“Леськівське диво” родини Даховських

Закрита територія

Село Леськове розташоване за кілька кілометрів від районного центру Монастирище у Черкаській області. Звичайний населений пункт: кам’яна дорога, кілька сотень мешканців, магазин, сільська рада.

Про те, що десь тут розташована одна із найвизначніших пам’яток області, а, можливо, і країни, здогадатися складно. Палац Даховських, він же Леськівський палац, добре захований за високим парканом, а влітку ще й за гущавиною старих дерев. Зайти на територію може не кожен. Вхід охороняє озброєна охорона, а для екскурсії потрібен спеціальний дозвіл – територія садиби перебуває у підпорядкування Міністерства оборони України.

Віднедавна у туристів все ж з’явилася можливість побачити садибу – за проведення екскурсій взялися працівники Монастирищенського районного краєзнавчого музею. Однак про відвідини все одно домовляються з військовими заздалегідь.

Величність палацу Даховських вражає: червона цегла, стрімкі вежі й колони. Звіддаля здається, що будинок у доброму стані, однак, підійшовши ближче, стає зрозуміло, що час залишив свої сліди на палаці: тут численні тріщини, молоді дерева на даху, розбиті вікна та сигнальна стрічка навколо – всередину заходити не можна через небезпеку обвалів.

Як будувалося володіння Даховських

Катерина Бульба, директорка Монастирищенського музею, знає про садибу все. Вона погоджується показати палац та розповісти його історію.

– Вперше я побачила цю будівлю у 1980-х. Тоді я була вчителькою історії і разом з іншими педагогами приїхали в село, щоб побачити маєток. На той час лише було відомо, що десь тут є воєнторг, більше ми нічого не знали, – розповідає жінка.

Вона вітається з охороною, проходить через КПП і веде до парку. Вся територія садиби займає майже 90 гектарів.

Історія палацу розпочалася у 1770-х, коли польський поміщик Даховський заволодів Леськовим та навколишніми селами. Так, на березі річки Кинелки, родина почала розбудовувати свій маєток. Найперше на території володіння з’явився двоповерховий будинок із флігелем для садівника.

– Щоб обходити таку територію потрібен був спеціаліст садово-паркової культури, – міркує Катерина Бульба.

Нині поруч із палацом ростуть хвойний та листяний парк. Височіють старі великі ялини, які одна людина обійняти не здатна. Від будинку садівника йде дорога до озера, звідки видніється острів. Кажуть, Даховські свого часу захоплювалися Софіївським парком в Умані, тому й захотіли будувати в себе щось схоже.

Протягом 1770-1800 років Казимеж Даховський збудував невеликий двоповерховий дім і будинок для прислуги. Обидва приміщення збереглися. Наступне покоління Даховських, Олександр і Геновефа, скуповували землі навколо та накопичували гроші. Їхні сини, Кароль і Казимир, створили парк та першу частину палацу.

Це була двоповерхова будівля замкового типу в готичному стилі. У палацу були квадратна і кругла вежі із зубцями, два входи (головний та господарський), а також вихід на балкон із відкритим майданчиком та перилами. Навколо території з’явився кам’яний мур. Брати так багато будували, що навіть вирішили створити власний цегельний завод. Частина цеглин мали іменний логотип “TD”.

Питаннями будівництва найбільше опікувався Кароль, натомість Казимир часто бував у Європі, де у Дрездені вчився на архітектора його син Тадеуш. Із часом, Тадеуш Даховський, один із найвидатніших чоловіків родини, повернувся до Леськового. А оскільки був затятим коневодом, на території садиби з’явився конезавод, що зайняв третю частину всієї території.

“Леськівське диво”

У Даховського було більше сотні англійських коней, манежні доріжки та іподром. Шість жокеїв, які були з місцевих селян, супроводжували Тадеуша у міжнародних перегонах.

Випробовуючи власні архітектурні здібності, Тадеуш вирішив добудувати палац самостійно. Так, поруч із замком Карла і Казимира, з’явилася нова частина будівлі у модерному стилі. Новозбудована частина палацу не стала симетричним відображення вже збудованого замку – Тадеуш створив поєднання двох стилів.

– Для єдності на кутах зробили шестигранні вежі і оформили їх зубцями, як і на старій частині палацу, у стіни вмонтували декоративні вази – розповідає музейниця.

Нині дійсно складно помітити у будівлі якісь разючі відмінності. Якщо ж розглядати детальніше, стає зрозуміло, що нова частина замку триповерхова, з прямокутними вікнами і дверима. Добудова Тадеуша опалювалася водяними батареями, натомість у старому будинку було пічне опалення з відкритими і закритими камінами і димарем. Вода потрапляла у дім зі свердловини.

