Між Олешками та Цюрупинськом

Козак й атовець 

Іван Реуцький, 45 років, – людина-оркестр. Він міг би працювати менеджером в офісі, начальником охорони, журналістом або правозахисником. Принаймні так написано в його резюме на сайті з пошуку роботи. Але ось уже тиждень, як у місцевому супермаркеті висить оголошення про пошук охоронця на зарплату 10 тисяч гривень (такої волів би й Іван), але він не поспішає зголошуватись. Стоїть на біржі й отримує доплату як учасник АТО. Ймовірно, вільнолюбний козацький дух не дозволяє міряти життя графіками й нормованими робочими днями. 

Свого часу Іван Реуцький був писарем місцевого осередку козацтва – таким собі піар-менеджером, відповідальним за просвітницьку роботу. У 1996 році кільканадцять олешківських чоловіків об’єдналися у спільноту, щоб відродити пам’ять про те, що в урочищі на території містечка розташовувалось козацьке поселення. Олешківська Січ, яку очолював отаман Кость Гордієнко під протекторатом Кримського ханства, проіснувала з 1711 по 1734 рік. Татари забороняли запорожцям тримати гармати, зводити укріплення, торгувати, а купувати товари дозволяли лише у визначених місцях. Козаки терпіли непомірні данини й утиски православної віри. Крапку в історії Січі поставив Лубенський договір, згідно з яким козаки переходили під російський протекторат. Із тодішніх османських володінь військо переселилося на українські землі. На місцині, де вони колись мешкали, тепер стоїть дзвін, хрест та пам’ятний знак Гордієнкові, оточені шлаковими насипами.

Товариство, до якого належав Іван, зрештою спіткало те, що свого часу й оригінальну Олешківську Січ, – занепад. Як пригадує чоловік, сталося це за президентства Януковича. Доти в будинку побуту, що у власності мерії, була козацька світлиця. Сучасні козаки відремонтували кімнатку власними силами, прикрасили рушниками, завісили клейнодами та булавами – і збиралися там. За оренду нічого не платили, все трималося на усних домовленостях. Іван, щоправда, визнає, у розпаді не варто шукати лише політичного підтексту – старші чоловіки, які були ядром організації, потрохи помирали. Клейноди та булави віднесли на зберігання отцеві Леоніду, настоятелеві тутешньої автокефальної церкви. 

Та це не означає, що козацька складова особистості Івана Реуцького підупала. Ба більше, його обов’язок не обмежився писарською роботою. У 2015 році Івана мобілізували до Збройних сил, потім він за контрактом їздив у відрядження в АТО. Волноваха, Донське, Краснопілля – усього три з половиною роки служби. Торік у липні Івана призвали до військової частини у Чернігові – готуватися до параду 24 серпня на Хрещатику. П’ять годин щодня Іван із побратимами маршував стройовим кроком. За місяць таких тренувань скинув три кілограми. Десять хвилин маршем головною вулицею столиці стали видатним епізодом в Івановій біографії.

Національна ідея Івана Реуцького

Іван як боєць АТО тепер частий гість на шкільних урочистостях. Написав книжку «Вишневі світанки Олешшя». Це надрукований на принтері тиражем у кілька десятків примірників збірник нарисів про жителів краю.

Якщо запитати Івана, чим він живе, то відповість: «Національною ідеєю». Для чоловіка це означає, що місто має називатися саме Олешками, а не Цюрупинськом, бо «від назви залежить, пливтиме корабель чи потоне». Ще малим Іван знав, як правильно називається його місто, попри те, що тоді його йменували Цюрупинськ. Іванова бабуся,  світлої пам’яті Марфа Костянтинівна, 1923 року народження, пам’ятаючи дореволюційну топоніміку, казала тільки Олешки. 

Та в більшості жителів краю пам'ять коротша. Іван вважає, те, що назву міста повернула Верховна Рада, не дочекавшись ініціативи від тутешніх, свідчить про несамодостатність спільноти. На автобусній станції досі зустрічає вицвіла вивіска «Цюрупинськ». 

Так Іван бідкається нам, але з місцевими дискутувати не наважується: 

«Бабуся купує на базарі 300 грамів цукру, а я їй буду про Україну, про Олешки розповідати?». 

Сам чоловік у російськомовній місцевій школі був жовтенятком, піонером – тільки комсомол дивом його оминув. Сидячи за партою, слухав про «видатну особистість, уродженця краю, соратника Леніна» – Олександра Цюрупу, на честь якого 1928 року перейменували місто. 

