Маріуполь та греки: зберегти свій дім

– Ми не з Константинополя і не з Риму. Нещодавно прийшли результати дослідження із київського інституту етнології. Наше селище заснували вихідці з Мілета – міста, що існувало на сході Малої Азії, – Іван Арабаджі дістає аркуш паперу із двома легендами, що записані зі слів старожилів. Обидві розповідають про одну назву – "Ялта". 

Згідно з першою, від візантійських берегів відпливло судно із грецькими колоністами. Вони шукали за Чорним морем нової землі та кращої долі. Плавання видалося складним, проте одного дня на горизонті з’явилися гори. "Γιαλος!" ("Ялос!" – "Берег!"), – крикнув хтось на судні. Це були землі Криму. На них мандрівники заснували своє поселення. І назвали його найціннішим після важкої мандрівки словом "Яліта" – "Прибережне". Πόντος Aύξενος став Πόντος Εύξενος (Понтос Евксинос) – Гостинним Морем.

За десятки століть потому інші грецькі переселенці вибирали назву своєму селищу на узбережжі Меотиди (Μαιώτιδα; Азовського моря). Серед них були вихідці з дев’яти кримських сіл: Яліти, Верхньої та Нижньої Агутки, Марсанди, Магарача, Нікіти, Бююк-Ламбату, Кучук-Ламбату й Міларія. Кожен відстоював власну назву. Тоді слово взяв святий отець, який прийшов із греками до диких прикальміуських степів: "Крим для нас – море та гори. Тут гір немає. Але є море, що завжди нагадуватиме нам про батьківщину". І запропонував назвати селище Ялітою. 

Майже одночасно з Ялтою на південно-східному краю колишніх земель Війська Запорозького виникло ще 21 поселення греків-румеїв та греків-урумів. Більшість із них повторювала назви «предків», розташованих у Криму. 

Μαριούπολη-Маріуполь – на ці два написи натрапляємо на в’їзді до столиці донецького Надазов’я із заходу. Їх встановили торік. Голова Федерації грецьких товариств України Олександра Проценко-Пічаджі розповідає, що так місто нагадує про своє походження. Сучасний Маріуполь заснували греки із Криму. І ті, хто повторює їхній шлях до міста із заходу, пересвідчується у цьому.

Між цими написами височіє фігура митрополита Ігнатія Маріупольського. Це третій йому пам’ятник у місті. Один із них встановлений на території штаб-квартири Федерації грецьких товариств України. 

– Про митрополита було чимало неприємних розмов, але його канонізували. Ігнатій звернувся до Катерини ІІ із проханням захистити кримських православних від утисків із боку мусульман. Бо ж саме тривали російсько-турецькі війни, – розказує Олександра Проценко-Пічаджі.

За її словами, звернення митрополита стало для російської імператриці приводом розпочати давно сплановану операцію.

1774 року Російська та Османська імперії підписали Кючук-Кайнарджийський мирний договір, за яким Росія остаточно закріпила за собою землі Північного Надазов’я.

Кримське ханство здобувало незалежність від Османської імперії. Російська корона посадила на трон нової держави свого ставленика Шагін-Ґірея. Рада високопосадовців – диван – при ньому пізніше попрохала російські війська залишитися на Кримському півострові.

Дослідниця історії греків України Анна Гедьо зазначає, що це не сподобалося кримськотатарським елітам, які бажали зберігати зв’язок з Османською імперією. За таких умов Російській імперії було важливо зруйнувати всі канали залежності Кримського ханства від турецьких покровителів. Неісламське населення півострова було основою його виробничих сил. Грецькі, вірменські та інші християнські поселення займалися скотарством, вирощували злакові культури, овочі та фрукти. Звернення Ігнатія, митрополита Готсько-Кафайського, до російських вельмож розв’язало Петербургу руки. З’явилася реальна нагода підірвати економіку Кримського ханства. Російська сторона в особі генерала Олександра Суворова почала готувати операцію-виселення кримських християн із Криму.

– Ігнатій не хотів переселення. Він просто прохав про захист. Але оскільки рішення російської влади було невідворотним, він пішов зі своїм народом, – Олександра Проценко-Пічаджі каже, що греки Надазов’я митрополита часто порівнюють із Мойсеєм.

