Храм, зведений на кістках

Дворянин-археолог

Журавлиху нині важко назвати островом. Хоч вона оточена неглибоким ровом, заповненим водою, та після меліорації, яку проводили в радянський період, болотиста місцевість стала сухою рівниною. За переказами, назва острова походить від слів "жура" і "лихо". На нього веде кам’яний місток. Проходимо його і цегляну браму, увінчану хрестом, з іконою у ніші. Прямо перед нами — цегляний храм Святого Георгія. Ліворуч — дерев’яна церква Святого Михаїла. Однак спочатку прямуємо до музею, що облаштований у двоповерховому будиночку за Михайлівською церквою. 

— Берестецька битва 1651 року — одна з найбільших у тогочасній Європі, — починає оповідь Лариса Пилипів, завідувачка одного з відділів заповідника. — На полі біля села Пляшева зійшлося приблизно 300 тисяч осіб. З одного боку — військо польського короля Яна II Казимира. З другого — козаки та селяни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, а також їхні союзники кримські татари на чолі з ханом Іслям Ґереєм ІІІ. Останні втекли з поля бою у вирішальний момент, захопивши у полон Хмельницького. Козаки відступили до села Острів, де звели табір і протягом десяти днів оборонялися під командуванням Івана Богуна. Щоб вийти з оточення, за ніч збудували три переправи через болота та річку Пляшівку. Богуну вдалось врятувати основну частину війська, та втрати були великими — загинуло майже десять тисяч козаків і селян. 

Будівлю, у якій тепер музей, звели в 1910-х для чоловічого православного монастиря. Однак після Другої світової війни обитель закрили, територію острова віддали колгоспу. Тут діяла ферма, потім — ізолятор для хворої на ящур худоби. У 1960-х сюди випадково завітала делегація українських письменників. Митці забили на сполох, стали писати в пресу про плачевний стан історичного комплексу. Критика подіяла — 1967 року на острові запрацював музей Берестецької битви. Першим директором став місцевий вчитель Павло Лотоцький. Артефакти ж збирав Ігор Свєшніков. Виходець із дворянської родини, яка мала маєток на поблизькому хуторі Хотин, про козаків чув змалку. Він вивчився у Львові на юриста, проте паралельно відвідував лекції з історії та археології. Повернувшись у рідні краї, долучився до створення і наповнення музею. Помер раптово у 1995 році, під час розкопок у Дубні. 

– Останки полеглих у бою козаків ховати було нікому, — каже пані Лариса. — Тіла лежали просто неба, аж поки земля сама їх не поховала — разом зі зброєю і начинням. Через торф’яні болота все законсервувалось і збереглося у хорошому стані. Навіть шкіра та дерево. Тому маємо стільки унікальних артефактів. 

Порох, ґудзики, самогонний апарат

Колекція налічує 5 тисяч експонатів. Лише частина з них виставлена в семи залах, розташованих по колу. Лариса Пилипів готова довго розповідати про кожну знахідку. Ось — козацький порох, який виготовляли з сірки, вугілля хвойних дерев і селітри. Ось — речі козацької канцелярії. Чорнильниця із трьох відділень, кожне з яких позначене іншою літерою: для чорного, червоного та жовтого чорнил. Пісочниця — документи посипали піском, щоб чорнило швидше висохло. Цілком імовірно, що цими предметами користувався Іван Виговський, на той момент — генеральний писар козацького війська, пізніше — гетьман. 

Є три воскові свічки, які й тепер горять — перевіряли. А ще стріли з наконечниками, люльки, намиста, персні, гребінці, сережки, ґудзики, частини музичних інструментів. Елементи одягу — лишень чобіт у болотах відшукали три сотні. Кістяні та дерев’яні трубки, за допомогою яких можна дихати під водою — так козак міг переховуватися кілька годин. Човен-довбанка й апарат для винокуріння. Так, у походах козаки не вживали алкоголю – порушників цього правила карали смертю. А от у вільний час могли розпружитись чи ноги самогонкою натерти — щоб не так боліли. 

На одному зі стендів можна побачити, який вигляд мали козаки різних станів. 

— Багатий носив чоботи з добре виправленої телячої шкіри, штани-шаровари, полотняну сорочку, жупан із ґудзиками, які можна було використовувати замість куль, – пояснює музейниця. — На поясі мав шкіряний чохол, у якому тримав ключі від мушкета. Бідніші козаки теж були добре озброєні, проте мали простіший одяг. Найгірше оснащені були селяни. У домашньому полотняному одязі, шкіряних постолах. В атаку йшли з вилами, ціпами, саморобними списами, у бою здобували зброю. 

