Письменницька Атлантида під Києвом

"Тут таке ретро – заходьте сміливо"

У письменницькому парку – акуратні алеї, лавочки, зелені газони зі скошеною травою. І десятки скульптур із натяком на літературу. Кілька дерев’яних хлопчиків у ряд — із книжкою в руках, із книжкою на голові, біля мікрофона. На центральній алеї — кам’яний ельф із великим пером за спиною. Навіть на доріжках, що петляють поміж газонів, зображені шаблонні атрибути письменника — блокнот і знову перо.

Відшукати сліди українських класиків серед цієї бутафорії нелегко. Яка історія кольорових будинків? Який із них – Будинок творчости письменників? Де мешкали Малишко чи Рильський? Я марно намагаюся знайти тут бодай меморіальну таблицю "в такі-то роки тут жили такі-то письменники". Натрапила лише на відбитки сучасних письмен на кшталт "Тут був Вася".

Даремно також прискіпуватися до відвідувачів парку. Підлітки, які слухають російську попсу під красивою жовтою будівлею, про класиків не чули. "Відколи себе пам’ятаю, цей будинок завжди зачинений", – каже один із хлопців.

У наступний свій приїзд до Ірпеня заручаюся підтримкою гіда – письменника Володимира Коскіна. Він – скарбниця з веселими бувальщинами про українську класику. Роками збирав історії про мешканців Будинку творчости – відомих і не дуже. На основі байок, легенд і цілком правдивих розповідей написав дві книжки.

– БТП, Будинок творчости письменників, — це не якась конкретна будівля, а 11 корпусів разом із парком, лісом, озерами. Своєрідний санаторій для письменників, — пояснює пан Володимир.

Коскін веде мене Алеєю юних обдарувань до синього будинку, що визирає з-поміж дерев. Балкон підпирають білі колони. А до входу провадять зачовгані роками та ногами людей сходи з білими перилами, що претендують на "шик і блиск". Це – шостий корпус.

— Я жив тут у першому номері. До мене у різні часи в ньому мешкали Ліна Костенко, Іван Драч, Леонід Горлач. На другому поверсі, бувало, Андрій Малишко. А нині тут єдиний постоялець — Юрій Мокровольський, представник класичної школи перекладів. Тут таке ретро – заходьте сміливо.

Один крок через поріг – і ми потрапляємо в минуле століття. Cтарі сходи, люстри, меблі. Запах, як у старому кабінеті. Стіни ховає біла пластмасова вагонка.

У кутку в маленькій кімнаті — допотопний душ за цератовою заслінкою, єдиний на всі десять номерів корпусу. Біля нього – низькі двері. Вони ведуть до комірки, де мешкала покоївка, розповідає пан Коскін. Доглядала за будинком так, щоб літератори й не підозрювали про її присутність. Прибирала, коли мешканці йшли на прогулянку чи обід, ставила у вази живі квіти.

Одночасно в Будинку творчости могло мешкати 120 митців. Щасливий квиток отримували лише члени Спілки письменників. Влітку територію займали сім’ї популярних у ті роки літераторів. А початківцям путівка діставалася хіба що взимку, коли в Ірпені меншало мистецького люду.

Триразове харчування. Пляшка вина на кожному столі. Парнá. Бібліотека. Бар. Кінотеатр. Пляж із дубовим помостом при вході до річки, щоб камінці, бува, не гризли письменницьких ніг. Совєцька влада за покору й лестощі давала літературній еліті "великого солодкого пряника".

Антиалкогольна зебра Малишка

Володимир Коскін зупиняється на галявині посеред четвертого та шостого корпусів. Стає у високій траві й тицяє пальцем униз.

– Отут була хата Андрія Малишка. Ще кілька років тому стояла. Валилася. Я ходив по інстанціях, намагався врятувати. Казав, що треба музей зробити. Але, як бачите, нема більше хати.

Малишко забарикадовувався у білій мазанці й писав вірші. Хатина, вочевидь, нагадувала авторові знаменитої "Пісні про рушник" дитинство в селі. За цю господу Малишко постійно боровся із Сосюрою. І завжди перемагав.

Пан Коскін розповідає те, чого не пишуть в офіційних біографіях, – в Ірпені Малишко нещадно пиячив. Якось сценарист Олесь Жолдак кинув жарт, що в Будинку творчости до пияків приходить не білка, а зебра. Класика це розсмішило: ще кого б вигадали? Та одного дня він прокинувся із похмілля, а поряд із ліжком топталася... зебра. Жолдак довго не зізнавався, що то він із поетом Ярославом Шпортою намалювали коневі чорні смуги тушшю. І поки Малишко спав, прив’язали тварину до бильця ліжка.