Наприкінці липня 1778 року із грецьких, вірменських, грузинських і валаських селищ і кварталів Криму вийшли перші переселенці. Так почалася перша депортація населення півострова. Вона тривала два місяці. Російські писарі, які реєстрували усіх кримчан, що пройшли тоді через Перекоп, нарахували 31 098 осіб. Із них 18 335 були греками, 12 383 – вірменами, решта – грузинами та валахами.

Спершу російська адміністрація мала намір оселити кримських греків між річками Самара та Вовча, неподалік сучасного Павлограда. Однак колоністи не бажали жити на цих землях. Тому зимували в дорозі. Лише 1779 року грецькі поселенці отримали землі від гирла річки Берди на північ до витоків річки Вовчої, і від неї – на схід до річки Кальміус і далі – на південь аж до її впадіння в Азовське море. 

Це була територія найсхіднішої паланки Війська Запорозького – Кальміуської. Від часу, коли Катерина ІІ зруйнувала останню Січ 1775-го, ці землі були майже безлюдними.

– У дорозі втратили багатьох людей через хвороби й необлаштованості. А коли вже прийшли на призначене місце, люди зводили прості землянки, покривали їх соломою, щоби якось пережити перший рік, – розповідає Олександра Проценко-Пічаджі.

Коли я запитую, як так сталося, що греки заснували на місці козацької станиці Домаха своє місто, вона відповідає, що із цим пов’язаний один із міфів про створення Маріуполя. За словами голови організації, російська адміністрація планувала створити повітове місто для кримських греків. На картах 1778-го можна знайти назву Павлівськ. Це місто мало бути розташоване на правому березі гирла Кальміуса. Саме там, де колись була найсхідніша сторожа запорозьких козаків.

Олександра Проценко-Пічаджі не заперечує її існування. Вона розповідає, що сторожі на момент приходу греків не було. Як і не було Павлівська. Це "потьомкінське поселення", яке обіцяла російська влада, але втілили в життя вже греки. Тож Федерація грецьких товариств України наполягає, що Маріуполь заснували кримські греки-переселенці 1780 року.

Місто стало центром Маріупольського повіту Азовської губернії (пізніше – Катеринославської) і столицею грецької автономної округи. Її створено одразу після того, як Катерина ІІ подарувала Жалувану грамоту грекам Надазов’я. Документ визначав пільги, які російські правителі обіцяли грецьким колоністам.

У Маріупольському повіті протягом 10 років могли селитися лише греки. Кожна родина тут могла отримати 30 десятин землі та посівний матеріал. Жителів повіту звільняли від сплати податків і служби в російській армії. Їх міг судити тільки місцевий грецький суд.

– Був навіть випадок, коли в перші роки після переселення грецький суд розглянув прохання поселенців із Сартани повернути їх до Криму. Звісно, цього ніхто не дозволив, – каже Олександра Проценко-Пічаджі.

За місцевими легендами, митрополит Ігнатій прямував до Надазов’я інкогніто, адже боявся народного гніву за згоду на переселення. Але він став лідером греків і на новій батьківщині приймав звернення про проблеми, контролював спорудження осель та облаштування сіл.

Згодом здобув визнання і від російської влади та релігійної спільноти. Митрополит Готсько-Кафайський, єпископ Вселенського патріархату Константинополя, отримав від синоду Російської православної церкви звання архієрея. У 1997 році Українська православна церква Московського патріархату канонізувала митрополита Ігнатія Маріупольського.

Перший перепис населення Маріупольського повіту провели 1781 року. Згідно із ним, там проживало 14 483 осіб. Майже 4 000 не побачили землі, за якою йшли із Криму.

– Цією бричкою одна із сартанських родин переселялася із Криму. Нам пощастило, що її потім не використовували за призначенням – звідси їла скотина. От змогли поповнити колекцію, – директорка Сартанського краєзнавчого музею Тетяна Богадіца показує експонати, які жителі її селища привезли ще із Криму. Таких тут вкрай мало.

Поряд з експозицією про умови переселення греків із Криму на чверть стіни намальована панорама надазовського степу.

