«Під тиском тоталітарного режиму». Репресії проти Свідків Єгови у СРСР

У фотопроєкті «Під тиском тоталітарного режиму» представлено майже 30 фотографій очевидців операції «Північ», їхні біографії та спогади. В експозиції є не лише світлини репресованих, а й тих, хто був на боці радянської влади. Серію портретів супроводжують старі світлини, які розповідають про соціальні умови, побут та роботу засланців. До проєкту долучилася міжнародна команда істориків, яка досліджувала розсекречені архівні матеріали КДБ України, Молдови, Латвії, Литви, Естонії та Росії, а також фотографи Егон Лігі (Естонія) та Віорел Гуріца (Молдова).

Свідків Єгови «з метою припинення подальшої антирадянської діяльності» заарештували та виселили разом із сім’ями з батьківщини – з України, Білорусїі, Молдавії, Латвії, Литви та Естонії в тодішні Іркутську та Томську області СРСР. Багато переселенців померло через брак їжі та виснажливу роботу. Нікому не дозволяли покинути місця заслання упродовж 14 років. Вірян не звільнили навіть після смерти Сталіна. Врешті у вересні 1965 року президія Верховної ради СРСР зняла «обмеження щодо спецпоселення з учасників секти “Свідки Єгови”… і членів їхніх сімей». Утім засланці й далі залишалися під наглядом КДБ.

«Ці героїчні події, з одного боку, є викривальними. Вони показують обличчя тоталітаризму. З іншого – розповідають про силу віри, силу людських переконань. Люди відчували, що мають право сповідувати свою релігію і не повинні від неї відмовлятися, навіть якщо держава втратила глузд і забороняє це. Це дуже важливий урок для суспільства», – зазначив голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович на Міжнародній науково-практичній онлайн-конференції: «Операція “Північ”. 70 років потому – важливі уроки репресій».

Після розпаду Радянського Союзу Cвідків Єгови визнали жертвами політичних репресій. Багато вірян пережили не лише своїх переслідувачів, а й саму радянську репресивну систему.

8 квітня о 2-й ночі озброєні військовики увірвалися в дім Горчинських. Сім’я була заможною, втім солдати нічого не дозволили взяти. Майно конфіскували. 

Пана Горчинського змусили підписати документ спецкомендатури МДБ, що він приїхав до Сибіру «навічно». Родину поселили в барак разом із 69 іншими засланцями.

– Мене призначили на молевий (один з видів лісосплаву) лісосплав по ріці Ока. Це була небезпечна робота – а я не вмів плавати. Проте це нікого не хвилювало. Якось весь лісосплав заблокувався. Підійшовши впритул до затору, мій напарник багром зрушив колоду, і вмить 6-метровий затор розійшовся по річці. Напарник встиг дістатися до берега, а я не мав шансів. Я мчав за течією, стоячи на широкій колоді, котра крутилася під ногами. Щоб не загинути, я з усіх сил загнав в дерево багор і цілий кілометр керував наче штурвалом, поки не зійшов на берег, – розповів пан Тадей.

На засланні провів 14 років. У 1967 році повернувся в Україну.

У 1951 році 11-літню Ольгу Косач зі сім’єю вивезли з села Розвадів. У товарному вагоні з нею їхало 52 людини. Поселили в місті Зима, там Ольга пішла до школи. Навчання давалося важко, бо дівчинка не розуміла російської мови. 

В юному віці Ольга опанувала швейну справу і влаштувалася працювати в заводському ательє. 

– Мою чесність та успіхи в роботі стало помічати керівництво. За це я отримала повагу з боку усіх працівників і керівництва. Місцеве населення часто повторювало: «За що вас вивезли? Ви не курите, не п’єте і добре працюєте, нам би побільше таких!» – пригадала жінка.

У 1967 році повернулася в Україну.

Спочатку Іванова сім’я потрапила під жорстоку руку гестапо. А після Другої світової війни їх уже переслідували комуністи. 

8 квітня 1951 року о 3-й ночі шестеро озброєних бійців МДБ увірвалися в їхній дім. Двадцятидворічному Іванові запропонували зректися своїх переконань і залишитися вдома, але він відмовився. Його разом зі сім’єю посадили в товарний вагон і відправили до Сибіру. Їхали майже три тижні.

У тайзі, в околицях поселення Веселе, Іван Гуменяк побудував таємний бункер, у якому виготовляв заборонену літературу, що пояснювала Біблію. За ніч йому вдавалося надрукувати 1000 сторінок. 

– Стовбур струхнявілої берези я розчистив наскрізь, це забезпечувало постійну циркуляцію свіжого повітря в бункері, а вхід був замаскований маленькою смерекою, – розповів пан Іван.

