Дорога зі Щастя

Знову мати дім

– Першими відвідувачами були дві мами та три доньки. Вони зі Щастя до Львова приїхали на машині «Лада», на «шістці». Уявляєте, що це за авто і як їм вдалось сюди дістатися?! – розповідає підприємець та дизайнер Микола Воронін.

Спільнота одного з фітнес-клубів Львова організувала притулок для біженців у перший день російського вторгнення. Тренери, спортсмени і навіть відвідувачі закладу стали волонтерами. Кажуть, їхня мета – щоб люди мали змогу відпочити від довгої дороги, набратися сил та придумати план дій на найближчий час. 

У спортзалі одночасно можуть прийняти 170 людей. Він облаштований двоповерховими ліжками, матрацами, ковдрами, одягом для дітей, речами для особистої гігієни та продуктами. У клубі є кухня, душові кімнати, опалення. Волонтери перуть одяг та білизну, щоб мешканці притулку жили у щонайбільшому комфорті. Декілька ресторанів зголосилися привозити сніданки, обіди та вечері.

У клубі приймають людей із домашніми улюбленцями. Залом бігають коти та собаки, а у ванній живе черепаха. Для дітей облаштували куточок із іграшками, книжками та розмальовками.

Але більшість мріє лише про те, щоб знову мати дім.

Наталя з Києва 

Наталя мешкає у Києві разом із донькою Дариною та онукою Алісою. У неї був сімейний бізнес – невелике кафе. Жінка не вірила, що війна розпочнеться, і навіть переконувала у цьому своїх знайомих; “тривожних валізок” не збирала.

Коли почалися обстріли, сім’я Наталі згуртувалася з друзями і переселилась із центру Києва в офісне підвальне приміщення на околиці. Рішення про виїзд прийняли на четвертий день війни.

– У моїх дітей просто здали нерви. У напівпідвальному офісі стало зовсім нестерпно. Дуже тяжко. Тяжко це все слухати і спостерігати. На секунду я пішла в магазин, коли на вулиці трішки засвітило сонце. Повернулась, а донька каже: “Все мамо, виїжджаємо”. Ми сіли в потяг і поїхали. Навіть не знали куди, – розповідає Наталя.

Поїзд був переповнений.

– Нас було 15 людей в купе. Люди лежали, сиділи. Хто у вагоні, хто у коридорі, хто в туалеті. Сідали навіть там, де не було місця, – пригадує жінка. 

Дорога до Львова зайняла три дні. Їхали через Чернівці.

У притулку Наталя розмовляє з дітьми, дивиться новини, гуляє з собакою, яку в центрі залишили інші переселенці.

– Лежить тут оця тварина – і вже якось легше, – каже крізь сльози Наталя.

Вони виїхали із Києва майже без речей.

– Ми не збиралися. Приїхали із тим, що взяли з собою у підвал. У сумку флешку з фотографіями закинула – і все. Запаслись речами лише для внучки – светрики, курточки, – говорить жінка.

Після перепочинку Наталя з дівчатами планує їхати в Мукачеве або інше місто на Закарпатті.

– Ми не знаємо, куди їхати. Нас жене страх. Головне, щоб подалі від війни.

Альона з Запоріжжя

Альона разом із чоловіком та донькою живе у Запоріжжі. У мирному житті – мерчендайзер. Щодня ходила торгівельними точками, спілкувалася. Ніколи не вірила, що у XXI столітті може розпочатися війна. Виїжджати з рідного міста чи закордон не збиралася.

У Запоріжжі було чутно вибухи. Місто сколихували денні й нічні повітряні тривоги.

– На Верхній Хортиці щось підривали. Було страшно. Сирена застала нас на вулиці – бігли в укриття, бачили вибух, – пригадує жінка.

Бомбосховище облаштували у школі. Інколи перечікували тривогу вдома.

Альона з донькою Євою виїхали із Запоріжжя евакуаційним потягом. На виїзді наполіг чоловік на сьомий день війни, оскільки дуже переживав за 8-літню дитину. 

– Ми хотіли залишитись, хотіли бути разом із усією родиною, з батьками. Утім чоловік прийняв рішення відправити нас, де безпечніше, – пояснює Альона.

До виїзду з міста підштовхнула страхітлива думка, що мости через Дніпро підірвуть. Жінці, щоб виїхати із Запоріжжя, довелося проїжджати два мости. Пригадує, довго стояли у заторах. Дорога зайняла добу.

Дівчата взяли із собою лише речі першої потреби – маленьку сумку та рюкзачок. Підшукати притулок допомогла подруга, яка приїхала до Львова раніше із трьома дітьми.

Чоловік залишився вдома як волонтер, допомагає облаштувати лікарню. 

– Засипали пісок у мішки, щоб закрити проходи, заклеювали вікна, – розповідає Альона.

У Львові жінці вперше від початку війни вдалося відчути себе у безпеці та виспатися. 