Але в 17-ть Іван познайомився з діячами Народного Руху України. 18 серпня 1990 року в центрі Олешок відбувся мітинг демократичних сил – підставою якому слугувало проголошення Декларації про Незалежність, а також 500-літній ювілей козацтва. На тому заході Іван уперше почув «Ой у лузі червона калина похилилася» та гасло «Слава Україні». Священик виголошував проповідь українською – у 1990-му, пригадує собі Іван, то була новинка для тодішнього Цюрупинська. Кадебісти ще сиділи у приміщенні нинішньої поліції.

Мітингу тоді опиралися цюрупинські комуністи – відмикали електрику, щоб оратори не мали як виступати. Іван наважився написати листа в газету «Шляхом Леніна» (тепер – «Вісник Олешшя»): мовляв, не дали змоги висловитися людям з іншими поглядами. Іванову замітку надрукували, щоправда, поряд з ідеологічно протилежним дописом першого секретаря Цюрупинського райкому комсомолу – у рубриці «Діалог молодих про політику». 

<p>Ленін сховався від декомунізації у кущах на території целюлозного комбінату</p>

На місці проведення того мітингу напередодні поставили символічний хрест і пам’ятник. Того хреста торкалася рука Любомира Полюги – упівця, якому після десятиліть заслань 1961-го не дозволили повернутися до рідного Львова. Чоловік, лікар за освітою, осів в русифікованому Цюрупинську.

Хоч і Реуцький, і Полюга були тоді на мітингу, познайомилися вони лише в 2000-х. 

«Товаришували з Любомиром Івановичем, я бував у нього вдома, їздив до Львова, ходили разом на концерт органної музики. Він вплинув на те, що я в козацтво подався», – згадує чоловік, поки прямуємо на територію целюлозного комбінату, де Іван обіцяє показати сюрприз.

Про Полюгу в Олешках сьогодні нагадує тільки хрест. Та й то лише для посвячених, таких як Іван. І лише за кілька днів після нашого від’їзду Іван напише, що хреста зніс якийсь варвар. 

А сюрприз – це Ленін, який сховався від декомунізації у чагарниках. 

Компанія й Шевченкові вірші 

Козацький дух, схоже, тече у крові 16-річного місцевого школяра Жеки – так він просить до нього звертатись – Кузнєцова. Із Жекою краще не жартувати: якось на будівництві він вгрів арматурою старшого за себе колегу, коли той замість класти цеглу, щогодини бігав на перекур. Годі збагнути, чи так воно було, чи Жека хоче змалювати свій портрет по-геройськи, з його рваними фейковими нью-беленсами та спогадом про ніч, проведену з дівчиною-ровесницею, сиротою, вихованкою інтернату, в домі її бабусі. Жека зустрічається нам недільного лінивого ранку – перед десятою у Цюрупинську відчинені хіба що церкви.

Про олешківських козаків Жека має розмите уявлення – знає, що загалом вони витривалі, тож теоретично волів би бути на них схожим. Про те, Цюрупинськ чи Олешки, Жека не думає: «Історія – це вигадки. Для мене простіше Цюрупинськ». Про перейменування вулиць хлопець думає ще менше: «Мені пофіг». 

У цих вулицях, як би вони не звалися, вирує його молодече життя. Жеці весело в Цюрупинську: тусівки, каже, щодня. На уроки ходить хіба що відсипатися. Вчитися при тому не надто встигає: «оцінки середні». 

Хоч Жека мало знає про козаків, він, подібно до кошового отамана, є ватажком у своїй компанії. Слово «компанія» хлопець вимовляє повагом, тим самим тоном, що Іван говорить про козацтво. 

Участь у компанії передбачає розпивання алкоголю, запис відео для інстаграму, вправи на турніках. Розгледівши у хлопцеві лідерські задатки, друзі призначили його ватажком. Він має придумувати плани на дозвілля. З четвертого по шостий клас хлопець вчився в інтернаті – батьки віддали за погану поведінку. В інтернаті били – аж поки не збагнув, що якщо битиме першим, не чіпатимуть. А ще перед інтернатом Жека любив вчити Шевченкові вірші і мріяв вступити до університету «з червоними колонами». Поки прогулюємося ранковими Олешками, Жека стріляє цигарки в нечастих перехожих. 

Жеків тато покинув сім’ю і подався до давньої любові в Магадан. Може, Жека поїде до нього. Може, вступить до Херсона в училище, а, може, чкурне на заробітки до Польщі.

