"Мертва петля" Вінниччини

Випадкова знахідка

Навесні 2023 року до Національного музею історії України у Другій світовій війні надійшли нібито звичайні документи: старі каталоги, папки, газетні вирізки, ксерокси та книги. Це були матеріали Спілки малолітніх в’язнів фашизму, які десятиліттями збирав журналіст Володимир Литвинов. Серед багатьох записів знайшли згадки про Тульчин та прилеглий район. Моя родина походить з цього регіону, і я відклала пожовклі сторінки. Виявилося, що це особисті спогади в’язнів Печерського табору, який самі ж бранці нарекли "Мертвою петлею". 104 людини описали, як їм вдалося вижити у ньому під час Голокосту. "У нас немає номерів на руках, але є відбиток в серці", — згадувала пізніше бранка Есфір Вербель.

Завдяки цим записам вдалося відтворити життя тульчинських євреїв у воєнні та повоєнні роки. Усі документи зібрано на зламі 1980–1990 років, у спогадах подано вік респондентів на час створення табору в 1941 році. 

Більшість респондентів під час війни були дітьми, тож їхні спомини фрагментарні. Підлітками, здатними усвідомлювати й чітко запам’ятовувати події навколо, на час ув’язнення було лише 35 осіб. Часто в’язні поділяли спільний спогад не лише через те, що прожили його разом, а й тому, що обговорювали його впродовж тривалого часу.

Радянська влада замовчувала трагедію Голокосту: не мало бути іншого злочину, окрім злочинів проти радянського люду. У результаті з’явилось багато білих плям, особливо в локальній історії сіл та містечок.

Також у суспільстві довгі десятиліття панувала думка про м’якший режим для євреїв у Румунській зоні окупації — Трансністрії, куди входила територія теперішньої Вінницької области. Та насправді до них застосували інший вимір Голокосту, що прирік людей на повільне й болісне вимирання від голоду та хвороб.

Румунський антисемітизм спирався на економічні, расові й релігійні мотиви. Упродовж міжвоєнного періоду він надзвичайно радикалізувався. Супроводжував його процес "румунізації" — об’єднання Великої РумуніїRomânia Mare.

Головним інструментом політики "етнічного очищення" румунського населення була депортація інших народів. Євреї стали "ідеальним" цапом-відбувайлом, їх можна було звинуватити в невдачах Румунської держави, яка поступово втратила контроль над значними частинами суспільства. Після національної "ганьби" влітку 1940 року, коли Румунія була змушена за кілька днів віддати Радянському Союзу Північну Буковину та Бессарабію, твердження про "юдо-більшовизм", згідно з яким усі євреї були комуністами і вступили у змову проти Румунії, було взято за аргумент на користь того, що цього народу потрібно позбутися.

У південних та південно-західних районах Вінницької области євреїв переслідували від липня 1941 року, коли підрозділи айнзацгрупи "D" за співучасті румунських військових і жандармів розстрілювали місцевих євреїв у Могилеві, Яришеві, Жабокричі, Шпикові, Ямполі, Копайгороді.

Румунська окупація

Тульчин до приходу війни був багатонаціональним містечком, у якому  єврейське населення становило 56 відсотків. Усі вони опинилися у пастці, коли 22–23 липня 1941 року район потрапив в окупацію. Екстрена евакуація для багатьох не була вибором через малих дітей або хворих родичів. "Батько пішов на фронт, а мама через хворобу менших дітей не могла з нами евакуюватися, і ми залишилися на велику муку", — з того, що пережила тоді 12-річна Хана Гопс.

Через стрімкий рух фронту та постійні бойові дії евакуаційні шляхи були важко доступними й небезпечними. "Далеко від’їхати ми не встигли, оскільки німці розбомбили мости, залізниці й нас завернули з дороги солдати Червоної армії", — запам’ятала тоді 18-річна Любов Василевська.

Але повернення назад становило ще більшу загрозу, оскільки рухатися доводилось через уже окуповану територію. "У кожному селі, поселенні виводили на розстріл. Люди нас попереджали, що йде каральний загін, і ми рухалися далі", — читаємо в тієї ж Любові Василевської. У її спогадах описано випадок масового розстрілу німцями чоловіків з евакуаційної колони в с. Покотилове на Кіровоградщині. Тих, хто вцілів, німецький комендант відправив назад у Тульчин зі словами: "Забирайтеся додому, і там із вами розрахуються".

