Хто заслуговує на Рай

Не ґумовий парк

Згори над ставком, майже одразу під лісом, низка будинків. З подвір’я одного з них визирає садовий гном. Доріжка біля будинку викладена великими цеглинами. На кожній видно букви JHP — Якуб граф Потоцький.

— А ви, хлопці, не від Чайківського? — перше, що запитує чоловік років шістдесяти, тільки-но відчинивши двері. Він називається Богдан. Придивляється до нас, і зморшок навколо очей стає ще більше.

Іван Чайківський — бізнесмен-аграрій, народний депутат і колишній член "Партії регіонів". Рай — у межах його виборчого округу. Нещодавно представники Чайківського приїжджали в село, і з їхніх розмов місцеві зрозуміли, що той хоче робити тут "туристичну мекку". Селяни депутатові не довіряють і у його доброчесності сумніваються.

Пан Богдан погладжує кількаденну щетину й за хвилину переповідає всю історію Раю. Про те, що село так називається, бо парк створювали за біблійними мотивами. Що проєктант був той самий, який створив Софіївку в Умані. Що граф Потоцький заповів своє тіло поховати в Раю, а серце відвезти до Кракова. Що 1946-го росіяни підірвали статуї Адама і Єви, яка які стояли над джерелом. Що обслугу Потоцького тут називали "райські сракодуї". І що живеться в Раю дуже добре, тільки головне, аби дороги не зремонтували.

Дивне небажання ремонтувати дорогу чоловік пояснює так:

— Літом тут все машинами заставлено. Особливо з липня, як вода прогріється. Людей дуже багато. Не завжди тверезі й адекватні. Купаються, кричать, п’ють горілку, їдять шашлики і смітять. Людей стільки, що у воді нема куда ногу засунути. Наш парк — не ґумовий. А як дорогу зроблять, то будуть приїжджати ще більше. 

До місцевих відпочивальників останніми роками значно додалося туристів з Польщі. Приїжджають подивитися на палац Потоцького, погуляти парком, глянути на те, що тут залишилося. Згадуючи про поляків, пан Богдан підходить ближче до хати:

— Бачите, яка в мене доріжка? До речі, десять баксів — одна цеглина. Ні, продавати не хочу, нащо? Там 150 штук. В кого ще така є? На старості до грошей інакше ставишся.

Злітаються до Раю не лише відпочивальники й туристи. Журналісти бувають тут упродовж усього року. Про медійників пан Богдан також має свою думку:

— Була Леська Никитючка. Приїхала і бігає: де ту рай, де ту рай, я ту раю не бачу! Я їй кажу — може тобі ше Адама і Єву показати? Приїжджають журналісти толкові, яким цікаво що тут і як. А приїжджають й ідіоти.

Пан Богдан картинно зітхає і каже, що проведе нам екскурсію. Йде до хати і за хвилину повертається в шапці. Спускаємося до ставка повз дерев’яну альтанку. Навколо неї у траві біліють целофанові торбинки і пластикові пляшки. Видно місце, де розпалювали вогонь.

Навпроти будинку пана Богдана — гребля. Помітно, що дамбу будували недавно. Кладення каменю навколо води доволі свіже й акуратне. Ставок дивує чистою водою. Дно засипане піском. Трава на берегах скошена, збоку акуратною лінією ростуть туї. Однак що далі від греблі, то занедбаніша водойма. Особливо за навісним кладенням, де дерев’яний місток. Пан Богдан вказує на пару бетонних сходів, що ведуть з берега у воду:

— Оці я мурував, а оті — мій брат. Тому називаються "Братські сходи". Тут збираються місцеві моржі. Ми коли недавно будували цей міст, то зробили його вужчим. Видно по основі, що колись він був набагато ширший. Я все думав: чого він такий широкий був? А потім зрозумів — аби граф бричкою міг проїжджати.

Розповіді пана Богдана — це мікс історичних і сучасних тем. Чоловік каже, що сьогодні молодь не хоче жити в Раю. Дуже багато юних раївців виїхали далеко на захід. Наш супровідник перераховує своїх родичів: дочка з чоловіком — в Англії, братові старша і молодша дочки із зятями — також за кордоном. Та відтік молодих кадрів не переймає пана Богдана, радше навпаки. Дзеркальне плесо, туї, що завмерли над ним, жовтогарячий ліс, ніби з відфотошопленої картинки — усе навколо створює враження тихої гавані для пенсіонерів. А наш екскурсовод нагадує: "Місце гарне, але три місяці є поганими — літом".

Кістки Потоцького і дуб Хмельницького

Що далі в Раївський парк, то гнітючіша тиша. У хащах трапляються напіврозвалені будівлі. Де-не-де можна побачити окремі руїни старого муру, що стеріг панські маєтності. На цеглі — ті самі JHP.

Виходимо до палацу. Від часу Синявського список господарів цієї території поповнювався такими прізвищами, як Чарторийські, Любомирські, Потоцькі. Відповідно багато разів перебудовували й панський будинок: спочатку розкішний дерев’яний, потім кам’яний із вежами на даху і врешті цегляний, який стоїть перед нами.