На засланні провів 14 років. У 1967 році повернувся додому.

Проти ночі 8 квітня 1951 року працівники МДБ забрали 7-місячного Василя Лівого разом із сім’єю зі села Підгірці до Сибіру. Везли два тижні товарним потягом до села Центральний Хазан Іркутської области. 

Через рік після прибуття до Сибіру батька заарештували як ідеологічного противника. Василь у свої п’ять років не знав, як виглядав батько. 

– Все, що я про нього знав, походило з маминих історій, котрі я залюбки слухав замість казок на ніч, – розповів чоловік. 

Року 1970 Василя Лівого за відмову від співпраці з КДБ відправили на три роки у виправно-трудовий табір.

– Там я виконував дуже тяжку роботу, завантажуючи шпали на потяг. Кожна з них важила до 150 кілограмів, і будь-якого моменту шпали могли розвалитись, затиснувши людину. За дві з половиною години ми з напарником завантажували 335 шпал в товарняк, – пригадав він.

Військовики забрали пана Олександра до Сибіру зі села Синжер, коли йому було 14 років. Через спробу втечі сім’ї не дозволили нічого зі собою взяти, а Олександрові не дали навіть взутися, тому до Сибіру він поїхав босий. Зі слів пана Василькова, у вагоні тіснилося понад пів сотні людей і двоє в дорозі померло.

У 1961 році його засудили до 5 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за відмову від військової служби з особистих переконань. Врешті термін покарання скоротили до трьох років.

У 1967 році повернувся в Україну.

У 1949 році до будинку в селі Марківці увірвався дільничний. Він вишикував чотирьох дітей і овдовілу матір і пригрозив усіх розстріляти. Мамі до горла приставив пістолета. Її засудили до 10 років табору в Хабаровську. 

Коли Оксані виповнилося п’ять років, її разом із двома старшими сестрами та братом вислали до Сибіру. Пригадує, що їх 20 кілометрів везли санями уздовж річки Чуна зі станції Чуна в Іркутській області до селища Веселе. Сани тоді провалилися під лід. 

Маму достроково звільнили з табору 1956 року.

– Я знала, що це моя мама, але у мене не було до неї теплих почуттів, я довго не могла звикнути і сказати «мама», – пригадала жінка.

У 1968 році Оксана Мостовик повернулася в Україну.

– Перші слова, котрі я почув тієї ночі: «Діти, підіймайтеся, будемо їхати до Сибіру». Нам дали дві години на збори. Що ми могли за цей час зібрати? Нічого, – розповідає про ніч на 8 квітня 1951 року Антон Задорожний. На момент вивезення йому було 10 років.

Антона разом із мамою та сестрою вивезли зі села Устя до міста Зима Іркутської области в Росії. 

– Незадовго до відправлення родина дізналася, що нас вивозять в Сибір, тому прибігла на перон у Розвадів, де ми вже були завантажені у вагони для скота, і стали кидати нам в дорогу хліб через вікна, – розповів чоловік.

У 1960-х Антон Задорожний організував підпільний хор, у якому як хормейстер навчав співати релігійні пісні, заборонені в Радянському Союзі. Такі заняття були ризиковані і йому загрожувала в’язниця.

У 1964 році повернувся в Україну. 

Його матір була вагітною, коли 1951 року їхала з України до Сибіру. Син народився в бараку у Виноградовську Іркутської области. 

– Найскладніші роки мого дитинства — це роки навчання в інтернаті, де переважно були діти з неблагополучних сімей. То була справжня дитяча тюрма, – згадує пан Гнатів. В інтернаті його цькували інші діти: підпалювали ноги, обливали холодною водою, били, всіляко знущалися. 

У 1966 році Володимир із батьками повернулися в Україну. 

Пана Петра оминули репресії у 1951 році. Втім 1955-го органи КДБ схопили його під час спецоперації. Спочатку ув’язнили на 10 місяців в одиночній камері. Спецслужба намагалася схилити арештанта до співпраці, а коли зрозуміла, що Чеховський не піде на компроміс, його запроторили на понад 7 років у Мордовський ГУЛАГ.

Після звільнення і аж 1991 року радянські спецслужби регулярно викликали Чеховського на допити. 

У 2020 році під час досліджень виявлено, що ця історія успішної спецоперації КДБ стала основою експозиції радянського атеїстичного музею: там були фотографії ув’язненого Чеховського, бункер, публікації та всі матеріали, пов’язані з підпіллям.

Завдяки цій корові Галина Басумак уникнула голодного дитинства. Тварина була хвора на бруцельоз. Її завжди тримали окремо від сільського стада. Сім’я споживала кип’ячене молоко недужої корови, бо іншого виходу не було. Пізніше худобу довелося зарізати. Тушу закопали, м’яса сім’я Басумак не їла. 

