Кордон між двома Гусятинами

Ґальони, ґальони, ґальони!

– Як на Водохреща ішла процасія з церкви на річку, то я несла образ, – розповідає Олена Шмигановська. – Там із льоду вирубали великий хрест. Лід був такий-во, – жінка широко розводить руки. – Коли ми принесли той образ на ріку, то з того берега тільки заглядали. Їм було цікаво, шо то таке робиться. Дивилися, як на кíно!

Перші згадки про містечко Гусятин над річкою Збруч датовано 1431 роком. 1772-го по водоймі пройшов кордон між Австрією і Російською імперією. З одного Гусятина утворилося два. Після Першої світової війни та сама межа розділяла Польщу та Радянський Союз. Береги сполучили після сталінського "визволення" 1939 року. Однак населених пунктів вже не об’єднували. Так два Гусятини є і дотепер: селище-райцентр – у Тернопільській області та село – у Хмельницькій.

Пані Олена народилася 1931-го, за два роки до війни пішла до школи. Батько – українець, а мати – полька. Жінка сидить на канапі, застеленій кольоровою ковдрою. У кутку лежить велика вишита подушка. У помешканні світло, тепло й затишно. 

– Тут люди були богомільні, а там – нє, бо москалі. Лєнін не признавав церкви, – пояснює здивування сусідів із-за річки жінка. – Після 39-го люди дуже прозивалися. У нас казали: "Москалики-клинці, пекли дідька в ринці!". А вони кричали до нас: "Ґальони, ґальони, ґальони!" – бо ж Галичина.

Пані Олена живе в "тернопільському" Гусятині. Її будинок – за кілька хвилин ходьби від центральної площі, на яку прибуваємо останніми осінніми днями. Містечко вже по-зимовому насуплене. Дріботить дощ, погода максимально непривітна. Однак Гусятин навіть попри негоду цілком привабний. Особливо тут, у центрі – фасади будинків без надміру реклами, вулиці  чисті, а хідники застелені новою плиткою. Головна площа не наганяє депресії, як це часто трапляється в українських райцентрах. Біля адміністративної будівлі видніється невисока біла колона з крилатою фігурою на вершку, встановлена до 10-річчя відновлення Незалежності. За нею – впорядкований парк. Серед його дерев затаївся, немов сховавшись від декомунізації, радянський монумент. Це стела, на якій мозаїкою викладено незрозумілу фігуру. Тільки по рушниці, двох колах у ділянці грудей і безумному погляду можна здогадатися, що це – войовнича комсомолка.

Танками через річку

Синагога, що розташована трохи далі від комсомолки, виглядає геть по-іншому. Зведена у XVI столітті в мавританському стилі. Це будівля оборонного типу зі стінами, завтовшки кілька метрів. До війни євреї становили майже 3/4 населення Гусятина. У радянські часи в синагозі облаштували краєзнавчий музей. Але і він занепав. Протікає дах, від вологи лущаться стіни й набухає підлога. Щоправда, вночі синагогу красиво підсвічують ліхтарі, і поміж гілля паркових дерев вона виглядає дуже фантасмагорійно.

Олена Шмигановська ще пам’ятає гусятинських євреїв. Але спогадів про колишніх сусідів має вкрай небагато. Значно краще пригадує польських вояків, які пантрували понад Збручем. І те, як почалася війна.

– А потім прийшли москалі, – жінка дивиться просто в очі. – З самого рання вже їхали на конях і танками через Збруч. Бо ріка маленька, не дуже глибока. Поляки всі повтікали. До нас прибіг польський жовнір і казав до тата: "Даю тобі свою новісіньку одежу, а ти дай мені свою". А в тата не було нічого – тільки то, шо до церкви, і то, шо на ньому. То шо, мав дати йому востатне, і то полатане? Відмовив тому жовніру, то він пішов собі. 

По війні тут з’явився колгосп. Батькові пані Олени вже було 67 років, тому його це "благо" оминуло. А мати мусила записатися і працювати. Шмигановська вивчилася на меліоратора і тривалий період працювала в інших краях. Але згодом повернулася додому, в Гусятин. На запитання про місцевий рух опору комуністичній владі пані Олена одразу ж починає перераховувати тих, хто з довколишніх вулиць був "хлопцем з лісу". При тім вона примружує очі, а тон стає ніби змовницьким.

– Отця Раченка син пішов. Остаськи малий тоже. Потому той хлопчина, що жив на місці, де зара построїв хату Антон Райтович. Син Човганки, баби Рузі тоже син пішов. Вони збиралися на вулиці Враченка. А шо потім робили – я не знаю. Десь розсіялися, попропадали.

Добрий день vs здрасті 

Одна з найбільших будівель у центрі Гусятина – Центр культури і дозвілля. Щовечора його коридорами луною проносяться звуки віддалених голосів. Після школи туди сходяться діти на гуртки танців, співу й театральний. А впродовж дня працює навіть онлайн-радіо. Усі зали показує Тарас Василик, спеціаліст відділу культури і туризму Гусятинської селищної ради. Розповідає про сучасний Гусятин із блиском в очах. Запрошує приїхати влітку, щоб випробувати новий веломаршрут уздовж Збруча. 

– Різниця помітна у всьому, і по будинках, і по мові. І по людях також. Бо в село Гусятин селили колись росіян. Вони вже асимілювалися, але, наприклад, тут говорять "Добрий день", а переходиш річку і там кажуть "Здрасті". В нас в неділю – до церкви, а там – на город, щось поробити. Декілька метрів, а ніби в другу країну попадаєш.

На початку парку стоїть ще один пам’ятник – Северинові Наливайку. Православний козацький ватажок оголив шаблюку й люто дивиться на греко-католицьку церкву святого Онуфрія. Навряд чи це задум архітекторів, але виглядає дотепно.

