Палац-сирота зі Шполи

Провінційна перлина

Шпола – найцентральніший райцентр України. За 10 км  на північ  від нього – село Мар’янівка – сонячне сплетіння країни, тобто географічний центр. Це споконвічно землеробський регіон. Лікарі, бухгалтери й депутати тут щовесни виходять на городи з лопатами, а домашню птицю, корів і свиней тримають навіть біля багатоповерхівок. Архітектурна розкіш в місті ніяк не культивувалася. Але наприкінці XIX століття в часи Російської імперії на околиці Шполи з’явилося те,  що й досі вирізняється з усього навколишнього ландшафту – білосніжний палац.

Збудував маєток “ліберальний бюрократ” Російської імперії, міністр фінансів у 1880-81 роках, Oлександр Абаза. Відтоді в житті провінційної Шполи, більше ніж на 30 років, з’явилася своя “монарша” родина, свій об’єкт для пліток.  Палац з ліпниною, чавунними та мармуровими колонами, фонтаном і гіпсовими погруддями видно здалеку. Поряд – господарські споруди з дерев’яним мереживом та будинки для працівників. У маєтку була кухня, звідки, за переказами, тросом доставляли готові страви у їдальню. На подвір’ї влаштовували бали, а за кількасот метрів – скачки на іподромі. Кінні змагання відбувалися серед пишного дендропарку з рідкісними буками, грабами, соснами, пірамідальними дубами. Олександр Абаза подарував маєток  своїй позашлюбній доньці Пелагеї, коли та виходила заміж за дипломата графа Лева Урусова. Так Дар’ївка (ймовірно від слова “дарувати”) стала літньою резиденцією, куди сім’я щороку приїздила гостювати з Парижу. 

Шпола зберігає свою історію в тісному підвальному краєзнавчого музею, кількох книжках та Вікіпедії. І хоч тепер палац Абази давно є санаторною школою-інтернатом, про нього досі розповідають легенди. 

5 рублів від “баріна” і зима на замовлення

Якось пізньою вогкою осінню на посту біля в’їзду в Дар’ївку зупинився критий віз. Коли візник гукнув постовому, що привіз власника палацу, той не повірив, бо вигляд коней і кибитки не відповідали статусу графа Урусова – і відмовився піднімати шлагбаум. Тоді з кибитки справді вийшов Лев Урусов. Виявилося, що графу доповіли, що управителька маєтку його обманює і він примчався інкогніто, аби застати її на гарячому. Наступного дня постового викликали до палацу. Чоловік боявся, що його битимуть через те, що не хотів пустити господаря. Але натомість Урусов поклав перед ним на стіл золоту монету, як подяку за те, що той так високо цінить графа. Коли чоловік взяв гроші, то виявив, що це 5 рублів – величезна сума, якої селянин ще ніколи до цього і не бачив. На отримане він накупив волів, корів, курей, вистачило ще й на чоботи.

Таку історію про щасливця досі згадують у розповідях про палац. Цей спогад про власного діда у Дар’ївку привіз літній чоловік наприкінці 1970-х, коли захотів перед смертю побачити місця, де минула його юність. Сам він служив “козачком” в 1915 р. Того ж року, за спогадами, до літньої резиденції але вже наприкінці зими приїхав князь Урусов, ймовірно, молодший. З товаришами він з’явився на автомобілі, що викликало нечуваний фурор. Був розпал Першої світової війни.

Урусов прибув до палацу разом з фронтовими товаришами. Нібито пообіцяв їм показати ефектні скачки з породистими орловськими і арабськими скакунами. Але підвела погода – замість товстого шару лютневого снігу стояла жалюгідна слякота і рясні калюжі. Тоді Урусов, як власник цукрового заводу у Шполі, одного з трьох найпотужніших в імперії, наказав вистелити дорогу білосніжним цукром. Невідомо чи це була забаганка дружини графа чи таки його, але наступного ранку аж з сусіднього села люди приходили, аби набрати собі цукру. Той що виглядав чистим збирали для себе і на продаж. А зі змішаного з листям і землею варили горілку.       

Чавунні скарби

Крім цукрових чудес були в палаці й технологічні дива. Каналізація, газове ацетиленове освітлення та перший в Черкаській області телеграф. Дріт товщиною з палець пролягав під землею від палацу до залізничної станції через ліс.