Удільний князь олешківський 

Чотири роки поспіль 9 травня для Ігоря Житченка, 57 років, відбувається за тим самим сценарієм. Зранку чоловік одягає фуражку з дашком, галіфе, гімнастерку, кирзові чоботи. Їде до села Пойма, де неподалік залізничної станції стоїть гранітний пам’ятник із плитами: 42 викарбуваних прізвища загиблих у Другій світовій війні. Українці, росіяни, буряти, євреї. Кожне прізвище Житченко встановив сам, за документами в архівах. Кладе квіти, наливає «сто фронтових грамів», біля пам’ятника ставить чарку, накриває її скибкою чорного хліба, поминає діда й повертається додому.

На обійсті в казані вже булькає солдатська перловка. На столі закипає самовар на двадцять літрів, розкладені нехитрі харчі: сало, чорний хліб, цибуля. Грає музика, яку Ігор любить з дитинства («Спят курганы», «Синий платочек», «День победы»). Ворота відчинені. Кожен, для кого, як і для Ігоря, це свято, може пригоститися. 

Дід, якого згадує Ігор, воював під час Другої світової у Червоній армії. У 1943 році похоронка сповістила про смерть солдата.

Ігор – депутат обласної ради від партії «Опозиційний блок» (лідер партії Юрій Бойко зайняв друге місце у симпатіях олешківців на останніх президентських виборах. – Ред.). До краху Партії регіонів був постійним її членом і пишається цим:

«Не бігав із партії в партію. Залишився у своїй, навіть коли траплялися падіння».

В Ігоря свій пантеон героїв, і він не любить, коли «насаджують зверху». Декомунізацію, м’яко кажучи, не вітав: «Хіба пенсія стала 200 доларів? Почали премії на підприємствах виплачувати?».

Єдине, що не викликає у чоловіка спротиву, – перейменування Цюрупинська на Олешки. («Звалися так 900 років до комунізму, хай і тепер так буде».) Хоч і Цюрупа для Житченка – це «нарком продовольства, який сам помер від голоду», «беззастережно віддана ідеалам революції людина, фанатик – як тепер учасники Євромайдану».

Ігор добре знав одного з сучасних героїв Олешшя, Олексія Журавка, нардепа-регіонала, який після Євромайдану втік до Росії. СБУ оголосила йому підозру в спробі повалення конституційного ладу. Тепер критикує Україну в російських ток-шоу.

Він міг би бути (ймовірно, що для багатьох і був) такою собі місцевою версією Ніка Вуйчича. Але тепер не прийнято хизуватися приязню до екс-нардепа. Депутати міської ради позбавили Журавка звання почесного громадянина міста. Навіть директорка інтернату, де свого часу вчився Олексій, про всяк випадок зняла його портрет із дошки почесних випускників (хоч і дотепер тепло відгукується про Журавка). 

Біографія Журавка очима Івана Реуцького: «Пляшки збирав, кіоск відкрив ще в 90-ті. Потихеньку виходив у люди, заприятелював із людьми з Партії регіонів. Загріб під себе всі підприємства, підім’яв людей. Їздив по Олешках кортежем із трьох машин, з охороною. Вів проросійську політику, але й був роботодавцем: швейна фабрика його, водоканал, хлібзавод, автобусний парк, мережа магазинів. Такий собі удільний князь олешківський». 

<p>Парк Слави у Олешках</p>

Усе не так, вважає Ігор Житченко. Він знає Журавка з його 16 років, керував окружним виборчим штабом Партії регіонів, коли Льоха – так по-панібратськи, на правах товариша, він називає Журавка – вибирався до Верховної Ради. 

Через дорогу від дому Житченка стояла будка, у якій Журавко розпочав трудову діяльність – ремонтував взуття. Розводив курчат під ліжком, торгував у кіоску – словом, чого тільки не робив, аби вирватися з бідності.

«Усе життя він дивиться на світ із рівня наших колін. У нього одна рука і голова. Але двічі став депутатом, піднявся над оточенням». 

Житченко каже, що тепер не спілкується з Журавком. Хоч і поважає його за здобутки («гроші в місто вкладав, облаштував набережну, сквер у центрі вилизаний»), та втікати не варто було. Мовляв, нема рішення суду, що Журавко злочинець. Щодо сепаратизму Житченко не впевнений – це, на його думку, радше відстоювання власної позиції. 

«У мене теж позиція: Штати в ручному режимі управляють Україною. У них федерація, у нас же говорити про неї – зрада».