— То був Серьожа, кінь Будинку творчости. Сірий в яблука. Він був, як собака, ручний – діти з ним гралися. І от хлопці його розфарбували. Малишко не пив після того три роки. То була ідея письменника Анатолія Дімарова, а Жолдак і Шпорта втілили її в життя. Скільки туші не полінувалися накласти!

— Це не вигадки? — недовірливо перепитую.

— Це не побрехеньки, не легенди, це — правда. Мені розповідали Юрій Мушкетик та Анатолій Дімаров, – відповідає пан Коскін.

Ірванець і Забужко запалюють

Від Малишкових місць ідемо до зеленої садиби. Кілька років тому під час бурі на неї впала сосна, пошкодила дах. Довелося робити нове перекриття, а заодно добудували додатковий другий поверх. Тепер будівля виглядає сучаснішою за інші корпуси. 

За документами це — "будинок у лісі". За цеховими переказами — резиденція гумористів Штепселя і Тарапуньки. Тут вони писали сценарії, випробовували свої інтермедії на працівниках із місцевої меблевої фабрики. 

Далі виходимо на стежку геніїв, відому тут як "тропа Хо Ші Міна". Вона веде до великого жовтого будинку, під яким минулого разу тусувалися підлітки.

— От звідси все почалося, — урочисто каже поводир. — Це корпус номер один. Дача Чоколова.

На початку XX століття київський підприємець і меценат Іван Чоколов збудував в ірпінських лісах заміський дім. Згідно з місцевими оповідями, звів його для коханки. Можливо, саме через це вікна в чималому будинку зробили вузькими – аби сторонні не зазирали. Року 1936 дачу передали у власність Спілки письменників Радянської України, а сам комплекс назвали Будинком творчости. Перший корпус став резиденцією корифеїв.

— Довоєнне фото, на якому Рильський грає на роялі, Сосюра розливає шампанське, а Малишко запалює камін — це якраз із цього будинку. Тут також мешкали Загребельний, Гуцало, Дімаров, Яновський. А на початку 1990-х Оксана Забужко з Олександром Ірванцем так натхненно читали одне одному вірші при каміні, що не помітили, як сталася пожежа. На щастя, працівники меблевої фабрики зауважили дим, прибігли та погасили вогонь.

На другому поверсі головного корпусу селили початківців. Літератори охрестили тамтешні номери "гробками" або "пеналами" через мініатюрні розміри.

Прогулюючись доріжками між столітніми деревами, наштовхуємося на чоловіка в спецівці. Це Михайло Савчук. Володимир Коскін називає його "достопрімєчатєльністю".

– Людина, яка вміє все. І сантехнік, і електрик, і столяр, — знайомить нас пан Коскін. 

Я запитую в пана Михайла, хто з постояльців йому запам’ятався найбільше. Відповідає без вагань:

— Шаройко покойний. Хароший був дєд. Дєтский пісатєль. 90 год отмєтіл і помер.

Василь Шаройко прожив тут тридцять років. Лиш помирати поїхав у рідний Нікополь.

Прихисток для Василя Голобородька

Нині Будинок творчости спорожнів. Тут проживає лише кілька постійних мешканців.

На ґанку одного з корпусів зустрічаємо дівчину. Вона має на шиї прищіпкові коралі: розвішує мокрий одяг. Тоня — донька письменниці Валентини Каменчук. Її мамі понад двадцять років тому дали тут житло. Тимчасове. Тоня закінчила школу та університет – а й далі мешкає у письменницькому санаторії.

Нинішній сусід Тоні — лавреат Шевченківської премії Василь Голобородько. У 2014 році він покинув окупований Луганськ і оселився у житлі з трьох невеличких кімнат, що надала Спілка письменників. Тимчасово. І вже сім років тут.

Стукаю у двері з цифрою 21. Тихо, жодного поруху. Пробую вдруге – за дверима чуються кроки та шарудіння. Ще секунда – лунає: "Хто там?".

Пан Василь знічується через появу гостей. Минулого разу, коли показував своє житло телерепортерам, то в письменницькій спілці на нього злилися. "А я не скаржився. Показав, як є", – пояснює Голобородько.

— Як вам живеться тут?

— Та нормально живеться. На полювання, буває, ходжу.

Відповідь мене дивує. Пан Голобородько стоїть, обпершись на палицю, йому важко ходити. Яке ще полювання?

— Ну, так, — пан Василь підходить ближче і змахує палицею. З-під моїх ніг у напрямку галявини летить маленька мишка. Схоже, цю здобич залишив на сходах кіт. Я її і не помітила. Письменник після спритного удару щиро сміється у вуса.

Пропонуємо йому сфотографуватися.

— Та я не поголений. Не одягнений. Але якщо для "Нью-Йорк Таймс", то давайте, – віджартовується. – Ну, і проходьте вже, раз прийшли. Книжки вам покажу.