– “Так власники сповіщали про свій приїзд і веліли зустрічати”, – міркує колишній директор інтернату Василь Запорожан.

Сам він побачив провід, який обірвали після революції 1917-го, під час ремонту системи водовідведення. А oт в підземний тунель на кілька кілометрів пан Василь не вірить, хоч від управління архітектури і отримав відповідь, де говорили про 300-400 метрів ходу до втрачених оранжерей. А його сусід і колишній колега Павло Вербівський переконує, що сам заходив у підземелля під час ремонту підлоги. Каже, що стан тунелю аварійний, є обвали. Але з переказів чув, що цим ходом могла проїхати трійка коней аж до залізничної станції.

– “Якось в інтернат приїхав невідомий чоловік. Свою білу Волгу поставив не на видноті, ясно було шо чоловік непростий. Прийшов до мене в директорський кабінет, позвав на розмову на північну веранду замку, туди, де стоїть 10 чавунних колон з вензелем “А” на честь Олександра ІІ. Відливали ж їх у царській майстерні. Про них гість і хотів поговорити. Каже, є покупець на колони, пропонує дуже гарні гроші. Я сказав, шо не продаю! Це ж тюрма! Був 1992 рік – такий період безвластія… Все продавалося, розкрадалося. Я трохи насторожився. Боявся, що прийдуть вночі – виріжуть. Ходили чутки, що дворяни, як тікали від революції заховали в колонах 56 кілограмів золота. Але ж у Другу світову війну син Урусових приїхав з німцями і хотів забрати скарби. Майже кожна тумба під колоною пошкоджена, але чи знайшов щось – невідомо”, – каже Запорожан.

Колишній директор підозрює, що приходити тоді в 92-му міг хтось із колишнього обласного КДБ. В місті переконані, що так і було.

Вусате погруддя

Пан Василь став директором інтернату в 1972-му. Хоч за фахом він учитель математики, історія палацу для нього завжди була близькою. 30 років чоловік був фактично господарем маєтку, досліджував будівлю, вивчав парк, збирав докупи деталі. У місті його позаочі називають Графом. Зараз він на пенсії, але живе в 2 хвилинах від палацу. Носить солом’яного капелюха, ходить з тростиною і тримає свій Жигуль в гаражі з жовто-блакитними воротами.

Серед фотографій і листів Василь Запорожан зберігає історичний запис у зошиті. Тоді він працював директором шполянської школи-інтернату, викладав алгебру і геометрію. Перед початком навчального року до кабінету постукали несподівані гості. Двоє літніх чоловіків прийшли поностальгувати за юністю. Розповіли, що наймитували в маєтку. “Я й попросив їх зробити цей запис”, – каже пан Василь і зачитує із сильним українським акцентом: “Мы бывшие батраки князя Александра Львовича Урусова работали мы с 1914-1915 по 1916 год пастухами у князя. Будучи в Шполе мы поинтересовались действительным состоянием Дарьевки. Абаза Александр Агеевич построил здание дворца где-то в 1881 году, работающий в то время министром финансов Російської імперії – прим. авт.“. 

Василь Петрович  береже запис вже 42 рoки. Цей аркуш один з небагатьох письмових спогадів про шполянський палац на межі століть. В часи свого директорства він намагався поширювати історію Дар’ївки. Робив тематичні уроки, екскурсії, про навколишній дендропарк знав навіть більше за місцевого лісника. Розповідає, що за часів Урусових паркову дорогу до ставу прикрашали з десяток гіпсових погрудь, які теж понівечили. Одне з них Василь Петрович поселив собі в гараж. Думав, голова вусатого чоловіка – сам Абаза. Але коли ж до інтернату приїхали київські дослідники, директор дізнався, що це був якийсь античний персонаж і віддав його на реставрацію. Лишився із запискою з контактами і зобов’язанням повернути погруддя в Шполу. А потім втратив надію й викинув ту записку у сміття.

– “Мабуть, у них там теж фінансування немає. От воно й загуло”, – жаліється колишній директор, але без звинувачень.

Місцеві теж не надто цінують пам’ятку. У звіті Шполянської ОТГ охоронний номер палацу “1730” назвали роком побудови, зістаривши будівлю щонайменше на 150 років.