Пообіднє сонце відбивається на чоловіковій лисині, він дивиться на металевий тризуб, декорований квітами. Тризуб на центральній площі замінив Леніна. Ігор поринає в історію: чи все так погано було за комуністів? Бо ж і скибка хліба у їдальні по дві копійки, і дешеві путівки в піонерський табір, і за навчання в інституті не платиш. 

Хто б що не казав, а Ігор знає своє: 

«Мій дід вірив, що несе свободу батьківщині. Як для мене може бути героєм Бандера, який вбивав таких, як мій дід?». 

Нормальний був мужик

Неділя після Великодня в Олешках – поминальна. Люди несуть на кладовище кошики з наїдками, розстилають скатертини біля могил родичів і влаштовують обід. 

Причастилися й охоронці кладовища – трійко захмелілих чоловіків, які в інші дні копають ями, опускають труни й косять траву, сьогодні можуть відпочити. Вони, чи не єдині з присутніх знають, де розташована одна особлива могила. Вова, на вигляд наймолодший, але не найтверезіший із трійці, непевною ходою береться провести до місця спочинку Віктора Дмитровича Цюрупи (з викарбуваними роками 1880–1940 на могильній плиті). Це брат Олександра Цюрупи, прах останнього – у Кремлі. Територія поховання заросла бур’янами, біля могили пробивається деревце.

Якщо вірити Вові, раніше вони цю могилу прибирали, але…

«Як тільки після Януковича пішла ця… десталінізація чи як, сказало начальство з міської ради не прибирати», – Вові заплітається язик. Просить говорити російською, бо українською йому складно – але насправді складно йому обома. 

Хоч декомунізація начебто й позбавила працівників кладовища прибирати за могилою, але додала їм мороки у повсякденні. Не треба було перейменовувати, заводяться чоловіки. 

«Цюрупа – засновник міста. Нормальний був мужик, якщо на його честь місто назвали. Ми в Цюрупинську все життя живемо, у паспорті так пише. А тепер домові книги треба міняти. Карти, вивіски – то все бюджетні гроші. Краще би бабусям роздали», – нарікає старший Вовин колега.

Сам Вова махає рукою: 

«Тож головне, аби була робота. А тут мало хто хоче робити. Платять нам три тисячі». 

Вова трохи лукавить. Три тисячі – офіційний заробіток, розповідає тверезіший його колега. А так набігає всі сім (родичі покійника додатково платять за те, що копають яму або допомагають донести до неї труну), а в сезон (Великдень) – то й десять. Тож сьогодні у Вови один із найурожайніших днів. 

Сучасні козаки

У 1996 році Олександр Лемешинський, тоді 46 років, нашив козацькі шеврони на стару радянську форму. За плечима в нього – 25 років служби на флоті у Прибалтиці. Мав бути і членом партії, бо «без цього в ті часи не просунутися». Разом із побратимами, з-поміж яких був і Любомир Полюга, вирішили відродити в краї козацтво. 3 листопада 1996 року 15 чоловіків поїхали на Олешківську Січ і прийняли присягу. Більшістю голосів кошовим отаманом районного козацького товариства обрали Лемешинського. 

Їхнє життя відрізнялося від того, яке провадили предки. Сучасні козаки – більш осілі. Написали статут, зробили печатку (козацька чайка в центрі кола), нагородили самі себе грамотами для мотивації. Щонеділі збиралися гуртом, платили внески – не так заради грошей, як задля відчуття спільності, пояснює Лемешинський. Для потужнішого фінансування залучали спонсорів, тутешніх бізнесменів. Ті оплачували їм поїздки «з просвітницькою метою» по області, а козаки віддячували: катали спонсорів із їхніми дружинами на власноруч збудованій козацькій чайці.

Та найбільшим досягненням Лемешинський називає зведення церкви – першого українськомовного храму в Олешках. Якби не Любомир Полюга, зауважує колишній отаман, нічого б не вийшло. Той шукав спонсорів, достукувався аж до діаспорян із Канади. Постала автокефальна церква Покрови Богородиці – добротна двоповерхова будівля у центрі міста. Як каже тепер Лемешинський, для львів’янина Полюги це стало спробою відчути себе своїм на русифікованому півдні. 