Ситуація в місті була загрозлива. Розуміючи неможливість депортації євреїв у Німецьку зону окупації, румуни почали створювати гетто. У Румунській зоні окупації на Вінниччині від вересня 1941-го до початку 1942 року налічували до 165 місць концентрованого утримування євреїв. У Тульчинському повіті — 21.

Кампанія зі збирання тульчинських євреїв розпочалася 7 грудня 1941 року. "Німці виганяли нас із будинків на вулиці, зібрали всіх євреїв і загнали в єврейську школу. Майданчик перед школою був оточений озброєними солдатами. Був наданий наказ вийти й пошикуватися... спали на підлозі... люди не їли й не пили із самого ранку... пробувши у школі кілька днів, ми були виведені на вулицю", — тоді 16-річний Хусид Етя.

Єврейська школа містилась на вулиці Лобача. Вона стала першим етапом довгої дороги євреїв до табору "Мертва петля" в селі Печера. Після кількох днів перебування у школі людей вивели на подвір’я міської лазні та змусили роздягнутися. Епізод закарбувався у пам’яті Рахілі Гальперіної, якій на той час було 11 років: "Усе жіноче та чоловіче населення роздягнули наголо й голих запхнули в один загальний зал. Це було звірське знущання". 

У кількох спогадах згадано момент масового щеплення: "Прививали бактерії всіх можливих тифів, дизентерій та інших інфекцій", — згадувала тоді 15-річна Рейзя Вайнблат. Після щеплення 10 грудня 1941 року бранців вивели на розкислу ґрунтову дорогу до села Торків. Надвечір їх розмістили в колишній зруйнованій конюшні, яка не мала вікон та частини даху. Приблизно 11 грудня перші групи євреїв із Тульчина почали прибувати до Печери. У місті залишилося 25 родин, які окупаційна влада виокремила для подальшої роботи. Серед них — ремісники, медики та художники. Їхні умови також були вкрай важкими, але гетто давало більший шанс на виживання.

Мальовниче місце приречених на смерть

Історія парку та палацу в селі Печера, яким судилося стати концтабором, сягає XVII століття, але найбільшого розквіту вони зазнали за Костянтина Потоцького та його дружини Яніни Софії Потоцької. У травні 1918 року маєток був частково спалений, пограбований, і 1924-го остаточно розібраний. У радянський час фундамент використали для медичного санаторію. 

У грудні 1941 року румунська окупаційна адміністрація перетворила цю територію на табір для євреїв. Парк оточував високий, місцями до 2 метрів, гранітний мур, були центральні та бічні ворота, які охороняли поліцаї із собаками. Навпроти воріт містилася румунська жандармерія. "Це було гарне мальовниче місце. Ми були приречені на смерть", — таким запам’ятала його тоді 16-річна Зоя Борщанська.

Потрапивши до колишнього санаторію, перші групи ув’язнених розселялись у покинутих палатах і самостійно боролися за місце. Через велику кількість людей тиснява була неймовірна, у кожній кімнаті мешкало від 30-ти до 40 осіб, окремі групи мусили займати сходові майданчики, кухні, напівпідвальні приміщення. Частина в’язнів заселяла незакінчені прибудови, схожі на бараки, без вікон та дверей.

"У таборі на кожну людину було стільки місця, скільки займала її голова. Лежати потрібно було тільки на боці, і ноги одного в’язня торкалися ніг того, що лежав навпроти", — згадувала тоді 12-річна Руля Колтонюк.

В’язні швидко придумали назву для табору: "Мертва петля". Є два трактування її походження: топографічне — табір зусібіч був оточений огорожею, а з півночі його заблоковував Південний Буг; емоційне — він став місцем повільної смерти, що асоціювалася з петлею, яка неминуче затягується на шиї.

Приміщення були без опалення, освітлення й води. Рятуючись від холоду, частина в’язнів уночі намагалася розібрати покрівлю третього поверху на дрова для багаття, оскільки збирати сухе гілля в парку було заборонено й це загрожувало побиттям.