Рояль на дрова

З моменту націоналізації, коли будівля стала прихистком для дітей, вона й сама стала сиротою. Без точного року народження та імені батька. Фактів прo маєтoк обмаль. У місцевoму архіві найстаріша iнформацiя прo палац – це  oблік вихованців дитбудинку за 1946 рік. А ще хіба книги наказів та кoнспекти педрад. Не збереглося навіть довідки, хто був архітектором єдиного в Черкаській області пізньокласичного палацу. В обласному управлінні вважають, що це могли бути італійські майстри, та це лише припущення.

Під час революції 1917-го маєток розграбували. Повитягували навіть дубові балки, але вибірково, щоб дах не завалився. Деякі з них сягали 12 метрів в довжину і 30 сантиметрів в товщину. Зараз із внутрішнього оздоблення лишилися тільки скрипучі дерев’яні сходи. Василь Петрович пригадує біле піаніно, насправді маючи на увазі лакований камерний рояль. Мoжливo, саме габарити й продовжили інструменту життя. Занадто великий та помітний, щоб привласнити. Кoли рояль опинився на сцені районного будинку культури, з нього кілька десятиліть видобували музику до піонерських пісень, народних ансамблів і навіть джазових дуетів. А з часом, певно, не витримав конкуренції з магнітoлoю, почав втрачати форму і опинився за лаштунками. Кілька років тому начальник управління культури використав його як дрова, спаливши рештки інструменту у себе в печі. Каже, що до того часу інструмент став мотлохом без жодної вцілілої клавіші.

Попри те, що на фасаді інтернату помітно об’ємну табличку “Пам’ятник архітектури”, вікна у ньому давно з металопластику, частина фасаду перекрита жовто-блакитною металочерепицею, дах – металопрофілем. Постанова Української РСР 1979 року наказала палац охороняти, хоч і дозволила використовувати в господарських цілях. Споруда є пам’яткою національного значення, але на перший погляд так і не скажеш.

Деінституалізація

В обласному управлінні архітектури цілком серйозно кажуть, що палацу, насправді, пощастило. В сучасних умовах, щоб пам’ятку зберегти, для неї необхідно знайти правильну функцію. Так міркує Сергій Болотов, який пропрацював у відомстві більше 20 років. Він пояснює, що “безкорисливий” догляд за пам’ятками для держави дуже затратний і нерентабельний. Натомість, коли в ній розміщують якусь установу, можна бути впевненим, що вона принаймні не завалиться. “Та й менталітет у нас теж… треба виховувати. Бо думають, старьйо – та й старьйо, цінності не розуміють!”.

От і фонтан в подвір’ї палацу за майже століття  перетворився на платформу для самовираження. Розповідають, що матеріал для фонтану везли кіньми аж із Франції. Сьогодні старанні діти видряпуватимуть на білому мармурі дати, імена та некрасиві слова. Щоб приховати зухвальство, фонтан з року в рік білять вапном разом з фруктовими деревами і бордюрами. Але побілений мармур краще не виглядає. Вже багато років вода в ньому з’являється тільки після дощу, і служить радше місцем для посиденьок. Хоча на початку 70-х його використовували як мінібасейн для дітей.

Навколо фонтану розрослися фруктові дерева: абрикоси, яблуні; особливо висаджені сортові липи: цвітуть з травня до вересня одна за одною. Біля лівого фігеля бічна прибудова до головної споруди, «крило» цієї споруди – міцний крислатий дуб, який вже відсвяткував століття. За його широчезним стовбуром діти вже не один десяток років ховаються, щоб покурити. От і зараз нафарбована вихованка інтернату ділиться сигаретою з друзями, ховаючи очі від скалічених гіпсових піонерів навпроти. Примітно, що два роки тому школу-інтернат зробили санаторною, щоб допомагати дітям зі схильністю до легеневих хвороб.

Сьогодні тут навчається 185 учнів, більшість з яких не є сиротами. Ситуація з приблизно такою кількістю вихованців є у більшості українських інтернатів, куди діти потрапляють переважно через фінансову чи соціальну неспроможність родичів. Змінити це може реформа деінституалізації, яку в Україні впроваджують з 2017 року. За планом до 2022-го школи-інтернати та дитячі будинки мали б зникнути, а діти сироти житимуть в будинках сімейного типу не більше, ніж вдесятьох.

Що станеться з палацом після реформи – важко сказати. В районному відділі архітектури за будівлею обліку не ведуть. Тому про жодну консервацію чи реставрацію тут все ще не йдеться. А фотофіксацію замість істориків й архітекторів проводять хіба місцеві весільні фотографи.