Оглядів. Між домовиною і колискою

Камінь і болото

Село Оглядів, що неподалік Радехова на Львівщині, пов’язане з родиною Шухевичів — шлюбом Романа Шухевича з попівною Наталею Березинською і появою на світ їхнього сина Юрія. Там теж народився композитор і священник Євген Купчинський, а також Осип Турянський — автор "Поза межами болю", знакового твору української літератури.

Сюди приїжджають люди. Бачать спершу гіпсову жінку з хлібом на рушнику, потім їх зустрічає архангел Михаїл з піднятим мечем, а далі — недекомунізований пам’ятник радянським солдатамРепортаж був опублікований у журналі "Локальна історія" про Григорія Сковороду у 2022 році , за яким причаївся металевий тризуб. Демонтувати той громіздкий монумент повністю не можна: на стелі з іменами тих, хто воював за Сталіна, або прислуговував енкаведистам, відправляючи на смерть сусідів і навіть родичів, звили гніздо бузьки. Вони відлетіли на зиму, але ж повернуться.

У самому селі між безликою будівлею школи і красивою віллою-плебанією, перетвореною на крамницю, стоїть погруддя Осипа Турянського 1880—1933 і пам’ятник Романові Шухевичу1907—1950 зі зброєю в руках, навіть не в повен зріст, а в дитячий. Коло церкви, гарної всередині, але зовні спотвореної любителями вагонки й золотої бляхи, є висока символічна могила Січових Стрільців. Подивились, пофоткались і поставили мітку в книжечці відвіданих місць. Туристові достатньо.

Але якщо їхати у протилежний бік від церкви, вулицею, рівною, як тире на фіґурі — так в Оглядові називають надгробки, — можна потрапити на узвишшя серед полів. І завмерти перед ніжним ликом кам’яної Мадонни, схованим під шаром вапна, яка великими руками селянки відкриває серце для всіх стражденних. Поряд — напівзанурений у землю козацький хрест. Це сільський цвинтар зі скромною, не зіпсутою золотобляхарями церковцею.

Михайлинка, якій під вісімдесят, розповіла, що на цьому узвишші колись було село. Прийшли татари — і люди сховалися на болотах, облаштувавши собі тимчасовий прихисток. Завойовники оглядалися за жителями села, та так і не знайшли — спалили порожні хати. А село, яке збудували на болотах згодом, назвали Оглядів. Сліду тих боліт немає — чепурні хати, сади, зорані поля і безмежний простір осіннього прозорого неба.

Чого не скаже сільська книжка

Пані Михайлинка веде нас до старшої приятельки Стефи, якій під дев’яносто. Чоловік її вчився і дружив із сином Романа Шухевича Юрком.

— Але він помер торік, — каже вона суворо. — І нічого вам не повість, а я нічого не знаю.

Мертві не скажуть, живі не знають. Нічого вже не скаже і Параня, за труною якої ми помалу їдемо на цвинтар. Купка людей, кілька машин — священник в одній із них. Звичайний сільський похорон. Пані Стефа, чию пам’ять ми розбурхали, раптом вирішує теж приєднатися до процесії, хоча спершу вирішила помолитися за новоупокоєну Параню в хаті. Сусіди взяли Стефу з Михайлинкою до себе в машину.

У книжці про історію села Оглядів немає сліз пані Стефи, яка разом із мамою 12 років прожила в Казахстані. У квітні 1941 року трирічною дитиною її посадили з батьками в потяг. Останньої миті батька витягли з вагона (за доносом односельця) і згодом розстріляли. За татом пані Стефа плаче.

Немає у тій книжці і страшного вислову "викололи очі". Спочатку за поляків, потім за москалів повстанцям виколювали очі, чинили наругу над мертвими тілами. Хто? Свої. Не колонізатори і не окупанти. А потім почали виколювати очі на фіґурах — надгробках. Звідки походить цей варварський звичай — невідомо.

Історії сіл пишуть і аматори, і наймані історики на замовлення громад. Там немає гострих кутів, нічого такого, що могло б затьмарити ідеалістичний портрет села. Як ота вилита з гіпсу українська молодиця, що запрошує до села Оглядів. Нема ані абсолютного світла, ані цілковитої темряви. Світло ми мусимо шукати самі. Якщо історична пам’ять не заторкує серця, то довго вона не проіснує.

Чорний дім

Чи не пройтись старим яблуневим садом, що його садив, либонь, іще парох Оглядова Роман Березинський? Хіба може написана казенною мовою книжка викликати видіння, як панич Роман Шухевич прогулюється в тому саду під руку з панною-нареченою Наталею Березинською 1910–2002? Як зриває для неї найкраще яблуко? Ой, каже Михайлинка, ми мали вдома весільну знимку, але робили ремонт, певно, невістка викинула. Щастя, що в інтернеті можна знайти не одну світлину родини Березинських-Шухевичів, цвіту галицької інтелігенції.