У храмі саме закінчилася відправа. На вулицю виходять люди, переважно поважного віку. Вони розходяться у різних напрямках. Пані Надія Романова – одна з тих, хто звертає вниз, до мосту через Збруч. Вона народилася і живе в Гусятині "хмельницькому". Але до церкви ходить на "тернопільську" сторону.

– Чоловік мав квартиру в райцентрі, то я прожила тут майже все життя, – пояснює. – Романова – це моє прізвище по чоловікові. Він із родини переселенців. Колись його батьки приїхали з Рязанської області. А моє дівоче – Романська, – говорячи останнє речення, жінка усміхається.

Найперше, що впадає в очі внизу – не міст, не річка, не показники "На Тернопіль" чи "Хмельницький", а помпезна колонада, яка розташована на краю берега з "хмельницького" боку. Її звели 1937 року, аби показати підпольським гусятинцям "велич радянського ладу". На фронтоні колонади навіть виднівся погрозливий напис: "Соціалізм зітре всі межі капіталізму". Сьогодні замість нього текст значно спокійніший: "ГУСЯТИН. Хмельницька область. Чемеровецький район".

На пішохідних ділянках мосту подекуди трапляються діри, крізь які видно воду. Зручніше йти автомобільною частиною. Автівки тут їздять повільно – дві смуги рясно всіяні ямами. Більшість людей, які переходять міст, рухаються в одному напрямку: зранку – до міста, ввечері – в село. Воно починається буквально за кількадесят метрів від річки.

На годину до братів

Одним із будівельників, які зводили колонаду над Збручем, був батько Ніни Лабоцької. Жінка народилася 1927-го, тому також пам’ятає "погранічніків". Траплялося, лазила в річку, щоб вигнати звідти заблудлу худобу – дорослим наближатися до водойми забороняли. Ходить повільно, маленькими кроками, опирається на дерев’яні ходунці. Тому здебільшого сидить на ліжку, біля килима, що висить на стіні.

– Помню, то був 39 рік. Приганяю корову додому, а там вже повне село солдатів. Тато в той час шось там мурував в Кам’янці-Подільському. Нас було четверо. Мама зварила бараболь, ми наїлися і полягали спати. А вночі чуємо звук пілімйотів – зачали йти через річку. Танки їхали просто через воду. А ми, діти, біжимо згори, хочемо всьо бачити. Солдати нам кажуть: "Дєті, ходітє, посмотрітє, как наши братья жилі". І ми бігом, бо пускали тільки на годину. 

– Помітили різницю? 

– Вони жили багатше, бо там не було колгоспу. І говорили не так, як ми. По-українськи, але з інакшими наголосами. Як би було послухати, як я говорила і людина з тої сторони, то було би чути різницю. Але зараз всі однакóво говорять. Ще там була церква, а в нас совєцка власть запрітила – бо то треба роботу робити, а не молитися. Та не було такого, що тут їх не любили, чи там – нас. Було дружньо. 

У її мові такі галицизми, як "ровер" чи "файний", уживаються разом із російськими "врємя" і "запрєт". На запитання про українських повстанців пані Ніна відповідає, що ніколи про них тут не чула.

– Не було тут ніяких заворух. Ніхто з місцевих туди не йшов.

Поступово з теми Другої світової жінка переходить до сучасної війни на сході України. Пані Ніна дивиться новини по телевізору.

– Я би хотіла, поки жива, просто почути, шо кончилася війна. Ніяк не можна росіян тих збути. Нехай би наші хлопці то лишили, то тоді би може і скінчилося. Відколи там забавлялися і співали, на тому Майдані, – то від того і почалася тая війна.

Молитися, як звикли

Піднімаємося на найвищу точку села. Звідси добре видно околиці, зокрема ледь не все селище Гусятин. Колись на цьому пагорбі був храм. Він згорів у 1930-х. 1997 року звели нову церкву – не всі селяни хотіли ходити на службу через міст. 

Всередині не більше півтора десятка людей. Саме вітають з іменинами священика Михайла Замулінського. Парафіяни називають його "батюшкою". Той відповідає "спасібо", хор виконує "Многая літа". Після відправи отець підходить до нас.

– Це – Православна церква України, – одразу каже, ніби намагаючись випередити якесь каверзне запитання. – Тут була одна парафія – Московського патріархату. Я тримав її від 1992 року. Але люди захотіли перейти. Спочатку стримував, але народ вибухнув – бо доки воно так буде? Після отримання українською церквою Томосу прихожани зібралися на збори і проголосували за приєднання до української церкви. І поставили перед фактом: "Або ви з нами, або чемодан і Москва". 

Отець Михайло каже, що до такої волі людей він поставився спокійно. Проте в його словах і тоні відчувається певний осад.

– Тут недалеко Західна Україна, он через Збруч. Звідти така агітація йшла, що кожна свічка, поставлена в цьому храмі – це куля для ваших синів. Навіть погрози були.

Попри зміну підпорядкування, тут досі служать церковнослов’янською мовою. Людям так зручніше. 

– Ми до того привикли, – каже парафіянка Зіна Чапрунович. – Моя мама так слухала відправи, і я так слухаю. Тепер навіть і не уявляю, як би то перейти на українську. От ми співаємо "Отче наш", а по-українськи буде шо, "Батько наш"? Його ж перевести не можна, правда? І "Вірую" так само. Тому я би вже, напевно, і не хотіла, щоб правилося на українській.

Надворі сіється мжичка. Вітер шмагає в лице. Десь там внизу спокійно тече собі річка. Ми кілька світанків поспіль виходили на міст через Збруч, щоб сфотографувати воду, оповиту туманом. Це могла бути хороша метафора нечіткості кордону. Але туману не було.