– Це Сартана до приходу греків. Голий степ. Поставили будинки із глини, накрили очеретом. Заснували село одночасно із Маріуполем. Так і перезимували. Лише згодом сюди почали привозити вапняк і зводити кам’яні хати, – розповідає Тетяна Богадіца.

У Сартані живуть греки, які володіють руймейською мовою. Це середньовічний варіант грецької мови, якою спілкувалися у Візантії. Звідси й самоназва – рωμαίοι (ромей – римлянин). Попри це, назва їхнього селища має кримськотатарське походження – sarı tana, жовтий бик. Як і в однойменному селі у Криму, греки надазовської Сартани продовжили займатися скотарством.

Надазовська Сартана розрослася у велике селище. Сьогодні його населення становить майже 11 тисяч осіб. У радянські часи воно навіть стало центром району, поки не увійшло до складу Маріупольської міської ради. Ще наприкінці минулого століття у Сартані можна було нарахувати 8–10 великих отар овець.

– Вівчар із нашого села – дядя Толя. Він помер у 102 роки. Тепер у нас великих отар нема. Може, 1–2 невеликі залишилися. Але для них уже й нема великих пасовиськ, – пояснює Тетяна Богадіца, показуючи фото вівчаря.

Натомість предки-ялтинців завжди жили біля моря. Відповідно, їхнім споконвічним промислом було рибальство. Цю справу вони продовжили і на новому місці. Засноване 1780-го, це село вже на початку ХІХ століття мало 16 рибних заводів, 22 млини, 10 торговельних лавок. Із 808 осіб у рік першого перепису на 1860-й тут проживало вже 2 173 людей. На початку ХХ століття у селі збудували перший в окрузі паровий млин. Сьогодні із більш ніж 5 тисячами жителів – це одне із найбільших селищ Азовського узбережжя Донеччини.

– Наше село завжди було заможним. Ні, люди не жили багато, не мали великих хат і щоденно нового одягу. Це означає, що вони не голодували. І таке давалося важкою працею. Із розповідей старших я розуміла, що мої предки не знали ночі, ставали до роботи і в спеку, і в хурделицю, – розповідає жителька Ялти Анна Сагірова.

На зламі XVIII–XIX століть греки, яких депортували із Криму, дали степам Надазов’я нове життя. 

У другій половині ХІХ століття усі пільги грецького населення вже Катеринославської губернії було скасовано. І до цих колонізованих районів почали з’їжджатися люди не лише з усієї Російської імперії, а й з усієї Європи: архітектори, інженери, купці, пролетарі. Маріуполь із центру грецького повіту перетворився на промислового гіганта. Однак досі Надазов’я залишається основним аграрним районом Донецької області. Цю основу заклали кримські греки.

На зламі ХІХ–ХХ століть греки й далі бути найчисленнішою етнонаціональною групою у Маріупольському повіті. Однак розвиток металургії та інших видів промисловості на південному заході Катеринославської губернії підважив їхні позиції. Модерне ХХ століття принесло надазовським грекам чимало можливостей для розвитку власної культури та пробудження національної свідомості. Але цей процес повсякчас супроводжували смертельні випробування.

Румеї та уруми брали участь у битвах Першої світової війни у складі армії Російської імперії. Події Лютневої та Української революцій, більшовицького перевороту та воєн між сторонами цих процесів не могли оминути Надазов’я. 

Коли почався декількарічний парад влад – Маріупольський повіт почергово переходив від більшовиків до Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Денікіна, загонів Нестора Махна. Аж поки наприкінці 1920 року тут остаточно не закріпилася комуністична влада. Проте водночас у новоствореному СРСР почалася політика "коренізації". Так у Надазов’ї у середині 1920-х років було створено мережу шкіл з українською та грецькою мовами викладання.

У Маріуполі відкрили грецький театр. Уперше в історії опублікували збірки віршів румейською мовою. Зрештою, у 1920–1930-х на півдні Донеччини виходила перша масова грецькомовна газета України – "Κολεχτιβιςτις" ("Колехтівістіс"). Це видання Донецького обкому та Маріупольського міськкому Комуністичної партії України. 