На першому поверсі було вісім кімнат із салонами, кабінетами та залом для гостей. Біля круглої вежі з відкритим майданчиком і східцями в парк був головний вихід на балкон. На другому поверсі було дев’ять житлових кімнат і ванна з виходом на балкон.

Третій поверх мав ще вісім кімнат. Квадратна і кругла вежі також мали кімнати. Вгорі були оглядові майданчики, куди вели гвинтові сходи. Головний вхід палацу розташований у квадратній вежі. Над ним – герб Даховських та флагшток із прапором. Його відсутність означала, що господарів немає вдома.

– Це вдале поєднання зовсім різних стилів в архітектурі називають “Леськівське диво”, – каже Катерина Бульба.

Жінка обходить навколо палацу і весь час просить не підходити до нього надто близько – з балконів час від часу падає цегла.

Революція і після

Історик Сергій Котелко, який вивчав історію палацу, знайшов серед військових мемуарів спогади генерала Станіслава Поплавського “Товариші в боротьбі”, де він розповідає про Леськове та родину Даховських.

Поплавський був із родини польського селянина-батрака, який служив у Даховського. У своїх мемуарах генерал згадує поміщика Тадеуша Даховського, як суворого і зарозумілого чоловіка. У спогадах Поплавського залишилася його враження від палацу і території навколо:

“Внизу виблискував великий ставок з зеленим острівцем посередині. А скільки там було квітів! Газони і клумби різних форм оточували і панський будинок. Приголомшений, я розглядав все навколо, вдихаючи запах квітучих рослин”.

У його мемуарах також йдеться про те, що коли під час Громадянської війни до Леськова зайшли німецькі війська, Тадеуш Даховський разом зі своєю сестрою Марією відступали разом із ними. Помер Даховський у 1951 році. Похований у Кракові.

У радянський час у садибі був будинок відпочинку для робітників Київського цукротресту, а влітку – піонерський табір. Тоді у самому палаці працювали багато місцевих: обслуговуючий персонал, медичні працівники, кухарі, садівники.

Директорка музею показує фото молодих людей на тлі палацу.

– Це медичний персонал. Ми дали оголошення в районну газету, може хтось відізветься, хто був молоденький тоді, – каже жінка.

Після Другої світової війни у Леськово розмістили санаторій закритого типу для хворих на туберкульоз. Це не дуже сподобалося селянам і після протестів палац передали військовому відомству для лікування офіцерів-відставників із нервово-психічними захворюваннями. У 1970 році тут складали майно польового госпіталю. Зали замку перетворили у склади для ліків.  Тоді ж збудували трьохповерхове адміністративне приміщення. У колишній конюшні зробили другий поверх і будівлю перетворили на житлове приміщення.

– Зникли алеї, доріжки, причал для човнів, місток, що вів до острова. У 2003 році майно госпіталю вивезли, але воєнна охорона існує досі, – підсумовує Катерина Бульба.

Предмети інтер’єру, що належали самим Даховським розграбували ще на початку 20-го століття. Жоден предмет, який належав поміщикам, до Монастирищенського музею не потрапив.

Реставрація – не на часі

Сергій Котелко каже, що після 1917-1918 років на подібні палаци чекало два варіанти. Або будівлі грабували і знищували, або націоналізували.

– Співвідношення – приблизно 30% на 70%. З тих, що переходили державі, часто спочатку робили будинок для безпритульних, школу або лікарню. Далі все залежало від керівництва. Могли перепрофілювати під що-небудь більш актуальне, як наприклад було в Леськове, – розповідає історик.

Нині колишні володіння Даховських – це територія військової частини. Землю передали до Міноборони ще у 1977 році. Усі будівлі підпорядковані Квартирно-експлуатаційному управлінню Збройних сил України, що розташоване у Білій Церкві Київської області, за 200 кілометрів звідси.

Сільський голова Леськового Тетяна Тарасюк каже, що зверталася до різних інстанцій, аби палац забрали у силових структур і передали сільській чи районній раді, або ж Міністерству культури. Але поки що, результатів немає. У сільській раді мають сумніви, що самостійно впораються з палацом, а у Монастирищенському музеї певні, що з ним впораються лише приватні власники. У самому Міністерстві оборони України відповідають, що наразі ці питання не вирішать:

“Враховуючи військово-політичну ситуацію, що склалася в державі, розгляд питань пов’язаних з передачею фондів у комунальну власність, інших органів, уповноважених управляти державним майном, або їх реалізацією на даний час вважається передчасним”, – кажуть у Міноборони.

Тому поки що у ставку, який створили Даховські, селяни ловлять рибу, а на протилежному березі від палацу випасають корів, а “Леськівське диво” продовжує руйнуватися та обростати хащами.