Із красивою будівлею колись гармоніював фонтан. Його бетонні бортики дуже добре збереглися. Але про палац такого сказати не можна. Будинок ніби відчайдушно протискався у вузькі тунелі часу, здираючи тиньк і оббиваючи кути. Облізлий тиньк, як лишай, вкриває фасад плямами. На запитання коли палац останній раз ремонтували, пан Богдан знімає із лисої голови шапку і просить потримати. Потім розправляє руки й гучно говорить: "Х…й його знає!".

— Ну а шо я ше можу вам на то сказати? Я не пам’ятаю, а мені вже 62. Тут все як колись було: штукатурка на кованих цвяхах, вапно на яйцях. А вон там був похований граф Потоцький. Бабця мені розказувала, шо коли прийшли москалі, то викинули його кістки, і тепер ніхто не знає, де вони. Ми як були дітьми, то залазили туда, в нас там була засада.

Ще донедавна палац використовувала благодійна організація "Брати милосердя". Будинок із майже чотирма гектарами території належить Єпархіальному управлінню Сокальської єпархії УГКЦ. Тут був центр для дітей з інвалідністю. Через брудні шиби видно стіну із вервицями та хрестиками.

Обійшовши будівлю, чоловік вказує на одні з дверей. І переповідає, певно, найпопулярнішу на Галичині оповідку про таємничі підземні ходи. Ті, які неначе сполучають замки й міста, і такі широкі, що можна було каретою проїхати. Але як у кожній добрій легенді — спробуй докопатися до правди. Пан Богдан зупиняється на відстані семи метрів від палацу і продовжує:

— Ми, як були малі, то заходили тим тунелем десь до цихвово, — чоловік вказує на відстань від будівлі. — Далі боялися. А кажуть, що можна в бережанському замку вийти. Але ще ніхто на таке не наважився! Та й, може, завалено вже.
З подвір’я біля палацу чоловік розглядається навсібіч і показує, де була графська пральня, де кухня, де жила чергова зміна прислуги, а де управлінець маєтком.

Останній пункт імпровізованої екскурсії — дуб Хмельницького. Гетьман нібито відпочивав під ним під час війни 1648—1654 років. Дуб Богдана Хмельницького вражає товщиною стовбура і своїм станом: за табличкою про пам’ятку стоїть, по суті, великий пеньок. Майже без кори та гілля, дерево тримається купи хіба що завдяки металевим обручам.

Пан Богдан обурюється, що з дуба поздирали останню кору. Але знаходить її ще трохи високо вгорі, дотягується і відламує шматок. Дарує нам — це сувенір. На прощання тисне руку й запрошує приїжджати влітку:

— Будете жити в мене на другому поверсі. Безплатно. І як поживете десять днів, то і поговоримо — треба покращувати інфраструктуру чи ні.

Трохи моржувати, трохи прибирати

Одна з легенд про те, чому село назвали Раєм, розповідає: коли Адам Синявський нібито розмірковував над назвою помістя, то запитав про це свою наречену. А вона відповіла: "Ти — Адам, я — Єва, то хай буде Рай". Легенда хоч і красива, але крихка, бо дружину Синявського звали Ельжбетою.

Однак назву Синявські могли вигадати, ще задумуючи парк. Тут справді затишно: територія з трьох боків захищена від вітрів лісом. Хоча звук бензопили натякає, що не такий він уже густий, як був колись. Парк у Раю має площу понад 16 гектарів і є пам’яткою загальнодержавного значення. Тут нараховують 56 видів дерев і кущів. 

Неподалік джерела і "Братських сходів" переважають верби. Під однією з них одягається після купання "морж". Пан Ігор — підтягнутий чоловік, років п’ятдесяти. Каже, що провів у парку із друзями і гітарою всю молодість. Тепер приходить сюди купатися. І час до часу — прибирати.

— Щочетверга приїжджає машина забирати сміття, то я перед тим деколи пройдуся, позбираю в кульок і занесу. Дуже мало культурних людей. Якось дві молоді дівчини сиділи ось на цьому місці й лишили після себе пляшки, пакети, якісь обгортки. Я побачив це, підійшов до рибалок і кажу так голосно, щоб ті почули: і хто тут, курва, знов насмітив?! Дівчата повернулися і прибрали. Але потім відійшли трохи далі й викинули то все в кущі. 

