Як ГАРДується Южноукраїнськ

"Люблю місце, не люблю міста"

Южноукраїнськ розташований за 120 кілометрів від Миколаєва. На березі Південного Бугу він з’явився 1976 року спочатку як поселення будівельників, які зводили атомну електростанцію. У 1987 році одержав статус міста й теперішню назву. 

Торік у квітні працівники Южноукраїнської АЕС ініціювали перейменування станції на Південноукраїнську. Тоді ж знову — вже не вперше від 1991-го — заговорили про перейменування міста. Наразі конкурують Південноукраїнськ і Гард.  

Олександр Кучеренко — ровесник незалежности та колишній працівник АЕС — головний захисник назви "Гард". Ми прогулюємось однойменним урочищем. Це територія Бугогардівської паланки — козацького поселення 1734—1775 років. Нині тут, у долині Південного Бугу, розташований національний природний парк "Бузький гард". Він охоплює 5 районів Миколаївської области.

Коли видряпуєшся на скелі, перехоплює подих від навколишньої краси. Під ногами смарагдовим шовком стелиться мох, по каменях плететься чебрець, який Сашко збирає на чай. Скелястий Гардовий острів, порослий травою та деревами, заховався у западині каньйону. Його наполовину затопило, коли спорудили водосховище для Ташлицької гідроакумулювальної електростанції. На горизонті видніється цивілізація: електроопори Олександрівської ГЕС та сірі ряди багатоповерхівок. 

Для Сашка очевидно, що історія його краю розпочинається тут — із козацького форпосту. Саме в урочищі Гард козаки тримали човнову переправу, а поблизу острова — поромну. У XVIII столітті тут служили 300-500 козаків із полковниками: стримували набіги татар та захищали торговельний шлях із Галичини до Криму. А також рибалили, полювали, городили гарди — загати для промислового виловлення риби. 

— Подобається думати, що я маю якийсь зв’язок із козаками. В очах тутешньої більшості я дивак, бо борюся за цінності, за нематеріальне, — розповідає Олександр Кучеренко. На АЕС він провів лише 4 роки: мав відпрацювати оплату за навчання в Севастопольському університеті ядерної енергії та промисловості. Але більше не витримав, це був не його вибір, а батьків: 

— За освітою я спеціаліст з експлуатації та ремонту обладнання АЕС. Відповідав за насосне обладнання турбіни, був ніби очима та вухами цієї частини машзалу. У вільний час писав вірші на роботі. Хоч усе знав, із залізяками завжди був на "ви". 

Коли розпрощався з роботою, написав вірш "Звільнений". Видав кілька поетичних збірок і якийсь час працював екскурсоводом у Музеї книги та друкарства в Києві. Ініціативу з перейменування розпочав 2019 року, продовживши справу рухівця Юрія Діденка з Миколаєва.

— Я зібрав підписи, але мало: 50 із 500 потрібних. Виступав на сесії міськради — тоді демонстративно шуміла ОПЗЖ.

Олександр тоді підготував кілька аргументів, чому перейменування міста — не лише данина історії, а й практична користь. Він вважає, що тут можна створити туристичні маршрути козацькими місцями. Також розвагами для туристів можуть стати риболовля, скелелазіння, їзда верхи, варіння кулешу тощо. Туризм, заснований на історії, оприявнить іншу спадщину міста, найбільше знаного як мономісто навколо АЕС. 

Тоді Кучеренку подякували за виступ — та й по всьому. 

Але Сашко не здавався. На своєму ютуб-каналі він викладає ролики, де розповідає про історію міста, рекламує мерч із назвою "Гард", створює кліпи зі своїми віршами та піснями, накладаючи тексти на кадри міста. 

У соцмережах разом із групою однодумців організував флешмоб: закликають людей знімати короткі відео про те, чому вони підтримують зміну назви. До такої акції залучають і українських зірок: наприклад, музичні гурти "Тінь сонця" та Kozak System. Противники назви обурюються: мовляв, у дискусії беруть участь немісцеві. Сашко заперечує: хіба ж місто не стосується України? 

