Діти Коцюбинського. Сини класика наближали російську навалу в Україну, а правнук – виганяв

Якби дожив

Останні 15 років життя Михайло Коцюбинський жив у губернському Чернігові. Тут саме вирувало мистецьке життя: творили письменники Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Микола Вербицький-Антіох, художник Михайло Жук, юний Павло Тичина й Василь Еллан-Блакитний. Наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття щосуботи чернігівська еліта збиралася в будинку Коцюбинських.

<p>Михайло Коцюбинський у 1902 році, знімок зроблений в чернігівському фотоательє&nbsp;</p>

У 1935 році там відкрили меморіальний музей письменника. А через два роки учасників літературного салону у Коцюбинського знищила радянська влада: когось – ув’язнили, когось – розстріляли, когось – залякали. Ігор Юлійович, правнук Коцюбинського, вважає, якби прадід дожив до кінця 1930-их, його також репресували би. 

Хоча на той час письменник мав би за 70, але поважний вік не спиняв працівників НКВС. 73 роки було письменниці Людмилі Старицькій-Черняхівській, коли у 1941-му її звинуватили в антирадянській роботі й етапували до Казахстану. Смерть забрала жінку дорогою.

“Гадаю, прадіда назвали би “буржуазним націоналістом”. Тим паче він листувався з Грушевським, Лепким та ще й із Петлюрою”, — пояснював при нашій зустрічі Ігор Юлійович. Лицем він дещо схожий на всіх Коцюбинських.

Але радянська історіографія виліпила із письменника образ революціонера – через твір “Fata Morgana”. Ігор Коцюбинський пояснює, що ніякої підтримки більшовиків там немає: автор просто показував важкі селянські будні, що призвели до повстання.

Проте ні підтримка більшовиків, ні робота на нову владу не врятували дітей письменника. Того страшного 1937 року їх також розстріляли.

Діти більшовизму

У праці “Доля дітей Коцюбинського” дослідник Олександр Кульбицький розповідає, що майже всі вони у юності захопилися більшовизмом. Найстарший Юрій приєднався до партії 1913 року, у рік смерті батька. Йому було 17. А у 22 став головнокомандувачем війська української радянської республіки, створеної більшовиками у Харкові на противагу УНР.

Саме Юрій командував більшовицьким військом, що на початку лютого 1918 року увірвалося до Києва й розпочало там терор. Хоча молодий командир не відігравав серйозної ролі. Фактичним керівником був Михайло Муравйов. Історик Іван Дерейко вказує, що Муравйова посада Коцюбинського дратувала, але його заспокоювали: Юрія призначили формально, щоб “уникнути звинувачень у завоюванні великоросійськими військами України”.

У 1920-х Юрія Коцюбинського відправили на дипломатичні роботи, у 1930-их – на хлібозаготівлі. А у 1937-му оголосили “троцькістом” і розстріляли. До смерті Сталіна він був “ворогом народу”. А опісля – став реабілітованим погруддям на так званій Алеї героїв у Чернігові. Після Революції гідності й закону про декомунізацію погруддя перенесли до музею Коцюбинського, зрештою, рідного дому Юрія. 

<p>Декомунізовані погруддя старшого сина та зятя Михайла Коцюбинського у дворі музею</p>

Київську вулицю, що носила його ім’я, перейменували на честь Винниченка. Після нього не залишилося навіть могили: та, що на Алеї, – символічна, бо ніхто не знає, де спочило тіло Юрія Коцюбинського.

Донька Оксана – активна й безпосередня, добре почувалася серед друзів-хлопців, стріляла із лука й чудово трималася на коні, тому мама Віра іноді нагадувала їй, що вона має поводитися як дівчинка. Тоді Оксана сідала за рояль і грала Шопена. Про Оксану казали — має письменницький талант батька.

Потайки дівчина захоплювалася тими ж революційними ідеями, що і Юрій. Тому приєдналася до більшовиків і шпигувала на їхню користь, працюючи в Центральній Раді. Вийшла заміж за друга Юрія – більшовика Віталія Примакова, командира червоного козацтва. Але у 1920-му раптово померла: мала всього 20 років і чекала на дитину. 1937-го розстріляли Примакова. Його погруддя, прибране з Алеї героїв, також віддали музею. Зрештою, він же ж член родини.

Найменший син Роман, улюбленець сім'ї, як і старший брат вступив до більшовицької партії. Після встановлення радянської влади служив у червоному козацтві. З війська пішов у партійну журналістику й науку. У 1933 році, коли в Україні тривала колективізація, Романа відправили керувати першим музеєм Коцюбинського у Вінницю, де він робив із батька партійного письменника-революціонера.

Проте скоро його прибрали звідти, через “ненадійність”. Дали дрібнішу посаду. А у 1937 році арештували. На допиті Романа запитували, чи знав він, що “один його родич” планував замах на Сталіна. Хотіли звинуватити в тероризмі, але більше ніж “українізація по лінії культури” не накопали. Проте розстрілу це не завадило.