Одягнувшись, чоловік розповідає, що тепер парк виглядає значно краще, ніж ще кілька років тому. Тоді, 2012-го, прорвало дамбу, зведену ще за Потоцького. Вода зійшла і ставок став болотом. За словами пана Ігоря, міська рада коштів на відновлення не знайшла. "Тому ми почали ремонт самі", — додає він. До зовнішніх ініціатив облаштування території ставиться скептично. Згадує депутата:

— Десь рік тому, перед місцевими виборами, Чайківський присилав свого представника. Той розказував, що вирішили цей парк вивести з державної власності для того, щоби зробити тут "туристичну мекку". Розказував про якийсь звіринець, атракціони. І що місцеві для входу матимуть абонементи. Але я думаю, що вже при першій нагоді ті абонементи скасують. Тому, хочеш помогти — будь ласка, помагай. Нащо для цього виводити парк із державної власності?
В опонента громади Раю своє бачення ситуації, можна сказати, з ухилом до відновлення історичної справедливости. 

Іван Адамович вбачає у Раївському парку можливість створити базу для шляхетного відпочинку. Відтворити там аристократичний спокій, із каретою та іншими елементами міщанської культури минулого, — пояснив мені телефоном Олег Удич, помічник нардепа Чайківського.

Він стверджує, що місцеві жителі дарма бояться заборони заходити на територію парку й озера. Але ставлення тутешніх людей для них стало сюрпризом. Тому це питання поставили на паузу.

 — Заборонили би не вхід, а неконтрольовані розпалювання вогнищ, випасання худоби та іншу "непаркову" діяльність, — каже Удич. — Ця пам’ятка має статус національної і повинна йому відповідати. Іван Адамович готовий інвестувати навіть якісь власні кошти в парк. Ніякої приватизації не передбачено. Парк мав би бути на балансі комунального підприємства Бережанської громади, яке б займалося його благоустроєм. І щоб це підприємство могло заробляти, розвивати інфраструктуру, забезпечувати, наприклад, харчування туристів.

Виконати неможливе

Головним організатором ремонтування дамби на Раївському ставі був пан Михайло. Його хата — одна з найближчих від ставка. Чоловік працює ковалем у Бережанах, тож, щоб поспілкуватися, їдемо в місто. Пан Михайло виходить із цеху в темному робочому одязі й із ще темнішим від сажі обличчям. Із чоловікової розповіді можна зрозуміти, чому місцеві з недовірою ставляться до ініціатив депутатів та неохоче сприймають збільшення туристів. А також чому вважають себе господарями Раївського парку:

— Коли 2014-го ми почали працювати на греблі, то з Бережан поприїжджали всі: мер, інженери, екологи, археологи. Поставали, подивилися і сказали: то, що ви задумали, — виконати неможливо. І поїхали. Ні грошей, ні техніки, ні порад.
Пан Михайло припускає, що запущений ставок могли згодом продати приватнику. Натомість селяни почали сходитися на греблю після роботи і на вихідні. Гроші для ремонту збирали всюди, де могли: у знайомих підприємців, депутатів, родичів з-за кордону. Та найчастіше помагали матеріалами: щебенем, цементом, піском. Каже, що намагалися відтворити автентичний вигляд греблі, хоч і в бетоні. За його підрахунками, відновлення ставка й дамби коштувало 300 тисяч гривень. І дармова людська праця.

Працювали так раївці два роки. Зазвичай сходилися по кілька десятків чоловіків. Але були моменти, пригадує пан Михайло, коли зібрати людей було важче:

— Люди розчаровувалися. Було таке, що я сам приходив з молотком. Вже молився і Богу, і чорту, щоб тільки то доробити. Що найобразливіше — люди рвали жили, а від влади не помогли ніякою технікою. Жоден інженер не приїхав і не пояснив, як правильно робити. А ще були такі, що говорили: "Чому саме ви? Ніхто нічого не робив багато років, то чому ви робите?".
Після ремонту дамби навколо ставу встановили стовпи, купили ліхтарі і провели освітлення. У водойму запустили амура й карпа. Ловити рибу тепер можна лише на вихідні й тільки місцевим. Пан Михайло висновує:

— В парку, як і всюди, повинен бути господар. Зараз його немає. Ми можемо хіба що підтримувати все в такому вигляді, як є. Зробили той ремонт для всіх, але часто людям ліньки навіть прибрати за собою. Якщо це наша національна гордість, як часто люблять розказувати, то мали б турбуватися всі, а не лише невеличка горстка людей.
Турбуватися про Раївський парк намір мають — запевнив міський голова Бережан Ростислав Бортник. Тепер він буде на обслуговуванні комунального підприємства "Господар". 

— Щоб вони могли доглядати там і на законних підставах займатися його благоустроєм, — повідомив мер про недавні зміни телефоном.  — Можна налагоджувати вивіз сміття. Та з іншого боку, якщо поставимо там контейнери, то місцеві жителі будуть приносити туди своє... Якщо наступного року наймемо садівника, то серйозніше підійдемо до того питання. Щоб не тільки косити траву в парку, а й прибирати. Є ідеї щось таке зробити.
Садівник буде доречним. Наприклад, він доглядатиме яблуню, яка росте на околиці парку. Цьогоріч вона вродила щедро. Частина плодів ще тримається гілля, але більшість уже лежить у траві. Яблука маленькі, червоні та дуже солодкі. Однак збирати їх складно через хащі та високу траву.