"Лемикові, що за фосою"

"Удалий замах"

У селі Солова все близько. Із центрального перехрестя видно Народний дім, крамницю, церкву та меморіал Миколі Лемику. Монумент, щоправда, ховається за високими та пишними ялинами, якими обсадили погруддя. Найвищу хвою вже котрий рік хочуть запропонувати Львову на Різдвяні свята. На дереві за меморіалом кілька років тому гніздилися лелеки. Та одна з гілок-опор зламалася, і пташине кубло переставили. Але на нове місце птахи вже не прилетіли.

За бузьками особливо сумує пан Олексій. Чоловікові 75, його будинок розташований через дорогу від меморіалу. Він відмикає браму, щоб показати пам’ятник, і каже, що люди в Соловій нагадують йому лелек: їдуть і не повертаються. У селі з року в рік збільшується кількість спорожнілих осель.

Якби колись можна було піднятися над селом на висоту лелечого польоту, то на південному сході побачили б велике озеро. На його водах працював млин. Але в 1990-х їх спустили, а млин розібрали. Також зникли цегельня і ковбасний комбінат. Чимало соловців втратили роботу й мусили шукати нового заробітку. Сьогодні у Солові є приблизно 80 домогосподарств, а ще з десяток люди влітку використовують як дачі. Загалом тут понад двісті жителів.

Брама меморіалу відкривається важко та зі скрипом. Плити, якими вимощена широка стежка, вичищені від трави. У тильній частині меморіалу стоїть стіна із хрестами та тризубами. Перед нею — бюст із підписом "Микола Лемик". Молодий хлопець, якого відтворив автор, рішуче дивиться поперед себе. Навколо — нерівний газон, по якому нещодавно гуляла коса. Під погруддям лежать прив’ялі квіти.

— Тут перше була символічна могила січовим стрільцям. Ту стіну поставили на честь пам’яті про наших героїв, які боролися за Україну. У 1993 році, тільки-но стало можна. Постарався колишній голова колгоспу Барановський. Золотий чоловік був, царство йому небесне. А погруддя Лемика доставили вже десь на початку двотисячних. Сюди приходимо, коли є річниці УПА чи Голодомору. Запалюємо свічки, щось говоримо, — розповідає пан Олексій.

Якщо хтось із гостей села прийде до меморіалу, не знаючи нічого про Лемика, то з металевої таблиці на стіні дізнається, що він: «В знак протесту проти Голодомору в Україні в 1933 році вчинив удалий замах на радянського консула у місті Львові. В 1941 році очолив Похідну групу ОУН "Центр", дійшов до Миргорода, де загинув від рук Гестапо».

Пан Олексій каже: зі спогадів односельців, Микола мав саме такий норов, який відображено в його металевому образі. І що хлопець продемонстрував характер не лише тоді, коли стріляв у Майлова, а й згодом на суді, коли поводився стримано і впевнено. У селі Лемиком пишаються.

Коли розглядаю погруддя, над ним стрімко пролітає ластівка. Її помітив і пан Олексій.

— Багато їх в нас. Ластівок багато, а бузьків нема.

Зафосові сусіди

Після вбивства Майлова та після суду родина Лемика й далі мешкала в Соловій. У селі серед нащадків залишилася єдина Марія Романів. Її дідусь Дмитро був Миколиним братом. З чоловіком Володимиром пані Марія живе на тому самому обійсті, де й колись жила велика сім’я Лемиків. Миколин батько від місцевого графа колись отримав великий земельний наділ на околиці села.

Влітку в цьому місці Солової дуже красиво: багато польових квітів, трохи далі видніє ліс. Дорогою з центру видно кілька будівель колишнього кахельного цеху. Раніше там стояв костел. 

Хата пані Марії вже майже повністю перебудована — фактично, це половина старого будинку. В іншій частині ніхто не жив, і вона завалилася. Хата потопає у зелені, гудуть бджоли, під ногами у траві лежать перестиглі вишні. Єдина споруда, яка ще застала Миколу Лемика, — це стодола.

— Моя баба забороняла говорити про свого вуйка, — зізнається пані Марія. — Мама пропрацювала в клубі 54 роки, то також не могла нічого розказувати. Та якось баба повіла, що Микола вбив дуже велику людину, але боронь Боже нам про то комусь щось сказати! Я народилася 1972 року, то та розмова вже була десь у 1980-х. А без страху почали говорити вже як Незалежність настала.

Жінка працює завідувачкою Народного дому та бібліотеки у Соловій. Будівля перебуває у процесі ремонту. У невеликій залі на першому поверсі облаштовують музей Миколи Лемика. Там сформовано виставку з кількох стендів із загальною інформацією про земляка і про атентат. Ще є бамбетель — розкладна дерев’яна лавка-ліжко, — який конче потребує реставрації. Створення експозиції профінансували підприємці та фермери. Пані Марія показує декілька ксерокопій із Миколиних фотографій, які лежали в родинних альбомах. Ці фото і стенди — практично все, що збереглося в селі про Миколу, і практично все, що тут про нього знають.