Однак невдовзі і театр, і газету закрили, румейська та урумська зникли і як мови викладання, і як дисципліни. Чільних діячів грецької громади: Савву Ялі, Петрао Богадіцу, Іллю Конопа, Георгія Костоправа, Олександру Гаргалу, Амфіктіона Дімітріу, Івана Левкопулоса та Леона Лео репресували.

11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав директиву № 50215. НКВС розкрило мережу "грецьких націоналістичних шпигунсько-розвідувальних організацій, метою яких було ліквідувати радянську владу в місцях компактного проживання греків у СРСР". До цього нарком підписав схожі директиви про "польські та німецькі організації".

Великий терор дійшов до Надазов’я. Розпочалася "грецька операція" НКВС.

– За прадідом прийшли у грудні. Усе, що він устиг, – відрізати собі півхліба, взяти пляшку води та обійняти родину, – Іван Арабаджі переказує розповіді своєї прабабусі Раїси про її чоловіка Юрія Харабугу.

Після цього дружина змогла поговорити з чоловіком лише раз: у сутінках, в бараку.

– Він сказав: "Рая, йди. Нас усіх зрадили", – Іван Арабаджі каже, що відтоді про долю прадіда нічого не відомо. – Я подав запит у Донецьке управління СБУ. Але не встиг отримати відповіді. За два дні його захопили (проросійські колаборанти. – Авт.).

Згідно із "Книгою пам’яті греків України", жертвами "грецької операції" НКВС 1937–1938 років у Донецькій області стали 3 628 людей, 3 470 із них засудили до розстрілу.

– Не говоріть із дітьми грецькою. Це заважає вивченню російської, – Марія Тереньова згадує фразу, яка часто лунала у школах грецькомовних сіл і селищ у радянські часи. – У греків багато м’яких звуків. Тому грецькомовним дітям складно було правильно вимовляти тверді російські слова, як-от "зуб". А в російськомовному середовищі це інколи викликало сміх.

Марія Тереньова тривалий час працювала в Ялтинській селищній бібліотеці. Хоча вона не належить до грецької громади, але давно цікавиться культурою та мовою румеїв Надазов’я. І бере активну участь у роботі місцевого товариства греків.

– Я ще коли до школи ходила, почала писати вірші. Але нікому їх не читала. Зрештою Марія Миколаївна [Тереньова] запросила мене виступити у клубі поезії, – розповідає Анна Сагірова, погладжуючи долонею товстий зошит із власними творами. Поетка не лише складає вірші. Вона також пише пісні та п’єси. 

Анна Сагірова походить із румейськомовної родини. Бабуся та дідусь спілкувались рідною, а от для Анни у шкільні роки це створювало дискомфорт: доводилося думати одними словами, а висловлюватися – зовсім іншими. Через це з’являлися граматичні помилки. Лише коли вже вийшла заміж, почала використовувати румейську в повсякденному житті. Нею говорили в чоловіковій родині. Тепер діти та онуки Анни Сагірової знають румейську.

Нині поетка пише твори румейською, українською та російською. І робить все можливе, щоб відродити культуру свого народу.

"Птахи, не розповідайте матері, як я живу…", – починає співати Анна Сагірова румейською. Пісня розповідає про дівчину, яка стала сиротою і вийшла заміж за першого-ліпшого. Це єдиний фольклорний твір ялтинських румеїв, який вдалося зберегти. Колись Анна Сагірова записала перші два куплети цієї пісні від місцевої жительки, а решту рядків дописала самостійно.

Справжня знаменитість серед греків-урумів й інша поетка Кірікія Хавана із села Старогнатівка (розташоване майже на лінії зіткнення у зоні Операції об’єднаних сил). Нещодавно вона озвучила аудіоабетку урум дилі (урумська мова – тюркська мова, якою деякі греки стали говорити ще живучи у Криму, – Авт.), а Федерація грецьких товариств України видала збірку її віршів.

– Спершу писала російською та українською. Аж якось до мене підійшов мій давній друг Федір Майхарп і каже: “Окрім Валерія Кіора і Віктора Барати, урумською ніхто не пише. Може, ти теж почнеш?». Так я і стала писати рідною мовою, – Кірікія Хавана ще й досі, якщо є натхнення, може складати вірші і урумською, і українською та російською.

