Периметр історії: Як українці на Волині пам’ятають те, чого поляки не можуть забути

11 липня наші сусіди відзначають як Національний день пам’яті жертв геноциду громадян Другої Польської Республіки, що влаштували українські націоналісти. Така його повна й офіційна назва, але ще до надання офіційного статусу за цією датою закріпилася назва “Кривава неділя”. День 11 липня 1943 року припав на неділю, і тієї неділі в кількох костелах на Волині загони українських націоналістів вбивали поляків.  

Пам’ятних знаків жертвам кривавого українсько-польського протистояння, яке не обмежується 1943 роком і вбивствами у храмах, встановлено чимало. Меморіали загиблим полякам і пам’ятні знаки загиблим українцям є і в Польщі, і в Україні. Втім існує один спільний меморіал. Це монумент Примирення в селі Павлівка Волинської області, за 30 км від кордону з Польщею. 

11 липня 1943 року в тутешньому костелі також лилася кров. Приїжджаю до Павлівки, щоб дізнатися, що сьогодні тамтешні люди пам’ятають про ті події, про які сусіди за близьким кордоном не можуть забути. 

Цезарій

84-річний Цезарій Нестриєвський цього літа вп’яте вирушив у дорогу із Ґданська до Павлівки. Чоловік вибудовує родинне дерево. Йому важливо знати, де народилася його бабця, із ким одружився вуйко, де виросли батьки. А виросли вони на Волині. Щоразу в поїздку до України Цезарій бере теку, у якій – вся історія роду, що йому вдалося зібрати. Кожної поїздки папка товщає. 

У ній є план забудови містечка Порицьк, уривки з книжок про його минуле, завантажені з інтернету, збільшені й роздруковані зображення костелу та графського палацу, яких вже нема.

– А ось, дивись, – чоловік обережно дістає папір із файлу. – Це акт шлюбу мого дядька, який народився в Порицьку. 

Цезарій народився на Волині. У 1943 році восьмирічним виїхав до Польщі. І вперше у свідомому віці потрапив на Волинь аж за 70 років, 2003-го.

– Ця тека – “біблія” мого роду, – каже, а я подумки додаю: його роду і… Порицька. Нинішня Павлівка – це фактично одна розбудована вулиця довоєнного містечка, де жили євреї, українці та поляки. Так було до 1942 року, коли знищили євреїв. І до 1943 року, коли в Порицьку не стало поляків. Лишилися українці. Вони стали радянськими людьми. 

Любов

Люба Неустрієвська відома в Павлівці тим, що прибирає на польському цвинтарі. Висаджує там в’юнки та іриси. “Ми й сьогодні заїхали”, – каже жінка. Ми – це вона, Цезарій і його син. На цьому цвинтарі поховані родичі покійного Любиного чоловіка. Вони ж – і Цезарієві родичі. Відмінність у прізвищах – Нестрієвський та Неустрієвська – це звичайна плутанина повоєнних років. У Павлівці були навіть Невстрієвські. 

Любов гордо розповідає про це нетипове для України і, як виявляється, графське прізвище. Мабуть, графи були вже здавна збіднілі, бо Любин свекор Федір хоч і графського роду, замолоду працював садівником у маєтку інших графів – власників Порицька – Чацьких. У 1939 році графи поїхали з Порицька, а свекор став дияконом у церкві. 

Коли Цезарій знайшов родичів у Павлівці, його щастю не було меж: виріс напівсиротою і ніколи не сподівався, що потрапить на землю батьків – скільки років минуло, та й уже інша країна! – і навіть зустріне родину, хоч і далеку. Спершу шок: геть не розуміє мови. Але з часом призвичаївся. Завдяки Любиній гостинності ця хата стала для нього майже рідною.  

Люба стенає плечима: хоч і не її, а чоловікові родичі, але її тішать приїзди гостей із Ґданська. Їй доводилося до Польщі їздити – працювати. 

На павлівський “польський” цвинтар Люба ходить не фанатично і не тому, що вона римо-католичка. 

– Там поховані люди; яка різниця, німець, чи поляк, чи татарин, – каже. Згадує, раніше бувало, односельці могли й корову там прив’язати. 

З одного боку, простий вчинок – прибрати на чужих, недоглянутих могилах. А з іншого – не зовсім типовий. Здається, відколи поляки встановили численні меморіали і хрести по селах і містах, а часто просто в полі на Волині, місцеві жителі переклали на них відповідальність за ці пам’ятні місця. Чи й не мали її ніколи? 

Цвинтар

“Польський”, тобто католицький, і православний цвинтарі лежать через дорогу один від одного. Павлівці кажуть: це доводить, що українці з поляками тут жили мирно, тому і кладовища поряд. 

Якщо затриматися в тіні дерев, то з “католицького боку” побачимо невеличку алею, обсаджену туями і Любиними ірисами. Доріжка веде до кам’яної стели-меморіалу, поряд із якою – простий металевий хрест: “Полякам, які загинули в костелі в Порицьку в 1943 році”. 

Далі – більші й менші хрести, прості й ажурні. Металеві, кам’яні. Один – притулився під ялиною, інші – вищі за дерева, треті – ледь визирають із трави. 

