Ніжин. Місто, де кожен п’ятий – козацького роду

На відкуп черні

Спальний район на правому березі річки Остер у райцентрі Ніжин Чернігівської області. Жваве перехрестя, двір школи і яблуневий сад. Понад 300 років тому цю місцину називали "Берегом мертвих" – тут був цвинтар. Влітку 1663-го саме тут відбувалася найвідоміша Чорна рада. Після відречення від булави Юрія Хмельницького на тлі громадянської війни обирали гетьмана Лівобережної України.

– Запорозький отаман Іван Брюховецький привіз понад 30 тисяч козаків, – розповідає історик Роман Желєзко. – Ще зо 15 тисяч мали його конкуренти – наказний гетьман Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко.  

<p>Меморіальну таблицю, присвячену подіям 1663 року, відкрили з нагоди 200-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша, автора історичного роману "Чорна рада"</p>

На цегляній п’ятиповерхівці – дві таблички. Одну встановили 1993-го, другу – торік. На новішій – два козацькі профілі, поділені булавою, козаки здіймають шаблі, ніби один на одного, люди під церквою і чорні ворони над ними. У цих образах автор втілив своїх сучасників – працівників історичного музею.

Кожен п’ятий ніжинець – козацького роду. Роман дійшов такої думки, порівнюючи прізвища теперішніх жителів і вояків ніжинського полку. Рід історика – теж із козаків. Желєзки були на Чорній раді в групі Сомка.

Табори опонентів почали прибувати ще у травні. Брюховецький став на лівому березі. Золотаренко залишався у фортеці. Сомко зупинився біля зовнішніх укріплень міста, де нині центр – кафе, ресторани, крамниці й готель.

– На раду закликали бубни й литаври, – говорить Роман. – Чернь Брюховецького перемогла. Новий гетьман віддав їй Ніжин на грабунок на три дні та три ночі. А сам пішов складати присягу в Миколаївській церкві. Сомка та Золотаренка схопили і згодом стратили.

Торговці та шпигуни

"Ми працюємо для вас із 1777 року", – написано на одноповерховій будівлі аптеки, помальованій на помаранчеве. Бічний фасад під самим дахом прикрашають ніби замуровані вікна, тому здається, буцім споруда мала два поверхи. Насправді "вікна" – це горище, де колись висушували лікарські рослини.

Дата справді вказує на час побудови кам’яниці. Власником першої аптеки тут був грек. Його земляки прибули на Лівобережжя з османських земель на запрошення Богдана Хмельницького. Так він хотів укріпити економіку Гетьманщини. Грецькі крамниці досі слугують тутешньому базару.

– Три великі ярмарки, щотижневі торги, охорона полку й перетин сухопутних шляхів привабили греків, – каже дослідник Олександр Морозов. – Тут вони дістали автономію і звідси роз’їжджали світом. Добиралися навіть до Китаю. Декого з хутром зустрічали на Алясці. Греки були не лише хорошими торговельними агентами – гетьмани використовували їх як розвідників. Ніжинський грек Згура привозив Іванові Мазепі креслення татарських фортець.

Двоповерхова кам’яниця у "Грецькому кварталі" білим кам’яним поясом поділена на два яруси, а різними кольорами – на фасадну та дворову частини. Це найдавніший житловий будинок Ніжина, який звели 1785 року. Із двору має прибудову, у якій збереглися дерев’яні покручені сходи.     

Родини, які мешкають тут, звикли до постійних туристів. Дівчинка років п’яти вмикає ліхтарика, прочиняє двері та сміливо зникає у глибині підвалу розмірами з невеликий будинок. Там порожньо – лише відколота імперська цегла й купа протигазів часів бомбосховища.

– У підвалах зберігали товари, – пояснює Морозов. – Дехто добре заробляв, бо здавав їх в оренду в дні великих ярмарків. Під вино орендували навіть церковні підземелля.

Вигнутий асфальт перед храмом і ями, накриті щитами, виказують старі льохи. В одному з них знайшли побиті, але закорковані пляшки. Підземелля вже давно хочуть відкрити для туристів. Проте поки що це тільки ідея.

Кава та огірки

Історик Максим Потапенко показує непримітну одноповерхову кам’яницю. Тут у XVIII столітті мав кав’ярню грек Стефан’єв.

– Тоді таких у місті налічували п’ять, – каже дослідник. – Отже, традиція кавування вже була устояна. У цьому ми готові символічно сперечатися зі Львовом. Проте у старій кав’ярні тепер кави немає. Хоч ідея така була навіть у підприємиці з грецької громади.

Ще один подарунок греків Ніжину – огірок. Їх вистачало й раніше. Проте новоприбулі вигадали рецепт засолювання, а відтак – спосіб продати. До невеличких огірків та місцевої води з іонами срібла вони додавали східні прянощі.

