєкту, має свої доходи, розвиває своє підприємство, позвозив станки з усього світу, зробив етнохату, там дівчата з львівського коледжу тчуть. Тут, якщо ми щось організовуємо, нам ніхто ніяких грошей не виділяє. Де який манекен, де який експонат попросити, тому — шоколадку, тому ще що можеш, — майстриня посміюється, адже, певно, має мільйон історій про те, як викрутитись.

І пояснює, як у них зник льон: 

— У нас довго був льон в колгоспі. Але з часом льонокомбінати закривались і не стало, куди його здавати. В останній рік, як у нас ще ріс льон, люди його зібрали, він посушився, вже була треста (готова до оброблення соломка льону), але переробити вже не було де. Треба було возить у Житомир — це невигідно. І голова колгоспу просто спалив льон на полі.

Інша велика справа жінки — колектив "Берегиня", сьогодні в ньому 14 жінок. За свою 55-річну історію ансамбль об’їздив чи не всі фестивалі в Україні, співачок запрошували до Білорусі та Польщі, кликали на телебачення. А в Києві на їхні виступи, каже Ніна Михайлівна, завжди любила приходити Ніна Матвієнко.

— Але в селі сьогодні не співають. Так як було раніше, що виходили на вулицю і співали, то ні. Ще перед війною, мабуть, було то, як ми приїхали зі свята Куста, і ще сіли тут на вулиці та довго співали. Якщо зараз колектив збирається на якийсь захід, то пісні вже більш патріотичні, сучасні, — розповідає Ніна Михайлівна.

Фото, альбоми, грамоти й дипломи з життя "Берегині" — теж частина експозиції школи-музею "Поліський серпанок". Як і костюми учасниць, які зіткали Ніна Рабчевська та Ніна Дем’янець, ще одна заслужена майстриня народної творчости в Круповому. 

Так само тут — фото загиблих односельців, поряд із картинами, вишивкою та книжками інших жителів села.

— Жили в раю, да не знали, — підсумовує нинішнє життя Ніна Михайлівна.

Якщо гімназію в селі остаточно закриють, школа-музей, що є відділом Дубровицького історико-етнографічного музею, може переїхати в її приміщення. Там, каже жінка, можна буде дістати зі скринь більше експонатів.

— Хоча я вже сама хочу буть музейним експонатом, — Ніна Михайлівна заходиться сміхом. Вона записує нас в журнал відвідувачів і погоджується зробити фото на "мотоциклі", яким примчала з городу.

Попри сильний вітер, що не вщухає увесь день, у селі тихо. Аж ось вулицею на новеньких кольорових велосипедах мчать три засмаглі дівчинки років 10–11. Майстриня робить їм компліменти, а ми просимо про коротку розмову.

— Що ви знаєте про поліський серпанок?

— Серпанок?

— Ти ж приходила в музей, Поліно. За кроснами хто сидів?

— За якими кроснами?

— Де ткати, ще фотографувалися ви.

— Аа, я поняла! Така велика штука!

Ніна Михайлівна лагідно усміхається:

— У дітей просто канікули, бо так вони завжди приходять і цікавляться, особливо такі малі. 

Жінка виводить нас на перехрестя, показує нову церкву, іншу сторону села, розповідає, як знайти живописний місток через річечку. Проводжає.

Дорога з Крупового в бік Рівного настільки розбита, що доводиться їхати дуже повільно. Здалеку видно дві групки чоловіків, які майже перекривають дорогу. Це насторожує. Коли під’їжджаємо ближче, розуміємо, що молоді хлопці закладають ями на дорозі камінням і землею. Замість обгороджувальної стрічки — гілки тополь. Село дає собі раду. Лише тимчасово не співає.