Ступаємо в маленьку кімнату. Половину простору займає новий іще не розпакований диван. Пан Василь каже: це подарунок від представниці американської організації.

— Я не просив. На тому, що сплю, пружина прогнила, є дірка, то я поправляю, кришечку кладу кожного разу та й сплю. Нащо мені новий диван, як в мене хати нема? 

Поки громадськість писала листи з проханням виділити Голобородьку повноцінне житло, поки київська влада відписувала пояснення, чому не видасть, – пан Василь теж писав. Вірші та дослідження про українські казки. Відколи приїхав в Ірпінь, власним коштом видав дві книжки. По 50 примірників.

— Мало, — кажу.

— Мені досить. Я що, їх солити буду?

Питаю, чи бував у Будинку творчости в радянські часи.  

— Одного разу, 1964 року, — пригадує, — на з’їзді критиків. А так я не міг сюди потрапити. Я ж не був членом Спілки письменників, мої книжки не видавали. Мене лише 1988-го в спілку прийняли.

Тепер він живе там, куди його колись не пускала радянська влада. 

Рекреації

Щоб заселитися у Будинок творчости, вже не вимагають членства у Спілці письменників – кімнати здають усім охочим. Ми йдемо в адмінкорпус випитувати деталі.

Підлога вкрита потертим лінолеумом і прогинається під ногами. Директорка сидить у кабінеті серед старих радянських меблів. На непроханих гостей дивиться спідлоба. Злісно цідить крізь зуби, що з цінами ще нічого не ясно. А на питання: "Де у вас туалет?" – радить продовжити пошуки деінде. Бо в них "відключили воду".

"На жаль, сьогодні у Національної спілки письменників немає можливості зробити повноцінний ремонт приміщень, але у цій проблемі є несподівано позитивний бік, адже кожен, хто приїжджає сюди, опиняється у незмінній, наче законсервованій часом творчій атмосфері – стіни приміщень "намолені" кількома поколіннями літераторів", – так принади відпочинку в Будинку творчости рекламують на сайті Національної спілки письменників. 

На інтернет-сторінці є і прайс, про який чомусь не знала директорка. Доба в "намолених" Загребельним та Забужко стінах обійдеться 200 гривень. Найдорожче коштує номер у будинку Штепселя та Тарапуньки — 500 гривень. Дванадцять днів відпустки із харчуванням члену спілки вартуватимуть 4000. Не членові — 5200.

Університет "шістдесятників"

Сам Ірпінь усе менше скидається на письменницьку Мекку. Все частіше його згадують у контексті забудовування та вирубування соснових лісів.

Ми виходимо із санаторію і прямуємо на вулицю, яка ще пам’ятає часи, коли Ірпінь претендував на статус літературної столиці. Тут — будинок-музей Григорія Кочура, українського перекладача, який знав 31 мову. Дім зберігся у доброму стані завдяки нащадкам. Родичі Кочура тут живуть, самі облаштували музей і приймають усіх охочих, хто цікавиться постаттю їхнього родича.

Невістка Григорія Кочура – Марія – відкриває хвіртку, дає настанови внучці, яка грається на подвір’ї, і починає екскурсію.

— На другому поверсі у нас Ліна Костенко жила з малою ОксанкоюОксана Пахльовськав ті часи, коли її вигнали звідусіль. Ліна казала про Кочура: людина, яка знала все.

У 1960–1980-х будинок Кочура був прихистком для Стуса, Симоненка, Чорновола, Сверстюка, Світличного, Танюка, Драча. "Шістдесятники" не могли потрапити в Будинок творчости. А тут вони збиралися, читали, перекладали, творили. І назвали дім Кочура "наш Ірпінський університет".

Під будинком, розповідає пані Марія, завжди чергувала машина КДБ. Телефон прослуховували, пошту перевіряли. Приходили з обшуками. Кочурів тримали на олівці через "неблагонадійність". Року 1943 подружжя арештували за "буржуазний націоналізм" і засудили до 15 років. Десять років Кочури працювали в шахтах та валили ліс у таборах Інти і ще п’ять – провели на засланні. Потім повернулися в Україну і стали шукати домівку.

— Спершу вони винаймали в Бучі кімнати, потім в Ірпені. А тоді Максим Рильський – він знав Кочура з 1930-х років – посприяв, щоб їх тут прописали. Цей будинок споруджував якийсь художник, не добудував. Рильський його викупив для Кочура. Григорій Порфирович поступово цей борг Максимові Тадейовичу повернув, – розповідає пані Марія.

Вулиця, на якій оселилося подружжя, називається Кочура. Власне, в Ірпені понад десяток іменних письменницьких вулиць – і не лише тих, хто тут жив і працював. Цими назвами місто наче чіпляється за статус літературного. Хто знає, можливо, йому і вдасться. Поки ще не всі сосни вирубали.