Є тут могила Цезарієвої бабці, пояснить Люба пізніше. Коли він приїхав уперше, одразу хотів упорядкувати поховання. Люба з чоловіком тоді допомогли поставити пам’ятний знак:

– Ми заливали фундамент для плити, а СБУ перевіряла, чи не маємо вибухівки, – згадує про цю ситуацію як про звичний абсурд.  

Жінка розповідає, що за радянських часів на місці старого цвинтаря хотіли збудувати костомельний завод. Павлівці “не дали зробити там нічого”, але старі надгробки влада пошкодила саме тоді: “стягнули трактором”. Тому так мало бачу пам’ятних знаків над окремими могилами. Впадають в око спільні поховання, де лежать родини. Дата смерті – липень 1943 року. 

Читаю. Закшевіцькі: Гелена, 42 роки, Стефанія, 19 років, Ядвіга, 17 років, Зофія, 15 років, Марія, 6 років, Анна, 6 місяців, – поховані мати з п’ятьма дочками. Хрест поставили родичі у 2003 році. Подружжя Блаватів і 9-річна донька. А ось знову, мабуть, мати з дітьми, найменшій – 2 роки. 

На території старої православної церкви в Павлівці також є кілька таких хрестів. На одному з них – 11 імен і дата: 16 січня 1944 року. Того дня поляки прийшли до Порицька із відплатною акцією за вбитих у липні 1943 року. Вбивали українців, палили їхні житла, згадують уже нащадки очевидців. Самі очевидці говорили про ті події неохоче.

Любов

– Я знаю так, як свекор мені розповідав. А він був 1906 року народження. Шкода, не записали всього… У неділю, 11 липня 1943 року, була Служба в українській церкві. Люди йшли з хоренгвами на могилки. Мали пройти повз костел. Там також правилося, а на вікні поставили кулемет: мали розстрілювати тих всіх українців, що йшли на цвинтар. Але ксьондз попередив: не йдіть – буде біда. 

Цезарій

– Любо, почекай. Як це сталося в костелі, там була родина Єзєрських. І з тої родини один хлопчик сховався в кутику і врятувався. Ришард Єзєрський жив потім у Щецині й написав книжку. У ній є навіть прізвища людей, які стріляли 11 липня. Ксьондза вбили, книжки підпалили – і знаєш, що сталося? Бог. Пішов дощ і загасив той вогонь. Є думка, що це й були початки того нещастя між українцями й поляками. І потім, як лавина, по цілій Україні били одні одних: тих забили, інші мстилися.

Історична згода

Історії Люби та Цезарія не зовсім узгоджуються і між собою, і з працями істориків. 

11 липня 1943 року в Порицькому костелі загинуло приблизно  сто поляків. Так стверджують польські джерела. У дослідженні теми польсько-українського конфлікту 1940-х на Волині та Східній Галичині Польща випереджає Україну, адже звернулася до неї раніше. Поляки першими й озвучили кількість жертв – польських. Підрахунки іноді вели не професійні історики, а ентузіасти, тому згодом професійні історики заперечили завищені цифри. 

Втім Люба з Цезарієм не дошукуватимуться історичної правди. Цезарій замість цього згадає фруктові сади та стави, де його дід вирощував коропів. Якщо між цими людьми й бувають суперечки, то зараз точно не час на це: літнє пообіддя, пенсіонери гортають фотоальбоми. Люба говорить українською, вставляючи польські слова. Цезарій – польською, деколи допомагаючи собі російською. Далека родичка Лариса Бобровська телефонує комусь і на прохання Цезарія з’ясовує імена чиїхось сестер: Гелена, Христина, Федора...

І раптом:

– Невдовзі захопимо тут все. Я все займу. Збудую нові дороги, – Цезарій.

– Будемо казати: “Ваше високе, за плотом загороджене”, – Люба. 

Сміються. 

У Павлівці частина мешканців дійшли згоди з історією: вирішили, що в масовому вбивстві поляків у костелі винні “совіти”.

Люба впевнена: місцеві українці та поляки між собою дружили, адже старі й дотепер їздять на могили, шукають хоча б когось, кого знали колись:

– Прислали КГБ, бо росіяни заздрили, що українці з поляками мирно жили. 

Мало лишилося в селі очевидців тих подій. Василь Пиварчук у 1943-му мав 7 років. І хоч на власні очі не бачив розстрілу – “батько до костелу не пустив”, – та після того разом з іншими дітьми бавився з… муміями, що дістали зі склепів у поруйнованому храмі. Василь навіть називає прізвище того, хто направляв розстрільний загон:

– Керував операцією, щоб поляків перебити, Скворцов. Чи Орлов? Може, Орлов… – 81-річний Василь пам’ятає тільки те, що має бути “пташине” російське прізвище.  

А от колишня голова Павлівки Ніна Петренко знає інакше пояснення:

– Німці стравлювали українців і поляків. Українці зібралися в лісі під Павлівкою і за сигналом напали, – Ніна Адамівна має на увазі немісцевих українців. – Українці попереджали декого з поляків: не йдіть у той костел, там щось має бути, – це вже про українців місцевих, павлівських. 