Галину з сім’єю вивезли зі Львова, коли їй було 11 місяців. Військовики поставилися до них по-доброму – самі зібрали все їхнє майно, яке по приїзді мати вимінювала на їжу. 

Під час двотижневої поїздки конвоїри не видавали для дитини їжі. Дівчинка всю дорогу голодувала. Розповіла, що матір була переконана, що дитина помре. Їх привезли працювати на ферму Більолік, Республіка Хакасія. 

– Моя мати міняла фарфоровий посуд на молоко та їжу, це врятувало мені життя. Якби солдати не позбирали цей посуд ще у Львові, ми б не вижили в Сибіру. Пам’ятаю одну філіжанку, на ній був намальований пейзаж. Мала років п’ять, і вона мені розбилась. Я так плакала, бо думала, що більше такого не побачу. Одягу не було, а я росла. На ноги намотували ганчірки і поверх одягали штани з байки, – пригадала жінка.

У 1967 році повернулась в Україну.

Рік 1951 оминув Леоніда Верещинського: пощастило, бо батько був головою сільської ради. Втім 1955-го 19-річного юнака через відмову від військової служби з особистих переконань радянська влада засудила на 10 років неволі – 5 років каторжних робіт та 5 років заслання, до яких іще додалося 5 років іспитового терміну з урізанням прав.

– Я чітко постановив не брати участи в жодних військових конфліктах та навіть не учитися цього. У військкоматі я написав заяву та пояснив, чому відмовляюся від військової служби і чому переконаний, що потрібно гуманно вирішувати проблеми, – розповів чоловік. 

До оголошення вироку пана Верещинського місяць утримували в підвалі військкомату в селі Підгайці. Після суду його посадили у вагон, там уже було зо 200 в’язнів. Відтак привезли в один із найстрашніших таборів ГУЛАГу – «Воркутлаг» – у найхолоднішу пору року, де довелось працювати на каторжних роботах.

– По дорозі я буквально примерз одягом до стінки вагона, бо надворі було майже 50 градусів морозу. Під час тієї поїздки на зупинці зайшов начальник і сказав: «Верещинський Леонід, є такий?» Кажу: «То я». – «Напиши два слова, що ти відмовляєшся від своєї віри – тоді ми пересадимо тебе в зустрічний поїзд до України – і ти вільний, поїдеш додому». Я відповідаю йому: «Пане начальнику, якби я хотів зректися своїх переконань, я б зробив це вдома». На цьому діалог закінчився. У тюремному таборі я кіркою продовбував землю вічної мерзлоти. Якщо за один день, тобто вісім робочих годин, я видобував горстку землі, котра поміщалася в долоні, то це було дуже добре. А земля була наче скло, осколки якої відразу розсікали шкіру, – розказав чоловік.

У 14 років Івана разом із батьками вивезли зі села Грабів, що в Карпатах. До Сибіру їхали майже місяць. Годували лише раз на день, через недоїдання він перестав добре бачити. 

У Сибіру його сім’ю поселили в селищі Єрмаковка. Івана примусили піти на роботу в ліс. Зір відновився лише через три місяці.

У 1971 році радянське телебачення в Сибіру змусило Іванову родину дати інтерв’ю, щоб висміяти їхню життєву позицію.

У 1972 році повернувся в Україну. 

– Мама подумки сказала: «Як тебе будити, ти так мило спиш?». 

О 2-й ночі 8 квітня 1951 до Гнатівих увірвалися солдати. На збирання дали дві години. 

– Батьки жили бідно, тому навіть не було що з собою взяти до Сибіру. Тоді я мала півтора року, а батьки чекали другу дитину.

Після двотижневої поїздки в товарному потязі Гнатівих пересадили на сани разом з іншими чотирма сім’ями. До тих сан прив’язали трос і трактором тягнули 18 кілометрів. Найнебезпечнішою частиною маршруту стала переправа через річку Зима – був кінець квітня і лід уже танув. 

Привезли їх до робочого поселення Виноградовськ Іркутської области.

– Мама дуже хворіла. Деколи вона не могла навіть піднятися з ліжка. У Сибіру мене найбільше гнітила самотність, там не було подруг. Ми жили на ділянці, де крім 2 молодших братів не було інших дітей, – пригадала жінка.

У 1966 році з батьками повернулася в Україну. 

Ганні було п’ять років, коли 1951-го солдати увірвалися у їхній дім. 

– Я хотіла бути вдома. Коли нас посадили на бортову машину, я вирвалася з рук і почала бігати навколо машини, кричала: «Я нікуди не поїду!», доки двоє солдатів мене не впіймали. 

