Як зникає Куяльник

200 років на одному місці

У селі Іллінка, що розташоване між Хаджибейським та Куяльницьким лиманами, живе Віктор Бондарчук — керівник комунального Іллінського історико-краєзнавчого музею з унікальними експонатами. Його рід мешкає тут понад 200 років, відколи предки чоловіка отримали в Іллінці землю від польського пана Йозефа Августа Іллінського. В дитинстві Віктор пірнав у лиман з відкритими очима — вода ще не була настільки солона, як зараз. А взимку лазив катакомбами — тільки під Іллінкою та суміжними селами протяжність тунелів сягає 200 кілометрів. Але інтерес до вивчення власної історії у Віктора виник значно пізніше. 

Після навчання в Севастопольському морському коледжі він служив на атомній підводній базі. Потім 30 років працював механіком на телевежі в сусідній Ковалівці. Хто би міг подумати, але скорочення на роботі стало поворотним етапом в житті Віктора: він почав торгувати на одеському Старокінному ринку. Там познайомився "чорними археологами", зацікавився історією. Так виникла ідея відкрити музей. 

У 2011 році Віктор виборов приміщення в будівлі сільської ради і відкрив першу залу на власну пенсію. Допомагали друг Славко і місцевий православний священик Михаїл Федько. Серед музейних експонатів: знаряддя праці з кременю та кісток пізнього палеоліту, залишки бізона, гієни та печерного ведмедя, а також артефакти часів кіммерійців, скіфів та сарматів. Наприклад, фалери сарматського вождя, що прикрашали кінську збрую: знахідку, якій понад дві тисячі років, подарував краєзнавець із села Усатове, що неподалік.

Віктор Бондарчук каже, що музей щороку відвідують близько шести тисяч гостей. У книзі відгуків можна знайти японську й польську. Вчені та історики також заїжджають. Приватний музейник скромно коментує:

— Наші люди не вірять в те, що можна робити щось для інших за свої гроші. Вважають, що існує тільки вигода. Але хороші люди про це не думають.

Чоловік вже п'ять  років хворіє на діабет. Сьогодні перший день, коли він пересувається без милиць після тяжкого поранення ноги. Настрій у нього грайливо-буркотливий. Ось він жартома лається на Валентину, яка здає координати Іллінського музею у фейсбуці:

— Я її колись приб’ю цю Валюху, ходить і нєрви тріпає. От хто її за язик тягнув. Постійно свій ніс пхає, куди не потрібно.

Від греків до козаків

До XVII століття Куяльницького лиману не існувало. Натомість текло дві річки: Великий та Малий Куяльник, які впадали у Чорне море. Річкові долини утворились близько 3,5 мільйонів років тому. З часом місцевість затопили води Чорного моря, а коли вони відступили — з'явилися перші лимани.

Ще в прадавні часи цю місцевість заселяли мастодонти, гіпаріони, верблюди, мамонти. За склом однієї з вітрин іллінського музею красуються роги бізона та клик шаблезубого тигра — з такого робили сокири. На берегах Куяльника ще нещодавно знайшли фрагменти молота епохи бронзи та кремінне рубило пізнього палеоліту.

Історик Андрій Крантов водить екскурсії Куяльником понад 10 років. Він давно закінчив історичний факультет Одеського університету і так само давно фанатіє від лиману, навіть вода в його портфелі — "Куяльницька". Андрій прицмокує електронною курилкою і дереться на Жевахову гору, назва якої походить від імені російського князя Івана Джавахішвілі. Крізь хекавку, Андрій розповідає про греків.

У V—VI століттях до н.е. елліни з Афін, Спарти, Мілета та інших грецьких міст почали засновувати численні колонії вздовж річки Істрсучасний Дністер, ближче до територій Румунії. Поступово вони переселялися нижче — до Одеської області. Так з'явилася Тіратепер на цьому місці Білгород-Дністровський. А на іншому березі Дністровського лиману — Роксолани. Також греки вподобали теперішню Жевахову гору, оточену з усіх сторін водою. Під час розкопок 2006 року тут знайшли залишки великого ритуального вогнища, яке слугувало ще й маяком для суден. Також на Жеваховій горі є фундамент античного храму Деметри. Археологи знаходили тут старовинні амфори, уламки давньогрецького барельєфа та свинцеву пластину з текстом-зверненням до давньогрецького філософа Протагора.

Панування еллінів закінчилося з приходом гунів. Опісля на цих землях володарювали тиверці та уличі. В середині ХІІІ століття частину Одещини зайняли татари. В 1300 році на Куяльницькому лимані відбулася визначальна битва між правителем Золотої Орди Тохтою та нащадком роду Чингісхана Ногаєм. Тохта переміг. Ці землі переходили з рук у руки. У XIV столітті території потрапили до Великого князівства Литовського. Тоді ж розпочалася історія сучасної Одеси, що виросла з фортеці Коцюбіїв-Хаджибей. 

У цей час формується Пересип — піщана коса, яка відділила Куяльницький та Хаджибейський лимани від моря. У стоячій воді почала накопичуватися сіль. Перша згадка про лиман датується 1442 роком: у "Історії Польщі" Ян Длугош описав, як Владислав III поставив крапку у суперечці зі шляхтою про приналежність лимана та моря. А вже 1484 року турки захопили Північне Причорномор‘я.