У 2021—2022 роках до справи перейменування долучився мовний омбудсмен Тарас Кремінь, який, до слова, родом із Миколаївщини. Він подавав до мерії Южноукраїнська кілька відповідних звернень. Онлайн-голосування, яке торік провела міська рада, засвідчило, що в лідерах опинилися Гард43 % та Південноукраїнськ45 %. Однак пізніше Христина Ічанська, заступниця начальника відділу містобудування та архітектури, парирувала: справедливіше було би врахувати думку місцевих, а голосували, виявляється, з усієї України. 

З початком великої війни Олександр Кучеренко та його послідовники поновно взялися відстоювати козацьку назву міста. 

— Місто збудоване для працівників станції, але саме на цій історичній місцевості. Совки не можуть визнати, що тут був хтось до них! Ніби це вони висадилися на Марсі й відкрили нам цивілізацію, — усміхається Сашко. — Я люблю місце, де живу, але маю претензії до міста. 

Місто у війні 

Зореслава Клименко — очільниця місцевого історичного музею, а також представниця комісії з перейменування вулиць і міста. Йдемо до місця її роботи. 

На вулицях Южноукраїнська небагато людей. Ось — черга по гуманітарну допомогу: продуктові пакунки сюди доходять від міжнародних організацій. Враз простір розтинає сирена повітряної тривоги: жіночий голос із гучномовця закликає пройти в укриття, подбати про запас води та попіклуватися про тих, хто цього потребує. Южноукраїнськ двічі за час повномасштабної війни опинявся за крок від великої загрози. 

Спочатку у березні точилися бої за Вознесенськ, що за 33 кілометри. Тоді місцеві добровольці та військові дали відсіч загарбникам, які втекли, залишивши техніку та загиблих солдатів. Ворог мав намір захопити Южноукраїнську АЕС та форсувати Південний Буг і далі наступати на Одесу. Через місяць росіяни вирішили застосовувати ядерний шантаж, і 16 квітня 2022 року над АЕС пролетіли три крилаті ракети. 

Однак тепер ніхто не біжить ховатися, звикнувши до сирен як до фону. 

Минаємо два меморіали на центральній площі: полеглим у Другій світовій та героям АТО. Перший недавно декомунізували, прибравши зірку, серп і молот. Другий планують оновити та назвати на честь захисників України. За пам’ятниками вже починається музей. Гвинтокрили, літак Ту-27 і боєголовки — частина експозиції просто неба.

— Нове завжди починається з бідою, з кров’ю — як тепер. Але я вірю, що цей етап зміцнить нас як націю, — каже Зореслава. 

Вона має особисту історію війни. Її чоловік Руслан — сапер та інструктор із мінної безпеки — закладає "пастки" для ворогів на "нулі", наприклад, біля Бахмута й Авдіївки. У 2014—2015 роках він захищав Савур-могилу. Тоді отримав поранення — його підстрелив снайпер. Одна куля пройшла через руку й застрягла в бронежилеті. Друга — втрапила в ногу, врятував турнікет. Після лікування пішов з війська, але коли почалось повномасштабне вторгнення, повернувся, прилетівши з-за кордону, де на той час працював.

Експозиція історичного музею в Южноукраїнську розміщена в тісній кімнаті. На огляд виставлені зброя, монети, картини, бутафорне гетьманське крісло, облаштоване під фотозону. На чільному місці — виставка, присвячена героям російсько-української війни: 25 портретів загиблих чоловіків, серед яких багато 20-річних. Доповнюють експозицію експонати із передової: протитанкові міни, трофейні обладунки, ба навіть російська тушківка з Z-маркуванням.

Зореслава родом із Кіровоградської области, тут живе з 9 років. Її мама теж працювала на АЕС — стрільчинею у воєнізованій охороні. Радянські часи в Южноукраїнську вона описує так: 

— Усі фантазували, що все буде добре, що все попереду. Радянська пропаганда була сильною, нам усе говорили про світле майбутнє, і ми не уявляли, що десь є краще життя. Не жили заможно, я пам’ятаю дефіцити й порожні магазини. Але ми мріяли — і завдяки тому виживали. А потім виявилося, що місто старіє разом із людьми. Навіть якщо є гроші, вони не вкладаються в культуру, в розвиток. Місто розвалюється. 