Сорт "Ніжинський місцевий" – результат народної селекції. У радянський час запрацював завод, який консервував їх на експорт. Місто й околиці тоді називали "огірковою зоною". Консервний завод діє досі. Проте сировину тепер закуповують. Місцевий сорт невигідний, бо менш врожайний. У 1980-х він ледь не зник через хворобу. Але його вирощують на дослідній станції в селі Крути за 15 кілометрів від міста.

– Як і два століття тому, ніжинський огірок твердий і хрумкий, – хвалиться селекціонерка Надія Птуха. – Насіння купують переважно люди для городу та фермери для господарств. Потім продають огірки в кафе чи магазинах.

Віднайдена бібліотека

Наприкінці ХІХ століття заможні греки покинули Ніжин. Одні поїхали на історичну батьківщину, яка здобула незалежність від Османської імперії. Інші рушили до портових міст на Чорному морі, доступ до якого здобула Російська імперія. Залишилися бідніші й ті, хто прижився.

– Дивилися прізвища грецьких купецьких родин в одеських архівах. Частина – явні вихідці з Ніжина, – переконаний Олександр Морозов.

Він – директор музею рідкісної книги. Тут зберігають бібліотеку грецького училища. Донедавна її вважали втраченою. Від’їжджаючи, греки подарували збірку містові, прохаючи зберігати все в одному місці. Однак з роками книги розійшлися фондами.

– Раптом в архіві знайшли опис збірки, – каже Олександр. – Озброївшись списком, бібліотекарі пішли у фонди й за три роки відібрали майже все докупи.

Бібліотека займає кілька шаф у просторій залі. Масивні книги стоять на полицях і лежать на столах, адже дослідники активно ними користуються. Морозов легко знаходить книгу, яку йому треба. Це видання усіх творів Платона 1513 року у Венеції – найстаріший артефакт бібліотеки. Також тут є "Іліада" 1544 року, перші видання творів Френсіса Бекона й Рене Декарта.

12 гривень за походження

– Калімера, – вітається Лариса Приплавко-Мілосова. Вже поважного віку жінка – представниця сьомого покоління ніжинських греків Мілосових. Очолює тутешнє грецьке товариство.

<p>Голова грецької громади Людмила Мілосова показує афіші та фото з візитами греків до Ніжина. У Ніжині кажуть, що нащадків греків можна впізнати за прізвищами та "грецькими носами"</p>

Розкладає на столі газети, афіші та фото. Грецька делегація, діти в національних костюмах на фестивалі, урок грецької у невеликому класі, стаття про художника Олексія Венеціанова – він походив із Ніжина та допомагав викупити Шевченка із кріпацтва. Жінка мало розповідає, натомість цитує вірш місцевої авторки:

Как давно это было.

Нежин, XVII век.

Спасаясь от ига турка,

Здесь поселился грек.

– Мій батько – ветеринар. Давніших предків називали "богомазами" – розписували храми. Підтвердження грецького походження коштувало зо 12 гривень, – каже про свій рід. Вочевидь, йдеться про ксерокопії з архіву.

Грецька громада невелика. Її представники підтримують пам’ять про предків і їхню культуру. У цьому вони схожі на братів Зосимів, ніжинських греків-меценатів. Ті не створювали сімей, щоби вкладати всі гроші в книги, школи та рух за незалежність.

– Нині кожен може бути греком по-своєму, – вважає пані Лариса. – Аби тільки був.

Мандрівник із церковного подвір’я

У 70-тисячному Ніжині лише старих храмів – 18. Деякі тісняться в одному дворі. Блукаючи між ними, забуваєш, який уже бачив. Більшість – XVІІІ століття. Тоді в Ніжині жило більше людей, ніж у Києві.

Після обіду у вівторок з двору майже 300-річної церкви Іоана Богослова чути звуки пилки. Через прочинені двері видно помаранчеве світло лампи, під якою працює чоловік років 50. Він одягнений у камуфляжну футболку та чорні спортивні штани. Це настоятель храму отець Олег вирізає деталі бордюру. Зі станка у відро капає вода, звук відлунює на все приміщення.

У радянський час чи не кожен храм встиг побути чимось іншим. Миколаївський собор, куди входив Брюховецький, переобладнали на гараж. Богоявленська церква, зведена 1721 року, стала промисловим холодильником для харчкомбінату. А в церкві отця Олега містився архів. Вікна замалювали, стіни пофарбували в біло-зелений, мов типовий радянський під’їзд. Вцілів лише вівтарний розпис – його заставили шафами.

Храм рідкісний – двоповерховий. Внизу – "тепла" церква, де служать взимку. Вона дещо занурена під землю і не має вікон. Нагору з двору ведуть дерев’яні сходи. Там починали правити від Великодня. Поки що до ладу привели тільки перший поверх, де і збирається громада.