На певний час історію регіону визначили соляні поклади. У 1540 році кримський хан Сахіб Ґерай та польський король Сигізмунд ІІ Август уклали договір, за яким чумакам дозволили безмитно доправляти сіль в Польщу та Західну Європу. Сіль була тоді на вагу золота. Чумаки прямували дорогою, яка зараз проходить через Іллінку, тоді її називали Балтським шляхом, оскільки простягалася через Київ до міста Балта. Перед музеєм досі зберігся оригінальний шматок цієї дороги. 

До слова, в Іллінському музеї є цікаві артефакти часів турецько-татарського панування. Це — татарські носогрійки. Взимку кочівники багато курили, а щоби вогонь не було видно здалеку, користувалися носогрійками з дірочками з боків. Так дим виходив, а вогню не було видно. Ці знахідки відкопали біля балок, де татари зимували. 

Хаджибейська фортеця впала 1789 року під час російсько-турецької війни 1787—1792 років. Значний внесок зробило козацьке військо: близько 3 тисяч козаків штурмували фортецю під проводом отамана Захара Чепіги та Хосе де Рібаса. Козакам обіцяли надати землі, а натомість депортували на Кубань.

Грязелікарня на Куяльнику

Ми з Андрієм Крантовим вилазимо на гору. Віддаля видніється море та велике судно, можливо, із зерном. Внизу зеленіють широти Куяльницького лиману та стовбичать будівлі-привиди санаторію. Попри втому історик намагається жартувати і розповідає міфічні історії Жевахової гори. Наприклад, про уфологів, які неодноразово помічали, як сюди прилітало НЛО. Андрій каже, що цьому є лише одне пояснення: 

— У воді Куяльницького лимана майже вся таблиця Менделєєва, включно з радієм. Еманацію радію помічали саме на Жеваховій горі. А радій, що викликає? Правильно — галюцинації.

Історик Дмитро Жданов детально вивчав тему Куяльницького санаторію. Зібрані матеріали видав у книжці "Історія Куяльницького курорту".

— Після захоплення Хаджибея, чисельність мешканців стрімко зростає, оскільки люди помічають цілющий вплив навколишнього середовища, — каже дослідник. — Згодом лиманом зацікавились лікарі. Наприклад, одеський лікар-курортолог Іван Віцман 1835 року опублікував книгу "Роздуми про користь ванн морських, мулових і лиманних на околицях Одеси". Але найбільше промо Куяльнику зробив Ераст Андрієвський. Куяльницький лиман переназвали на його честь. 

Доктором медицини Ераст Андрієвський став у 21 рік, здобувши освіту у Берліні. Після цього його обрали особистим лікарем новоросійського й бессарабського генерал-губернатора Михайла Воронцова. Знаючи про цілющі властивості Куяльника, Андрієвський запропонував Воронцову побудувати тут міську грязелікарню. Невдовзі місцева влада викупила землі у Джавахішвілі. 27 червня 1833 році архітектор Іларіон Кошелев розпочав будівництво двох купалень.

Одне відвідування коштувало від 40 копійок до 3 рублів. Пізніше влада викупила ще землі у спадкоємців Джавахішвілі. Ці території безкоштовно роздавали охочим при умові, що там побудують маєток для хворих. Так на Куяльницькому лимані виріс пансіон-санаторій.

Переродження 

Після Кримської війни росіяни перетворили Куяльницький лиман на сольовий промисел. Тоді куяльницька сіль витіснила кримську та бессарабську. Промисел існував до 1931 року допоки черговий паводок не змив нові машиновидодобувні прилади. Зараз на лимані стирчать дерев‘яні балки — це сліди сольового періоду на Куяльнику.

Паралельно із солевидобуванням відновили оздоровчі процедури. Нова грязелікарня відкрила двері 22 лютого 1865 року. Єдине міське приміщення на лимані здавали в оренду лікарю Бертенсону. Завдяки ньому розпочалась доба куяльницького ренесансу. Поступово тут збудували зал відпочинку, чоловічі та жіночі купальні просто неба, парк та ресторан Бертенсона. В 1870-х роках навколо лиману виросли приватні дачі. Власники здавали кімнати в оренду. Про кожну написали в путівнику. Пізніше на Куяльницький курорт провели залізницю. У 1891 році термін оренди з лікарем Бертенсоном закінчився. За ним прийшло нове покоління, а сама грязелікарня стрімко масштабувалась. 

Врятувати лиман

Року 1941, коли радянські війська відступали, то підірвали Хаджибейську дамбу. Румунів це не зупинило ні на мить, а ось грязелікарню затопило добряче. Хоча в буклеті Куяльника за 1975 році поширювали черговий радянський міф: "Підірвавши дамбу, фашисти затопили грязелікарню, парк і низку санаторіїв". У повоєнні часи зв'язкова Романа Шухевича Галина Дидик готувала приїзд головнокомандувача в Одесу на лікування. Але цього так і не сталось.

Зараз будівля грязелікарні заростає травою. Мародери знімають метал і здають на переробку. Люди займаються самолікуванням: плещуться в басейні та мазюкаються багнюкою. А сам лиман поволі затихає.

— До лиману не доходить прісна вода, — каже історик Андрій Крантов. — Люди своїми дамбами і ставками перегороджують доступ води до Куяльника. На Лузанівці є канал, який з'єднує лиман і Чорне море. Інколи його відривають, але це не панацея. Люди можуть добити Куяльник власноруч — все до цього йде.