Французький дипломат П’єр Шевальє, який був свідком битви, залишив спогад про козака Івана Нечая. Той протягом трьох годин сам відбивався від натовпу польських жовнірів. Спочатку відстрілювався з пістоля. Коли закінчився порох, відбивався косою. Вражений король пообіцяв козакові життя, якщо той здасться. Нечай відмовився. Тоді жовнір зайшов у воду й героя пробив списом ззаду. 

— Це сталось на озері Козакова яма. Місцеві кажуть, що, відступаючи, козаки затопили там бочку зі скарбом. Він досі лежить на дні, нікому не дається. Коли науковці досліджували це озеро, то виявили, що там на два метри вода, і ще на чотири — непрохідний шар намулу. Можливо, ота довбанка, яку маємо в музеї, належала Нечаєві. 

Від атеїста до монаха

Перший хресний хід до Журавлихи на згадку про козаків влаштували 1909 року, у девʼяту пʼятницю після Великодня. Через рік тут почали зводити церкву Святого Георгія Побідоносця. Переказ стверджує, що місце для храму вказав Віталій Максименко, архімандрит Почаївської лаври. Обрав його після того, як почув церковний спів з-під землі. Комплекс, який вшановує козаків, що полягли в бою з поляками, мав стати одним з елементів російської імперської пропаганди. Оголосили збір коштів. Серед жертводавців був навіть імператор Микола II. 

Георгіївська церква зведена у стилі козацького бароко. Вона цегляна, пофарбована білим, заввишки 28 метрів. Має три рівні. Нижній, під землею — церква Святої Параскеви П’ятниці. Правлять тут тільки взимку. Другий рівень – власне храм Георгія. Тут передбачені відправи просто неба, іконостасом слугує вхід, головною іконою якого є велетенська "Голгофа" авторства Івана Їжакевича. Картина намальована на металевих листах, частина вигоріла під сонцем, метал покрився корозією. Третій рівень — балконна церква Бориса та Гліба. Для кращої акустики в стіни вмурували артилерійські снаряди. На церковних банях лелеки звили гніздо. 

— Скільки себе памʼятаю, птахи тут гніздяться, — каже пані Лариса. — Їх намагались прогнати, але вони завжди повертаються. 

Усередину храму нас пускає брат Гліб. Йому 86 років, 14 із них живе в монастирі. Він у чорній рясі, сиве волосся зібране у хвіст. Має міцні білі зуби та блакитні очі. Говорить спокійно, тихо, постійно усміхається. Розповідає, що народився у багатодітній родині. Батька вбили чекісти, згодом померла мати. Вивчився на інженера-технолога, працював на заводі в Луцьку, був заклятим атеїстом. У 42 роки пережив клінічну смерть. 

— Дружина викликала швидку, міліцію, — згадує. — Був зимний, пульс не прослухався. Виносили до машини, щоб у морг везти, аж тут я руку підняв. Тоді ногу зігнув. А потім сів і отямився. Поки був мертвий, мав видіння. Я у порожньому храмі. Хочу зайти у вівтар, але Господь і Божа Матір мене зупиняють: "Не можна тобі сюди, ти грішний". Пообіцяли пропустити, якщо відповім чесно на три запитання. Що саме питали, не скажу. А тоді врата вівтаря самі відкрились. Я лиш крок зробив — усе пропало. От тоді я повірив у Бога. Після хвороби мені паралізувало праву частину тіла. Молитвою й омиванням свяченою водою я себе зцілив. Усе майно переписав на дружину та дітей і пішов у монастир. Мені тут добре, бо я Богові служу. 

Тут молився Хмельницький

Ідемо до Михайлівської церкви. Вона — дерев’яна, обшита ґонтом. У XVII столітті стояла в сусідньому селі Острів. Вважають, що в ній перед битвою молився гетьман Богдан Хмельницький. На початку XX століття храм перенесли на острів Журавлиха. Всередині — старий іконостас, прикрашений різьбою. Обабіч — два кам’яні хрести. А перед іконостасом — спуск у підземелля. Тунель завдовжки 50 метрів веде до крипти, у якій зберігають кістки козаків. Вона розташована під церквою Святого Георгія. 