Пуповину містові з радянським минулим перерізати важко. Перейменовуючи вулиці та бульвари, після того, як змінили назву АЕС, містяни обирали нейтральні, до прикладу, бульвар Квітів, вулиця Виноградна, бульвар Мрій. У голосуванні між назвами "вулиця Захисників України" та "вулиця Європейська" виграла остання. 

Те саме й зі зверненням щодо перейменування Южноукраїнська, яке восени активісти подали до міської ради. Вердикт: назву має вибрати більшість, але не під час воєнного стану, коли заборонені референдуми. Зореслава пояснює: 

— Для в. о. мера Олександра Акуленка — це непопулярне рішення, бо багато хто вважає: початок історії міста — це початок історії станції, тобто 1970-ті роки. Його політика — і нашим, і вашим. Хоча він непогана людина, працював істориком у нашому ліцеї. Був і в ОПЗЖ, але за Україну. 

Козаки й енергетики 

Зореслава резонно зауважує, що старші містяни скептично ставляться до історії України, тому що не для всіх вона є рідною. Адже на будівництво й роботу на АЕС з’їжджалися з усього Союзу. Для них має значення тільки те, що пов’язано зі станцією.

Віра Миронова — одна з носійок радянського минулого. Її родини і по мамі, і по татові були розкуркулені, але це не завадило Вірі вступити в компартію, бо та асоціювалася з "порядком та справедливістю". У 1960-ті Віра потрапила в Україну з Татарстану: приїхала 20-річною юнкою для ідеологічно-організаційного забезпечення будівництва. 

Сьогодні Віра Миронова — почесна громадянка міста та депутатка облради. Ідентифікує себе росіянкою, у побуті вірна рідній російській, але робочу документацію, наголошує, веде українською. Щобільше, може наспівати українських пісень.

Хоча тональність нашої розмови змінюється, тільки-но мова заходить про Гард: 

— Це в перекладі з якоїсь мови означає рибний завод! На острові був рибний завод! Козаки? Вони там не жили, іноді були, коли воювали з турками. Чому місто атомників має зватися рибним заводом? Південноукраїнськ — гарна ласкава назва. Треба країну захищати, а не бозна-чим займатися. Гардом це місто ніколи не буде зватися!

Віра Миронова наголошує, що місто будували "29 національностей з усього Союзу, які жили між собою мирно". Цю війну вона пояснює "сваркою братніх народів" і каже про "політиків, які не можуть домовитися". З родичами, які в Росії, про війну не говорить. Водночас як депутатка бере участь у житті области, допомагає втілювати проєкти, що забезпечують людей питною водою. Віра Миронова досі зберігає квиток компартії та вірність своєму політичному вибору.

Інший життєвий шлях у Володимира Дудьєва, колишнього провідного інженера на АЕС, який 33 роки пропрацював на цій посаді. Нині він українізатор станції, взявся переводити всю документацію на державну.

Із 2014 року Дудьєв цілком відмовився від російської. Назви "Южно- і Південноукраїнськ" не сприймає з різних причин: 

— Це назва з Москви. Ніби тут ніколи й не існувало України. Ми південь, якщо дивитися з Росії, та не з Києва. За 80 км — Добровеличківка, географічний центр України. До Ізмаїла — 450 км, до Ялти — 550. Южноукраїнськ — це штучний громіздкий конструкт, не притаманний українській мові. 

Ми спілкуємося у нього вдома, у просторій світлій квартирі, яку він отримав як працівник АЕС. У кімнаті — кілька полиць шахової літератури, кубки, нагороди, грамоти. Свого часу Володимир став кандидатом у майстри спорту з шахів, грав за збірну України. Обожнює шахи, каже: хто добре грає, той ніколи не пропаде в житті, бо вміє прораховувати кроки наперед. 

Коли Зореслава Клименко шукала експонати для майбутнього музею, у підшивках старих газет за 1970-ті знайшла новину про те, що хочуть оголосити конкурс на назву нового міста для будівельників АЕС. Тоді серед варіантів фігурував і Гард! Невідомо, чим закінчився конкурс, та місто таки назвали на російський манір. 

Проте прихильники Гарду не опускають рук. Вони обирають роботу з молоддю, поширення знань про історію краю: 

— Що далі, то більше людей дізнаються про Гард, про історію. Уже починають дізнаватися. Агресія там, де незнання, — переконує Зореслава.