Каже, що не будує жодних планів і не знає, куди рухатись далі. Допомагає витримати лише дитина поруч.

– Я виїхала тільки заради доньки – щоб їй було спокійно і вона не бачила цього всього, не слухала постійну повітряну сирену. А інакше я б залишилась. Запоріжжя – моє рідне місто, мій дім.

Вікторія з Києва

У Вікторії велика родина – батьки, чоловік, донька, сестра з чоловіком. І домашні улюбленці – собаки. У мирний час вона працювала у Києві в логістичній компанії.

Рішення виїхати прийняли на шостий день війни. Дві ночі провели у підвалі, потім перебралися до сестри у приватний будинок біля школи із укриттям. У бомбосховище було годі пробитися. “Укриття вже було переповнене”, – розповідає Вікторія.

Їхній будинок у Києві розташований біля виїзду на Житомирську трасу. Добре чули вибухи з боку Гостомеля.

Виїжджали без чоловіків. О восьмій ранку приїхали на вокзал і сіли в евакуаційний потяг, котрий їхав із Харкова. Взяли лише найнеобхідніші речі. Донька Крістіна прихопила набір для рукоділля. Дівчинці десять років, любить робити браслети та каблучки з бісеру.

– Ми збиралися залишатися до кінця, але психологічно стало важко. Почався дефіцит медикаментів, продуктів, хліб ми вже пекли самі. Стало страшно за дитину, – зі сльозами говорить Вікторія.

– Ми взяли лише документи, один комплект змінного одягу, навіть білизну вдома забули, тому що зрозуміли, що у валізу треба вмістити все життя. Перепаковували доти, доки не залишилася легка сумка і наплічник, – пригадує.

Вдома у Києві залишились чоловік та батько. Тато пройшов Афганістан – тепер нічого не боїться. Він вирішив боронити свій дім, своє місто і свою країну.

Донька Крістіна ніжно обіймає маму, коли на її очах виступають сльози. Вікторія має родину в Німеччині, планують поїхати туди.

– У тебе було повноцінне життя, і раптом ти поневіряєшся, як жебрак… Дуже сподіваюсь, що зможу повернутися додому.

Ірина з Харкова

Ірина каже: вже й не пригадає, яким було її життя до війни. У мирний час займалася власним бізнесом, мала квартиру та машину. У війну не вірила.

– Навіть коли розпочались обстріли, я подумала: напевно, просто лякають, щоб ми пішли їм на поступки. Але коли літає авіація, коли ракети падають куди завгодно… Інколи потрапляють у житлові будинки, – розповідає Ірина. Вона шокована, що бомби скидають на звичайні доми, у котрих зносять по чотири поверхи. 

До Львова Ірина приїхала із сином евакуаційним поїздом. Розповідає, що найскладніше було добратися на вокзал. Їм пощастило – відвіз сусід. Багато знайомих йшли на станцію пішки, несучи речі з собою.

– Ми жили на Олексіївці (житловий масив на півночі міста. – Ред.). У нас обстрілювали будинок і ми переїхали до родичів у центр. Але щойно переїхали, обстріли почались і там. Ми витримали три дні. Це морально складно, тим паче – з дитиною, – пригадує.

У Харкові виникли перебої з харчуванням. Через декілька днів почали відчувати нестачу води.

– Стає все гірше і гірше. Не знаєш, що буде завтра. Гуманітарна ситуація страшна, а обстріли усе сильніші… В останні дні воєнні літаки кружляли прямо над нашим домом. Гуркіт такий, що будинок хитає, навіть у радіусі кілометра… Авіаудари відбуваються настільки швидко, що сирен немає. Ти просто чуєш, що щось гудить, вибухає. Але коли чуєш – вже пізно. Ми ночували останню ніч в підвалі, – пригадує жінка.

Ірина не взяла з собою майже жодних речей, окрім документів. На вокзал пішла з сином прямо з підвалу.

– Нам не могли привезти навіть хліба. І я зрозуміла, що просто не буде нічого, ні води, ні їжі. Десь вже перестало працювати опалення. Я розуміла, що у місті не можна залишатись. Але і їхати було нікуди. Я не знала, чи буде безпечно там, де ми опинимся завтра, – пригадує Іра. 

Вони з сином сіли на потяг, який їхав на захід України. Для них не було різниці, де опиняться – у Львові, Рахові, Ужгороді чи Тернополі.

– Тепер я сиджу, десь хлопають двері – і я здригаюсь. Розумію, що тут нічого немає, але в мене залишився інстинкт бігти в укриття. Залишився страх, що вони добрались вже сюди.

Багато родин з дітьми досі не хочуть залишати дім, сподіваються пересидіти бомбардування в укриттях.

У Харкові в Ірини залишилась старенька бабуся, яка не хотіла виїжджати. І кішка, за якою дуже сумує син.

– У мене немає жодного плану. Я не думала, що виїжджатиму, ніколи не думала.