Ростислав Бойчук, пастор місцевої церкви християн-євангелістів, каже так:

– Тут були страшні речі. Наші всіх знищили. Але це робилося через те, що в сусідньому селі, у Радовичах, перед тим поляки наших вирізали. 

Вчителька історії Павлівської школи Галина Лукашук узагальнює, усвідомлено чи ні, повторюючи думку і українських, і польських істориків, що масове знищення євреїв і загалом жахи війни ніби “дали зелене світло” етнічній чистці поляків на Волині:

– Почалася війна – почалася ворожнеча.

Любов

Люба плаче. Вона бачила, як у Павлівці ексгумовували останки польських жертв, нашвидку похованих 1943 року в центрі села, поряд із костелом. Це було понад 30 років тому, вже давно доросла її донька, якою на той час Люба була вагітна. А тоді вона дивилася, як “п’ятеро кагебістів з Луцька” складали кістки у скрині: 

– Було взуття: такі манюсінькі шкіряні підошовки. Діти там погоріли, повбивали їх, – втирає сльози. – Як я побачила ті туфельки, так тяжко було.

В СРСР офіційно пам’ятали про події Другої світової війни. На “польському” цвинтарі постав монумент “радянським громадянам польської національності, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів” – так у Радянському Союзі нав’язували образ кривавих українських націоналістів. Ніхто не намагався неупереджено осмислити українсько-польський конфлікт. Тему замовчували і у СРСР, і в соціалістичній ПНР. 

За часів незалежної України про УПА в нас почали говорити відвертіше: не як про вбивць польських сусідів, звісно, а як про борців із радянською владою і її жертв – і це також правда, якої не розуміють у Польщі. На запитання, чи шанують по волинських селах УПА, кажуть: люди правду шанують. 

Щойно стало можливо, очевидці подій почали приїжджати в Україну, до рідних місць. Тоді мешканці деяких волинських сіл і почули від поляків, що на колишніх колгоспних полях є масові поховання. Хоча як почули – кістки з таких полів роками діставали. В одному селі таке місце отримало навіть моторошну назву – Труп’яче поле. Люба здригається і втирає сльози. 

Цезарій 

Про впорядкування “польського” цвинтаря в Павлівці подбав чоловік, якого вже немає серед живих. Станіслав Філіпович, мабуть, найвідоміший у Польщі уродженець Порицька. Цезарій із ним не був знайомий особисто, але добре знає про Філіповича. Дістає зі своєї папки ще один папір. Це ескіз пам’ятника, який Філіпович хотів поставити на цвинтарі. 

Уся його родина, окрім батька, загинула в костелі, а 12-річний Станіслав дивом урятувався. Після війни мешкав у Польщі, але, як тільки зміг, почав приїжджати до Павлівки. Старався приїхати щороку саме 11 липня. А оскільки частіше не міг бувати, то залишав лампадки жінці, яка живе поряд із цвинтарем. Вона їх ставила вдосвіта, поки односельці не бачили. Олена Новосад сьогодні згадує: ставився до неї з повагою, як до сусідки. 

– Це був простий чоловік. Любив пироги з вишнями. Бувало, сяде під горіхом і каже: “Пані Новосадова, пирогів напекла?”. Його тягнуло сюди. Їхня хата стояла на цій же вулиці. 

Значною мірою завдяки активності Станіслава Філіповича монумент Примирення постав саме в Павлівці. Цезарій згадує, що чоловік контактував із “міністром по цвинтарях” (ідеться про секретаря Ради охорони пам’яті боротьби й мучеництва Анджея Пшевозніка, який загинув 2010 року під Смоленськом) і лобіював пам’ятник у Павлівці.

Чоловік дістає сторінку з номером газети Rzeczpospolita 2003 року. Стаття про відкриття монумента за участі президентів України та Польщі у 2003 році – на першій шпальті. 

Її автор пише, що на пам’ятнику викарбувано не той напис, про який домовлялися. Сьогодні читаємо на ньому двома мовами: “Пам’ять, скорбота, єднання” та “Pamięć. Żałoba. Jedność”. Виявляється, напис польською мав бути інакший – “Pamięć. Żal. Pojednanie”. Чому так сталося, вже не дізнаємося. Але дійсно, jedność та pojednanie, тобто примирення, – не зовсім те саме. Цезарій хитає головою й обережно ховає трохи пожовклу вирізку до файлу. 

Костел

Хоч і давно немає багатонаціонального Порицька, центр села лежить на тому ж місці, що й був центр містечка. Автобусна зупинка, хатинка сільради, кілька магазинів і бар, занедбаний парк, Дім молитви. Десь тут стояли і католицький храм, і синагога. Усі знають приблизно де. Але мало хто скаже точно. 

Насправді костел можна навіть побачити. Майже побачити – і всього кілька днів на рік. Треба прийти на територію Дому молитви. Християни-євангелісти посадили тут маленький парк із зеленим газоном. 

У посушливе літо на цій галявині першою жовтіє трава, що росте над схованим під землею фундаментом костелу. По засохлій траві можна впізнати контури храму.