У дворі зберігся будинок священика – одноповерховий, на великому підвалі, схожий на побілену хату. Тут мешкав настоятель храму з козацької родини Федір Лисянський. Цим двором бігав його малий син Юрій. Він присвятив життя морю, війнам і дослідженням. Року 1803 разом з Іваном Крузенштерном, нащадком німців, вирушив у першу для Російської імперії навколосвітню подорож. Сів на мілину біля Гаваїв і відкрив один із тамтешніх островів.

Нині в будинку облаштовують музей. Ще донедавна порожні кімнати наповнюють артефактами. Вже з’явилася модель судна мореплавця та копія ритуальної маски з колекції, яку зібрав Лисянський на Тихоокеанському узбережжі.

Свого часу нотатки Крузенштерна друкували охоче, а от Лисянському відмовляли – через "малоросійський стиль". Юрій випустив книгу своїм коштом. Кілька томів і комплект карт передав у рідне місто. Торік у столиці перевидали його книгу "Навколосвітня подорож на шлюпі “Нева”".

Перший спалений рукопис Гоголя

Канцлер Олександр Безбородько, родом із козацького Глухова, 1820 року відкрив у Ніжині гімназію вищих наук. Це була дешева освіта для дітей збіднілих дворян. Миколу Гоголя привезли сюди 12-річним. Було холодно, і хлопця старанно закутали в хустки, шуби та ковдри, а потім ледь дістали з цього вбрання. "Ми ледь не всією гімназією вийшли на нього подивитися", – записав гімназист Василь Любич-Романович, також майбутній письменник.

У гімназії Гоголь провів 7 років. Він не любив цього закладу – як будь-яка дитина, яку забрали від батьків і закрили за парканом. Не надто охоче вчився, стояв у кутку за "погані слова", через кілька днів лишився без обіду, бо не вивчив уроки, а наступного дня "за впертість" не мав чаю.

Малий часто втікав у місто. Хлопці з гімназії, викладачі, грецькі купці – усіх їх можна знайти в письменникових персонажах. Кажуть, що вулиці його ранніх творів – миргородські, але живуть на них ніжинці. Місцеві купці впізнали би себе в "Ревізорі". Вимощена колодами вулиця Мостова з "Мертвих душ" – це ніжинська Мостова, сьогодні Гоголівська.

Ніжинський університет – правонаступник гімназії – має ім’я письменника. Над старим білокамінним корпусом – табличка: "Здѣсь учился Гоголь". Його погруддя бачимо у дворі, а горельєф – у коридорі, на який спадає кольорове світло вітражів. Професор Григорій Самойленко повільно йде довгим білим коридором. Завертає в кабінет, десь тут мав жити й Гоголь. Сідає під ще одним великим погруддям письменника.

– Атмосфера торгів, запилених площ, де ходили то кози, то військові паради, церковні лавки, сварливі купці, татарські високі вози, наповнені виноградом – усе це впливало на малого, – каже професор. – Опис сорочинського ярмарку схожий на опис ніжинського з його листів. Гоголь не мав ані копійки, але розпитував торговців, слухав їхні суперечки. У листі до батьків писав, що завдяки цьому став великим господарником і тепер може сперечатися про озиму гречку. Потім завів собі товстий зошит "Книга всякой всячины", куди записував усе, що дізнавався.

У фейлетоні "Нечто о Нежине" Гоголь переповів, як на освяченні церкви бідніші й багатші греки не поділили місця. Кажуть, греки дізналися про твір, образилися і вимагали, аби їм видали автора. А дехто вважає, що це був перший текст, який письменник спалив.

Мадам Пікассо з Магерок

Гоголь уперше читав свої твори саме в Ніжині, у будинку поміщиків Макарових. Не всі дослідники згодні з цим твердженням. Але відповідний пам’ятний знак про це донедавна ще висів. А улюблений район письменника – Магерки, історичне передмістя, забудоване хатами.

– Він бував там на весіллях та хрестинах, знайомився з людьми. Так згадували: тільки-но весілля, а Микола вже там, – розповідає Григорій Самойленко.

На Магерках досі стоїть церква, легенду якої доглядач університетського парку розповів Гоголю. Роман Желєзко переповідає історію:

– Буцім у Ніжині жила панночка, дочка сотника. Була вродлива, хлопці сваталися, а вона всім відмовляла. Ображені матері почали називати її відьмою. Одного дня дівчина знепритомніла. Всі подумали – померла. Її занесли до храму, тоді ще дерев’яного. Увечері прийшов відспівувати семінарист. Раптом дівчина опритомніла та встала з труни. Хлопець від жаху помер. Дівчина й собі злякалася, вискочила з храму – більше її не бачили.

Сьогодні на церкві є табличка-нагадування: тут хрестили мадам Пікассо. Тобто Ольгу Хохлову, першу дружину художника Пабло Пікассо. Вона народилася тут, на Магерках. Через кілька років батька перевели до Петербурга. Стала балериною, Пікассо оформлював декорації для вистави її трупи на гастролях у Європі. Більше до Ніжина не поверталася.