Я спершу кинулась дивитись метричні книги Оглядова. Знайшлася тільки одна — від 1835-го до 1865 року, коли парохом був Іван Авдиковський. Шкода, не можна знайти записів про народження дітей священника Березинського, запису про шлюб його дочки з Романом Шухевичем, про народження Євгена Купчинського1867–1938, про рід Осипа Турянського. Єдине, що я дізналась: Турянські з’явилися перед 1880 роком, коли народився найстарший Осип.

Ліси відступили від Оглядова в бік Монастирця. Там у лісі стояв колись монастир, що його в романі Турянського "Син землі" називають Чорним домом. Мочарі, чорна рілля — майже до самого обрію. Відсутність метричних книг засмучує, причин багато, але ця мене направду шокувала. Парафія була греко-католицькою. А після заборони УГКЦ до Оглядова прибув православний священник і викинув на смітник коло школи всі записи, мовляв, вони уніатські. Хтось забрав одну чи дві книги додому, і вони деякий час мандрували селом. Ставлення сільських людей до старих книг, листів, світлин і навіть старих ікон відоме — вони їх просто спалюють, коли починають наводити порядки в хаті чи коли переселяються до нового помешкання.

В Оглядові розповідають, що нащадки Василя Турянського —письменникового батька, — а їх було аж одинадцятеро, — все ще живуть у селі. Хата, у якій народився сам автор, не збереглася, на її місці стоїть нова. І що Осип Турянський — це той, хто був у сербському полоні й писав книжки.

Тут же пані Стефа зітхає й розповідає, що в село недавно повернувся з війни хлопець — худий, збідований, не можна впізнати, так дуже змінився.

Цитра, меч і слово

Цвинтар в Оглядові — чистий, доглянутий, попри виколоті очі на деяких надгробках. Коло церкви — могили священників, деякі відновлені. Оглядівський шематизм. Тома Шанківський, декан щуровичанський і парох Оглядова. Його змінив Іван Авдиковський, потім був його зять Іван Купчинський. Далі — син Михайло Авдиковський. Наступним парохом Оглядова став Іван Стоцький. І, нарешті, тесть Шухевича — Роман Березинський1875–1941.

Вплив священників на українське суспільство був величезним — і моральний, і культурний, і просвітницький. Іван Авдиковський був братом-у-перших Маркіяна Шашкевича й доклався з дружиною Юлією до видання "Русалки Дністрової", віддавши 20 гульденів з її посагу. Отець Іван Купчинський купував книги для селян, збирав кошти на будівництво школи. Він і Роман Березинський були українськими патріотами й так виховали власних дітей. Бути патріотом за Австрії та Польщі — означало активну участь у просвітництві серед парафіян і ризик бути дискримінованим колоніальною владою.

В Оглядові практично нічого не знають про сина Івана Купчинського отця Євгена, композитора й музиканта, та його молодшого брата Тадея, актора, музиканта, режисера. Євген Купчинський не служив в Оглядові — його ім’я записане в іншій "кам’яній книзі" цвинтаря у селі Сороцьке коло Теребовлі. А його цитру зберігають у краєзнавчому музеї Теребовлі. І мовчить вона вже майже сто років. Цитра, або ж кіфара, — давній струнно-щипковий інструмент, згаданий у Новому Завіті. У Писанні розповідається, що після перемоги над апокаліптичним звіром янголи гратимуть на кіфарі й веселитимуться.

Євген Купчинський став віртуозом-цитристом, написав 35 музичних творів для цього інструмента, отримав разом із Соломією Крушельницькою лавровий вінок у Львові від вдячної української громади, створював сільські хори... Перелік його діяльности займе добру сторінку.

Молодший брат Тадей Купчинський обрав світський шлях. Провадив бурхливу акторську, режисерську діяльність. Під кінець життя став диригентом хору Преображенської церкви у Львові, написав літургію і духовні концерти. Він наближався до церкви — тоді як старший брат творив цілком світську музику на тлі священницьких обітів.

Обидва Купчинські померли одного року — 1938-го — коли Західна Європа занурювалася в темряву, а звір зі сходу готувався до кривавої трапези на Галичині.

Син і зять — "бандити"

На отцю Романові Березинському династія священників скінчилася. Його дочка Наталя Шухевич ціле життя переховувалась, зазнавала переслідувань, але ніколи не шкодувала, що побралась із товаришем дитинства Романом. Ще вчора я стояла в Білогорщі перед будинком, де в перестрілці загинув головний провідник УПА Роман Шухевич, на краю лісу, а сьогодні я в Оглядові — перед тим будинком, де він знайшов своє єдине кохання і де тепер можна купити хліб і до хліба. Бізнес понад усе. 