— Місцеві знаходили кістки у полях і несли сюди, — пояснює Лариса Пилипів. — Наскладали цілі купи, які під час будівництва Георгіївського храму помістили в саркофаг. Ті, які відшукали пізніше, клали у стіневі ніші. Востаннє останки приносили сюди дев’ять років тому. Люди бояться їх рухати, тож часто залишають у землі. 

Точну кількість козаків, рештки яких є у крипті, не знають. Деякі вивчали антропологи. Вони визначили, що більшість загиблих — віком 20–40 років. Це не тільки чоловіки, є жінки та діти. Зріст — від 1,5 до 1,6 метра. На багатьох черепах видно отвори від куль і сліди від ударів шаблями. Можливо, тут лежать і кістки королівських солдатів, та небагато. Більшість тіл полеглих поляків забрали з поля бою. Основний саркофаг йде догори й завершується трохи нижче рівня землі скляною домовиною, яку можна оглянути через віконце з вулиці. У ній також складені кістки й черепи. 

— У 1914 році почалася Перша світова війна, тож спорудження комплексу припинили, — каже музейниця. — По війні ця територія увійшла до складу Польської республіки. Природно, що поляки не були зацікавлені в популяризації місця, яке прославляє їхніх противників. Поліція стежила, щоб у річницю битви тут не влаштовували масових заходів. Попри це, щороку в червні тут відбувалися богослужіння. 

У криницях закінчилася вода

Поки розглядаємо ніші з кістяками, у крипту заходять чоловік з жінкою. На вигляд обом не більше 50 років, розмовляють італійською. Віра — українка, Джанні — італієць. Одружені 15 років, живуть поблизу Неаполя, мають свій маленький мотель над морем. Коли закінчується туристичний сезон, приїжджають на Тернопільщину, малу батьківщину Віри. 

— Джанні дуже подобається подорожувати Україною, — каже жінка. — Ми вже були в Одесі, Києві, Карпатах, обʼїздили багато фортець. Джанні постійно шукає чогось нового. Нещодавно знайшов у ґуґлі інформацію про цей заповідник — і заявив, що ми мусимо негайно поїхати сюди. Йому шалено подобаються історії про козаків. Для італійців це щось неймовірне, ніби пірати Карибського моря. Тут він ніби побачив казку в реальності. Дуже втішений. Тепер хоче відвідати Хортицю. 

У затінку дерев біля музею спілкуємося з його директором Леонідом Галабузом. Він розповідає, що раніше комплекс називався "Козацькі могили" й був частиною Рівненського обласного краєзнавчого музею. 2009-го отримав статус Національного історико-меморіального заповідника. Однак на матеріальне становище це особливо не вплинуло. 

— Як бачите, розпис "Голгофа" потребує негайної реставрації, — каже директор. — Хотілося би звести новий будинок музею, щоб мати змогу виставити всі експонати. У 2021 році нам виділили 15 мільйонів гривень у рамках програми "Велике будівництво", але почалася війна — і все згорнули. Потрібні гроші й на подальші дослідження. Ми не знайшли однієї з козацьких переправ, не працювали на місці табору. Багато артефактів викопують чорні археологи, потім продають їх колекціонерам. Був час, що ми їх ночами звідсіля ганяли. Найдорожче на чорному ринку оцінюють козацькі шаблі. Прошу місцевих, щоб приносили цікаві знахідки, ми купимо. Але їм то переважно нецікаво. Хоча є і такі, які безкоштовно віддають артефакти. 

Востаннє археологічну експедицію у Пляшевій проводили 2015 року. Розкопками керував Олексій Войтюк із Рівненського краєзнавчого музею. 2022-го він долучився до Збройних Сил України. Сьогодні молодий археолог значиться зниклим безвісти. Торік у Георгіївському храмі відспівували 28-річного жителя Пляшевої, який поліг у бою з російськими загарбниками. 

— Меморіал на Журавлисі задумували як елемент міту "русского міра", — каже пан Галабуз. — А вийшло зовсім навпаки. Комплекс став символом української боротьби. У 1991 року на річницю Берестецької битви сюди зійшлося понад пів мільйона людей. Транспорт не міг доїхати, все було в заторах. У криницях закінчилася вода, колгоспні поля повитоптували. Селяни обурювалися, але потім їм усе відшкодували з державних коштів. Гадаю, все цікаве в нас ще попереду. Вже є попередні домовленості, щоб наступного року розпочати нову експедицію.