Після чотирьох років отаманства Олександр Лемешинський передав пост. Прихильник демократії, він вважає, що влада регулярно має змінюватися. Та ентузіазм його не вичах: коли почалися дискусії про перейменування, Лемешинський писав листи до місцевої газети із пропозиціями нових назв вулиць. (Хоч ніхто до них так і не прислухався. Серед місцевих депутатів не налагодився консенсус, тож назви «прислали з Києва»). 

Декомунізацію Лемешинський схвалював, бо «після десятиліть нав’язаних героїв повернулися до справжніх». Але поваленого Леніна трохи шкода й козакові:

«Ленін – цінність, бо його зробив наш місцевий скульптор. Краще поставили б у музей із біркою «Кат українського народу». 

Цюрупа й комуністична інквізиція 

Чи не найбільший осередок пам’яті про наркома Цюрупу – тутешній краєзнавчий музей. Його директорка Тетяна Салабуда – жінка статечна. Голову тримає високо, як Ленін на пам’ятнику. Тетянина колега випромінює менше ентузіазму – музей довелося спеціально відкривати в суботу напередодні Провідної неділі.

Тоном ведучої шкільних концертів співробітниця проводить екскурсію. Крізь артефакти скіфського періоду і знахідки розкопок на Олешківській Січі, крізь «куточок АТО» і вироби місцевих умільців добираємося до залів із кривавою історією ХХ століття. 

«Це у нас Голодомор, три етапи. Така собі комуністична інквізиція», – показує рукою на тематичні плакати й газетні вирізки. «Це старовинні меблі», – продовжує оповідку жінка, киваючи на ліжко з широкими бильцями й письмовий стіл. 

Недоговорює. Треба довго розпитувати, щоб екскурсоводка уточнила – це кімната Цюрупи, який, власне, і був одним з організаторів Голодомору.

«Місцеві всі знають, що це кімната Цюрупи, а як хто приїжджає з іншого регіону, то не кажемо», – пані Тетяна приходить на поміч. 

Виявляється, усе тут (від стола і ліжка до лампи і тарілок) – із московської квартири Цюрупи, що передали його діти в 1933 році. Із нащадків олешківського комуніста до сьогодні живі його правнук Дмитро, 82 роки, і правнучка Мар’яна, 92 роки, розповідає Тетяна Салабуда. У 2017 році до музею навідалася покоївка Мар’яни – сама родом із Олешківського району. Приїхавши у відпустку, жінка побачила, як міняють знак «Цюрупинськ» на «Олешки» при в’їзді, й задумалася: чи нічого не загрожує музеєві, розташованому в колишньому домі Цюрупиного батька. З пані Тетяною порозумілися: мило поспілкувалися і навіть зробили фото на пам'ять. Салабуда заспокоїла покоївку: вони, мовляв, музей, тож зберігають історію, якою б вона не була. 

Але пані Тетяна дещо злукавила: 

«Зняли вишитий портрет Цюрупи – наша місцева майстриня його зробила. Нам трохи інший напрям задали». 

За попередньої директорки, ще два роки тому, експозиція про Голодомор й майно Цюрупи поєднувалися в одному залі. Тепер розділені на два сусідні. 

Теперішня директорка розуміє таке поєднання: 

«Цюрупа народився, проживав тут і зробив щось для міста. Ми не такі вже й націоналісти. 70 років історії не викреслиш. Ось я в 1985 році закінчила культпросвітучилище. «Народного-хороводного» нас мало вчили – більше марксизму, ленінізму. У нас усе одно є Цюрупа, розумієте? – жінка закипає. – І куди його діти?».

Пройшовши всі зали музею, потрапляємо у дворик. Садочок, альтанки, криниця («Цюрупа з неї стопудово воду пив», – запевняє пані Тетяна). Три пам’ятники Цюрупі принишкли, наче в останньому прихисткові. Два місцеві, а третього привезли з Херсона. 

«Не розпилювати ж. Хай стоять пацани», – по-господарськи міркує директорка.

Тетяна Салабуда може розповідати відвідувачам ту історію, яку вони хочуть почути. Можливо, завдяки її дотепності, можливо, від життя за радянського правління, що вимагало вдаватися до алегорій та іносказань. 

Завітала якось на екскурсію групка поліцейських. Тетяна – чи то заради жарту, чи то, щоб потестувати ідею – показала їм монумент Цюрупи й мовила: «А це пам’ятник Миколі Кулішу» (драматург народився в селищі Чаплинка, 90 кілометрів на південь від Олешок. – Ред.). Поліцейські переглянулися, але змовчали. 

Ось так може бути Цюрупа, а з іншого боку – наче Куліш. Як кому зручніше.