Почались епідемії: тифу, дизентерії, педикульозу та корости, через деякий час смертність сягнула 200–300 осіб на день. Спалах епідемії тифу швидко поширився навколишніми територіями Тульчинського, Тростянецького та Брацлавського районів. Табір навіть закривали на карантин. "Трупів ставало все більше і більше. Бувало ми спали з ними по кілька днів", — свідчила тоді 14-річна Нюся Малиніна.

"Ми забули, що таке їжа, одяг, постіль, посуд, ми втратили людські риси", — згадувала вона. Найбільшою проблемою в’язнів був голод. Єдиним способом знайти їжу стала втеча з табору крізь спеціальний лаз у паркані. Їжу вимінювали за одяг чи випрошували в навколишніх селах. 

Також можна було чекати біля парканів. Хоч і це забороняли, але все ж давало надію на якийсь харч. Українські селяни, проходячи повз, часто перекидали харчі: буряк, картоплю, цибулю чи окрайці хліба.   

Але такі спроби часто закінчувалися смертю, бо таборова охорона й поліцаї за це жорстоко били або розстрілювали. Залишки їжі вони знищували або затоптували на очах ув’язнених. "Ми в селі випросили горох, а ці звірі-монстри розкидали горох в пісок і змусили нас збирати, а зверху вони нас били, і ще вівчарки кусали, та змушували зібрати кожну горошину", — зі спогадів тоді 11-річної Есфір Вербель.

У таких умовах дитячих ігор чи розмов не було, спілкування часто відбувалося в межах однієї кімнати чи родини. "По коридорах табору уже не пересувалися на ногах, сидячи повзали рахітні скелетики", — описувала тоді 7-річна Роза Герман.

Додатковою небезпекою ставали спроби роздобути воду. Спускаючись до річки сходами, бранці потрапляли під постріли німецьких охоронців, які базувалися з іншого боку в селі Сокілець, де була вже Німецька окупаційна зона.

Такі умови доводили людей до крайнього нервового та психічного виснаження. Траплялися випадки побоїв у власній родині. 7-річна на той час Анна Островська згадувала: "Мама мене виштовхувала, щипала, била". Показова історія і 9-річного Абрама Зальцмана: "Мій дядько Іцик сказав, щоб я дав йому буряк, а він покаже, де лежить моя мертва мама. Я дав йому буряк, відтоді я залишився один". П’ять осіб описали у своїх спогадах випадки канібалізму або трупоїдства.

Таборового режиму як такого не існувало. Діти та підлітки втікали через підкопи й отвори в парканах. Зі спогадів тоді 12-річної Рулі Колтонюк: "Багато гинуло при першій спробі, іншим 1–2 рази вдавалося, але в один прекрасний день та спроба ставала останньою".

Переважно вони поверталися. Життя за межами табору було небезпечним через постійну загрозу розстрілу, а в ув’язненні перебували рідні, які сподівалися на їжу.

Про наглядачів і поліцаїв

Табір контролювали адміністрації та місцева поліція. Очільником був румунський майор на прізвище Стратулат, він залякував в’язнів своєю вівчаркою. Жахом для ув’язнених стали наглядачі з місцевого населення — 12 осіб. Найчастіше згадувані — колишні червоноармійці, які вирвалися з оточення і залишилися жити на окупованій території. Серед них — Митрофан Кабанець, очільник поліції, та його підлеглі Михайло Сметанський, Роман Фурман, Володимир Кременюк, Степан Березюк та Радіон Ружило. Троє з них були колишніми працівниками санаторію. 25-річний уродженець Одеси Михайло Сметанський зажив лихої слави: був надзвичайно жорстоким, отримував задоволення від катувань. 

Частину поліцаїв заарештували 31 травня 1944 року за статтею "Зрада батьківщини", а під час слідства утримували у Брацлавській тюрмі. Кабанця і Сметанського розстріляли. Фурмана, Ружила та Кременюка засудили на 20 років каторжних робіт.

Окремою темною сторінкою історії табору стала діяльність євреїв, які допомагали поліцаям. Зокрема, таборовим старостою призначили Моттеля Циммермана — молдавського єврея, з ним працювали чоловіки на прізвища Зельцер, Русовський та Вишневський.