У цьому домі, починаючи від 1913 року, разом із Наталею мешкали інші діти отця Романа — Дарія і Юрій-Мирослав. Брат іще присутній на Наталиній весільній світлині. А через два роки, 30 листопада 1932 року, він застрелився, щоб не потрапити до рук польських жандармів. Йому було лише 20 років. Перед тим, у березні, він вчинив замах на начальника слідчого відділу у Львові Еміліяна Чеховського, який систематично боровся з українським підпіллям. То було дуже резонансне вбивство.

Певно, оглядівському пароху не раз цвіркали в очі сином-бандитом і зятем — ворогом народу… У 2000-х парафіяни відновили могилу отця Романа й поставили на ній скромний пам’ятник. Священники традиційно зверталися до своїх вірних: "Діти мої", подаючи приклад служіння не лише громаді, а й Україні. Їхні домовини стали колискою для Незалежности України.

"Дума пралісу"

Осип Турянський був сином теслі й походив із бідної родини. Але дуже мріяв здобути освіту, заручився підтримкою людей і закінчив Львівську гімназію, університет у Відні, захистив докторську дисертацію. Перша світова війна застала його в Перемишлі, де він працював викладачем у гімназії. Його мобілізували, він пережив страхіття полону в Сербії, був одним із небагатьох поневолених, які вижили.

Історики літератури визнають новаторський стиль повісті "Поза межами болю", але критикують наступні його твори, зокрема повість "Син землі", рефлексію на посттравматичний синдром. Блискучий філософський памфлет "Дума пралісу" досі не виданий. А шкода, бо наші містечкові постмодерністи гризли б пальці від заздрощів. Це просто бенкет для гурмана-інтелектуала.

Післявоєнні твори Турянського — це намагання виборсатись із кривавого болота, у якому його людська гідність була знецінена і принижена. Людина шукає опору. А що може бути надійнішим, ніж рідна земля і рідні люди? Пошуки ідентичности, подолання соціального й культурного розриву між селянами та героєм, який оре іншу ниву, ніж його односельці. Всі ми, зрештою, доньки і сини землі.

Блукаючи по оглядівському цвинтарі, я звіряла свій список прізвищ персонажів повісті "Син землі" із прізвищами на фіґурах. Дивне заняття, але я знайшла дуже багато збігів. Деякі прізвища були ледь змінені. Дати на надгробках свідчили, що ті люди знали Осипа Турянського, а він знав їх — Рокита, Поцілуйко, Гавриш, Шевчук, Мовчан, Чабан, Саган…

Осип Турянський хотів написати оптимістичний мотиваційний твір, але не зміг уникнути трагічного фіналу. У тій повісті є надзвичайно цікаві й актуальні думки про дві душі українського народу — героїчну й невільничу. Вони виринають трохи несподівано, наче останній схлип перед неминучою трагедією: "В сучасності найбільше бачимо м’яких, перечулених, сентиментальних і пасивних душ, які я називаю невільничими. Є також багато українців, в котрих геройська душа предків і невільнича потомків перемішалися разом і витворили оригінальну, та не цілком органічну вдачу. Таку вдачу мали запорозькі козаки. З одного боку, бачимо у козаків геройську вдачу прапредків, себто небувалу на світі відвагу й одчайдушність, і радість життя та вмирання. З другого боку — пасивність в державно-творчім напрямку".

Зрештою, не тільки в рідному селі письменник бачив дві душі. Вони є всюди. Одні миряться зі священником-вандалом, який потоптався по пам’яті їхніх предків. Інші — проростили крила. Як у архангела Михаїла, що стоїть на сторожі їхньої землі.

Є у Турянського прегарне й дуже символічне оповідання "До сонця". Старезний дід, який усім заважає і якого ніхто не чує, сидить у хаті з чотирирічним онуком. Він єдиний, як здається чоловікові, його розуміє і любить. Ровесники повмирали, у хаті прокльони і сварка. Єдине щастя — коли всі в полі, тоді дід може поговорити собі з дитиною і відігрітися серцем.

"— А тепер я буду тебе катехис питати, — говорив дід. — Скажи мені, Миханю, де є бог?

Миханьо відповів:

— Бог є на небі, на землі, в церкві, в школі і, діду, не знаю, де ще?

— І в нашій хаті, — додав дід.

— Ні, діду, в нашій хаті нема бога."

Я згадую про цей діалог, коли думаю про Параню. Сподіваюсь, у Параниній хаті, яку вона покинула того погідного осіннього дня, був Бог. Немає цілковитого світла й цілковитої темряви. Немає домовини без колиски.