Поетка каже, що в її селі було небагато людей, які спілкувалися урумською. Навіть зі своїми батьками вона говорила трохи російською, трохи рідною. Лише старші люди використовували її повсякденно. Про повноцінне використання урум дилі, каже Кірікія Хавана, скоро може й не йтися:

– Коли в нас якісь свята у селі, ми всі збираємося і починаємо говорити про нашу мову. Усі погоджуються, що її треба берегти. Адже із нею може зникнути цілий народ – уруми. Хоча ми століттями берегли наші звичаї та віру. Але носіїв урумської щороку стає дедалі менше.

* * *

– Я – грекиня, виросла у грецькому селі, але в родині мені завжди казали, що краще минулого не чіпати. Мовляв, були вже такі, які цікавилися – і де вони, – розповідає керівниця Маріупольського товариства греків Надія Чапні.

У 1988–1989 роках вона разом із чоловіком долучалася до акцій повернення Маріуполю (тоді – Жданову) історичної назви. На такі збори також приходили маріупольські греки. Вони зрештою вирішили заснувати рух за відродження культури греків Надазов’я.

– Тоді ще ніхто не знав, як правильно зареєструвати громадську організацію. Просто так об’єднатися не можна було: треба належати до якоїсь установи. Ми зареєструвалися як Товариство грецької мови та культури при Металургійному інституті та будинку культури "Азовсталі", – Надія Чапні розповідає, як у січні 1989 року виникло Маріупольське товариство греків. Це була перша організація грецької національної меншини в Україні після 1930-х років.

25 березня 1989 року організація відзначила перше свято – День незалежності Греції. Щоправда, товариству заборонили виносити прапор Греції на сцену чи запрошувати іноземних гостей. Надія Чапні каже, що, попри це, капітан грецького судна, яке стояло у маріупольському порту, дізнався про святкування і прийшов із командою. Коли зі сцени почали лунати пісні греків Надазов’я, зала заспівала разом із виконавцями. Це були пісні, які всі знали від своїх бабусь та дідусів. 

– Далі товариство почало кропітке відновлення культури та ідентичності місцевих греків. Але постало питання: яку ж мову вивчати? Хтось хотів румейську, хтось наполягав, що й урумська має бути у програмах. Дуже довго списи ламали. Але зрештою вирішили, що будемо дітей навчати новогрецької. Ми ж живемо в сучасному світі, – пояснює Надія Чапні.

Надія у 1991 році була однією із перших представниць греків Надазов’я, які полетіли до університету Яніни вивчати новогрецьку, щоби потім її викладати в Україні. Відтоді створено Федерацію грецьких товариств України, у деяких школах Донецької, Запорізької, Одеської областей і Києва запроваджено новогрецьку, а у Маріупольському державному університеті з’явилася кафедра новогрецької мови.

За словами Олександри Проценко-Пічаджі, останніми роками збереження культури та ідентичності греків перестало бути єдиним основним завданням Федерації. 2014 року, після того, як Росія анексувала Крим, товариства греків на півострові перейшли в підпорядкування Федеральної національно-культурної автономії греків Росії. Відтоді за лінією зіткнення опинилися греки Донецька та Бойківського, Новоазовського і Старобешівського районів.

– Головне сьогодні – зберегти єдність греків України. І допомогти тим, хто живе на лінії фронту. Цим людям часто пропонували виїхати з їхніх сіл. Але вони казали, що це земля, полита потом їхніх предків. Якщо їм суджено загинути на ній, то нехай так і буде,– каже Олександра Проценко-Пічаджі.

Розповідаючи це, вона пригадує рядок із пісні "Πατρίδα μ' αραεύω σε" (Я шукаю свою батьківщину):

 – "Поза Грецією я – грек, а у Греції – іноземець". Ми не шукаємо кращої долі за світами, не хочемо втекти. Греки є і будуть патріотами України. Бо ми також своєю працею створювали цю державу.

Це пісня понтійських греків – давніх предків надазовських еллінів. Вона починається словами: "Я побудував п’ять будинків, але з кожного був викинутий". Греки Надазов’я бережуть дім, який створили два століття тому.