Подружжя Юхима та Анни Островських зберегло спогади про діяльність цих людей. На час ув’язнення Юхимові було 12, а Анні — 7 років. "Вони переконували, що нас ніколи не звільнять із цього пекла. Жили вони добре, гарно одягнуті. Ми їх боялися, як і поліцаїв", — свідчив Юхим Островський.  Анна Островська додала: "У мами були золоті зуби, доктор Вишневський ганявся за нею з дубинкою по поверхах і бив її. Вона мусила вирвати всі золоті зуби й віддати йому".

 Ув’язнені діти, найчастіше сироти, тікали в гетто сусідніх Томашполя, Тульчина, до сіл Красне чи Городківка. Селяни переховували цих дітей у сараях, біля печі, під ліжком. Іноді до пів року виходжуючи виснажених та хворих.

Безліч імен — втрачено, та окремі рятівники залишилися у серцях та пам’яті ув’язнених. Таких історій порятунку згадано сім. У спогадах в’язнів часто лунає фраза: "Ми не вижили б без допомоги українського народу". Йдеться не лише про дорослих людей, але й дітей чи підлітків, які ризикували собою.

Зі спогадів тоді 14-річної Етель Браверман: "Я тоді вибралася з табору, була сильна заметіль... я дісталася до с. Бортники. Зайшла в крайню хату. Там жила жінка Софія. У неї було двоє дітей: дівчинка Катя та хлопчик Гріша. Софія мене нагодувала і тримала кілька днів під лежанкою, щоб мене ніхто не бачив. Коли вони кушали, мене кликали і ми їли з однієї миски".

Майже непомітна табличка

В’язнів "Мертвої петлі" визволили на світанку 17 березня 1944 року. Колишній командир розвідки 202-ї стрілецької Червонопрапорної Корсунської дивізії Борис Нейман стверджував, що застав на території не більш ніж 400 живих осіб, а на таборовому кладовищі — приблизно 7 тисяч тіл. В’язні могли повертатися додому, але були настільки виснажені, що частину з них військові везли на бронетехніці аж до Тульчина. Хейвід Файнтух узагалі на кілька років втратила здатність пересуватися, а Анна Островська не могла рухатися, бо в неї зрослися сухожилля під колінами. Їй належить такий спогад: "Коли нас звільнили, ми не виходили з погребів. Ніхто не вірив, що сталося чудо. Ніхто не вірив у звільнення. Нам пропонували допомогу, але ми були налякані". 

Повернення не було простим. Виснажені, хворі, без їжі, одягу та даху над головою колишні в’язні знову мусили боротися за виживання. Мешкати в уцілілих родичів чи знайомих. Сусіди приносили їжу: молоко, сало, картоплю. Абрам Зальцман почав шукати роботу вже з 11 років, щоб прогодувати родину.

Значна кількість малолітніх в’язнів усе життя страждала від важких наслідків перебування в таборі та перших повоєнних років. Хвороби опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи, запалення травного тракту, онкологія, а також нервові розлади — типові для більшості свідків. Також болючим нагадуванням залишалися старі шрами та переломи від постійних побоїв.

Минуло 80 років від часу трагедії, а точної кількости в’язнів "Мертвої петлі" досі немає. За приблизними підрахунками, у таборі утримували понад 10 тисяч осіб. Це були євреї із населених пунктів Тульчин, Брацлав, Шпиків, Юрівка, Рогізна, Тростянець, Ладижин, Могилів-Подільський. Влітку 1942 року прибули депортовані з Молдавії та Румунії, які, за свідченням Рулі Колтонюк, "помирали надзвичайно швидко, не в силах пристосуватися до цього життя".

Вижили лише 300, із них — 150 дітей. Те, що вдалося віднайти 104 свідчення, — чудо. 

Після війни багато місць убивств та насильницького утримання євреїв Трансністрії були забуті, на деяких — встановлені скромні пам’ятники та меморіальні таблиці. Печерський табір не виняток: нині колишній маєток Потоцьких є місцем відпочинку. Про те, що це місце масових страждань, нагадують тільки маленька, майже непомітна, меморіальна таблиця на паркових воротах та кілька старих обелісків у глибині лісу.