Товарним потягом сім’ю привезли у Веселе. 

У 1966 році повернулася в Україну. 

Рік 1951 оминув Волосянків. Проте 1959-го Миколу засудили до трьох років таборів за відмову від військової служби з релігійних мотивів. 

Пан Микола відбував покарання у таборі, який сам закладав і сам будував. Два роки разом з іншими кількома в’язнями зимували в наметах. 

У 1963 році Микола з власної волі переїхав до Сибіру, щоб уникнути другого ув’язнення. Але 1965-го його, батька трьох дітей, повторно засудили на два роки.

Дівчинці було 5 років, коли 8 квітня 1951 року її сім’ю вивезли з міста Сколе, що в Карпатах. Провівши два тижні в товарному вагоні, їх привезли на роботу в село Мольта Іркутської области. Сьогодні пані Теодозія згадує, що тоді їй дорога видавалася веселою.

У 1959 році повернулася в Україну.

У 1944 році Романового батька, Свідка Єгови, солдати Червоної армії примусово забрали на війну. Відтоді сім’я нічого про нього не знала. Трагічну історію смерти батька Роман із мамою та сестрою дізналися аж через шість років на виході з вагона на станції Замзор в Іркутській області. Їх вивезли туди з українського села Довпотів.

– У 1944 році офіцер вишикував в один ряд 26 Свідків Єгови у полі перед солдатами, включаючи мого батька, – переказує цю історію пан Васільєв. – Мій батько був першим у цій шерензі. Тримаючи в руках пістолет, офіцер пригрозив: «Якщо ти не візьмеш в руки зброю, через 15 хвилин я тебе власноруч розстріляю». Минає 15 хвилин, офіцер питає: «Береш?». – «Ні!» Тоді той вистрілив батькові в голову, і він упав навзнак у яму. Йому було 30 років. Потім біля ями став другий і теж рішуче відмовився – кат вистрелив і у нього. Третім був 18-річний юнак, рідний брат другого. Він заплющив очі, помахав головою «Ні!» – офіцер вбив і його. Дивлячись на цей злочин, солдати запротестували. Через це решта 23 залишилися живими. Один з них розповів нам цю історію.

У 1958 році за відмову від військової служби пана Романа засудили на 5 років ув’язнення. Він побував у 20 різних таборах.

8 квітня 1951 року 11-річного Володимира Йосифіва та його сім’ю вивезли зі села Комарів. Дев’ятнадцять днів везли в товарному вагоні до поселення Ізикан.

Пригадує, у вагоні був нестерпний сморід – суміш паровозового диму та фекалій. Дошкуляв постійний голод.

– Раз у день на наш вагон давали одне відро пшеничної каші й одне відро води, які ми мали розділити між більше ніж 50 голодними людьми, – пригадує чоловік. 

На чужині пан Володимир страждав від недоїдання та мігреней. Сьогодні каже: «У мене була велика мрія – наїстись». 

У 1958 році його лист-претензію Хрущову розцінили як погрозу генсеку, відтак КДБ посадив його в одиночну камеру – комірку розмірами 1,5х2,5 метра. 

– Там була дуже прикра атмосфера й уночі мене часто допитували, – розповідає він. 

Року 1961 Володимира Йосифіва засудили до трьох років таборів. У 1967 році повернувся в Україну.

У 1964 році Володимир Круп’яник став начальником загону виправно-трудової колонії № 4 в околицях Іркутська. 

– Я бачив тисячі в’язнів, засуджених за свої злочини, серед них були вбивці та особливо небезпечні рецидивісти. Але було п’ятеро в’язнів, яких я не забуду ніколи. Вони були Свідками Єгови. 

КДБ доручив Круп’янику перевиховувати таких людей, нав’язуючи їм комуністичну пропаганду. 

– Я бачив, наскільки чесними є ці хлопці, тому мені було дивно, чому їх ув’язнили і за що переслідують. Мені було шкода їх, оскільки я розумів, що вони ні в чому не винні. Тепер я можу сказати, що було дуже неправильно садити і так переслідувати людей за віру, – зізнався він.

– У той час я не знав, хто такі Свідки Єгови. Питаннями релігійного характеру займався окремий 5-й відділ КДБ, – каже ветеран спецслужб Володимир. 

Коли він вийшов на пенсію, йому до рук потрапила книга, що описувала події операції «Північ». 

– У мене були подвійні відчуття. Спочатку мене здивували ці люди, оскільки під тиском випробувань вони були такі тверді, як кремінь. І в той же час мене наповнювала огида до системи, якій я служив. Я був патріотом і вірив у свою справу, але не знав, що спецслужби КДБ переслідували ні в чому не винних людей.

Із міркувань безпеки Володимирове обличчя приховано.