Через вулицю — продуктова крамниця "Христина". Ми далеко не єдині відвідувачі у власника, пана Михайла, цього недільного ранку. Заходять жінки, щоб купити цукру чи печива. Чоловіки — щоб випити "сто грамів" з нагоди святого дня.

— За союзу про Лемика не говорили взагалі, — каже пан Михайло. — Ніяким словом його не згадували. А про його родичів, які лишилися, казали: "Зафосові", "Лемикові, що за фосою" — бо вони так трохи далі за селом. Миколу Лемика почали визнавати тільки в 1990-ті. Не знаю, як на державному рівні, але на місцевому — точно.

Пан Михайло — місцевий депутат, тож ділиться кулуарними подробицями:

— У 2023 році у сусідньому селі Куровичі школу назвали іменем Лемика. Вже давно таке хотіли, але було нелегко, бо всілякі представники ОПЗЖ по району мішали. Заважали таким ініціативам аж донедавна.

Якщо вийти з крамниці і пройти повз Народний дім, можна побачити, як на стіні від сонця виблискує маленька бляшана табличка. На ній — портрет Лемика, а внизу підпис: "Борцю за волю України. Герою слава! Вдячні односельчани".

"Славна людина і завзятий українець!"

Єдиною, хто у Соловій ще може пам’ятати Миколу Лемика, є Ольга Якимів. Вона народилася навесні 1933-го, за пів року до того, як її односелець вистрілив у радянського чиновника. Є версія, що після втечі Микола кілька разів міг навідуватися до рідного села. Пані Ольга тоді було сім-вісім років. Сьогодні їй — 90. Вона дуже жвава, часто усміхається, рада гостям. 

— Мені тільки старші люди про того Миколу повідали. Що був молодий, красивий і дуже боровся за Україну. Що зайшов до консуляту у Львові і застрілив москаля. Мав жінку, але дітей — ні. Мій чоловік мені говорив, що Микола приїздив кілька разів в село мотоцикльом. І що то була славна людина і завзятий українець!

Пані Ольга розповідає про те, як польська вчителька у початковій школі не дала їй кави з печивом через вірш про маленьку українку. Про те, як 1933-го її батьки ділилися бульбою із земляками із Великої України. Про окупацію — спочатку нацистську, а потім совєтську. 

Жінка все життя пропрацювала в місцевому колгоспі. Тішиться, що тепер зовсім інші часи, і що можна ось так вільно розповідати про Миколу Лемика. Щоправда, за той час, коли прізвище односельця було під забороною, більшість знань загубилися. Тому пані Ольга каже, що Микола був веселий, розумний і нікого не боявся.

Та сама боротьба

Греко-католицькому храму Святого Михаїла понад століття. Пан Олексій, який показував нам меморіал Лемика, хвалився, що церкву будував його дідусь. За комуністів святиню деякий час використовували як склад для пшениці. Коли вже розпадався СРСР, у ній знову зазвучав церковний спів — уже парафії Української православної автокефальної церкви. Кілька років тому громада перейшла до Православної церкви України. 

Тридцять три останні роки тут щонеділі править літургію священник Михайло Коротницький. Щотижня він приїжджає на відправу із сусідніх Курович, що за кілька кілометрів.

69-літній отець Михайло каже, що про Миколу Лемика в селі почали говорити тільки в 1990-х. А сам священник дізнався про тутешнього героя ще пізніше.

Священник пояснює, що Церква трактує вчинок Лемика так само, як і дії воїнів у сьогоднішній війні з Росією.

— Зараз є напад держави-агресорки Росії проти нас. Це відкрита війна, в якій українське військо захищається. Нас убивають — і ми, відстрілюючись, вбиваємо. Але чи винні ті українські військові, які вбивають ворогів? Ні, бо вони оберігають суверенітет і незалежність своєї держави, захищають нас. Церква трактує це не як агресію, а як захист. Так само варто дивитися і на вчинок Лемика. Це був мотив любови до українського народу. Тому цей чоловік — наш герой і будівничий.

На недільну службу в Соловій приходить до двох десятків людей. Біля церкви після відправи залишається кілька старших жінок. Вони охоче показують храм, а на комплімент: "Красива у вас церква" — впевнено відповідають: "Ми знаємо". 

Марія Ганц — голова парафії. Живе одразу біля храму. Розповідає, що в ньому 1901 року першою вінчали її бабусю Єву Макар. Галина Бобків під’їжджає на інвалідному візку. Жінки називають її "головною активісткою" і швидко делегують приятельці розмову з нами. Пані Галина коротко переказує історію відновлення храму, а відтак переходить до поганих доріг у селі. Про Лемика каже таке:

— Наше село прославлене Миколою Лемиком на цілий світ. А ми маленькі, але гідні тієї слави.

Врешті пані Галина швидко прощається, щоб встигнути наліпити вареників до приїзду сестри. Розходяться й інші пані. Біля церкви, певно, неподалік є гнізда ластівок, бо пурхають у повітрі одна за одною. І жодного бузька.