З дітей живою залишилася лише донька Коцюбинського Ірина. Її чоловік працював у революційному трибуналі, а Ірина – юристка, в прокуратурах у різних українських містах. Коли сталінська рука дістала Юрія, жінку в якийсь спосіб усе обминуло.  До партії вона вступила після “сталінських чисток”. Коли ж вождь помер, почала реабілітацію братів. Ще навіть просила про зустріч із братом Романом: родина не знала, що влада його вбила.

Музей як родина

Чернігівським музеєм Коцюбинського опікувався його молодший брат – Хома Коцюбинський. До Чернігова він приїхав разом із дружиною Катериною, яка стала його заступницею, та трирічною донькою Михайлиною, майбутньою українською дисиденткою.

Відтоді музеєм завжди керували рідні письменника. Хома був директором до смерті в 1956 році. Після нього на посаду прийшла Ірина, вціліла донька Михайла Коцюбинського.

Віднайдений онук

У 1988 році музей очолив Юлій, втрачений і віднайдений син Романа Коцюбинського. Він не пам’ятав свого батька: мав три роки, коли того розстріляли, а матір Олену Писаревську – ув’язнили. Хлопчик потрапив до сиротинця, де прожив до 19 років, поки його не знайшла матір. На той час вона мешкала в Росії. Одружилася, аби вижити.

Юнаком Юлій поїхав до Москви, здобувати інженерну спеціальність. Але його розшукала тітка Ірина Коцюбинська. Зателефонувала і сказала, що він, як онук Коцюбинського, має повернутися додому, до родини, здобути філологічну освіту й продовжити справу рідних у музеї.

Спочатку Юлій вступив до київського університету на російську філологію, бо української мови не знав. Коли писав свій перший диктант з української мови, то зробив понад сотню помилок. Проте уже за рік перевівся на українську. Познайомився із літературним колом, ходив на мистецькі вечори. З університету повернувся до музею, став літературознавцем й досліджував творчість діда.

Наступником Юлія став його син – Ігор Коцюбинський. За останні 20 років Ігор Юлійович залишав обов’язки директора лише на рік. І лише через війну.

Правнук і музей

Ігор Коцюбинський завжди знав, чий він правнук. Проте, окрім як удома, цим ніхто не цікавився, хоч у школі й вивчали його відомого прадіда. “Вчився я в часи Брежнєва. Школа була російською, русифікація не припинялася, українське – принижувалося й висміювалося. Усі мали бути радянськими людьми, а радянськими, то означає російськими. Кому треба ці українські письменники”, – згадував Ігор.

Малому Ігорю батьки часто натякали на те, що і він має продовжити справу рідних. Хлопець пишався своєю родиною, але пішов до військового училища. Хоча 1995 року все таки повернувся до музею. У 1990-х роках пожвавилися націєтворчі процеси, приїжджала діаспора, видавалися книги заборонених українських авторів. Це надихало.

Змінювати батька на посту керівника Ігор не планував. Але 2000 року Юліан Романович раптово помер і його сина обрали директором. У музеї Ігор познайомився із майбутньою дружиною Наталією. Сталося це, коли він прийшов туди на роботу. Наталію, тоді вчительку української мови, до музею запросила мама Ігоря. “Мама Антоніна нас і звела. Вона так і сказала: «Ігорю, іди сюди, це Наталя, я хочу вас познайомити»”, – розповідає, сміючись, Наталія. Сьогодні вона – заступниця Ігоря Юлійовича.

Війна правнука

Повістку Ігор Коцюбинський отримав 17 березня 2014 року в перший день мобілізації. Щойно дізналися, що директор їде на війну, музейна спільнота зібрала йому гроші на бронежилет, каремат, каску й медикаменти. Зносили консервації і все, що могло знадобитися.

“Питання, йти чи ні – не було. Я ішов на війну, бо боявся, що ці російські танки прийдуть сюди. Чернігівщина – це теж кордон із Росією. Я бачив, як хтось не брав повісток, ховався, але я розумів, що так не можна. Що нам треба захищатися, якщо ми не хочемо знову в те імперське болото”, – пригадував чоловік.

Наталія не сперечалася. Була налякана, але не просила залишитися: “На порозі не падала, не кричала. Розуміла – так треба. Поважала його рішення і збирала увечері речі. Намагалася триматися. Спершу Ігор був у частині недалеко від Чернігова, тому приїздив у відпустку. Потім перевели за Прилуки, потім під Ромни. Звідти – на Луганщину”.

Наталія рік виконувала обов’язки директорки музею. Була зосереджена і спокійна. Я сама пам’ятаю її у 2014 році, коли вона зустрічала нас у музеї на літературному вечорі київських письменників. Охайна, усміхнена, привітна.

“Було страшенно важко. Ще й ювілей – 150 років від дня народження Коцюбинського: постійні заходи. І тяжко влитися в цю нову реальність: ніби ж війна, щодня загиблі, щодня потрібно щось на фронт, а треба відчиняти вранці музей, відкривати експозицію. Можливо, напружена робота того року й не дала мені розсипатися”.

У той рік чернігівські журналісти часто дзвонили на фронт до Ігоря Юлійовича. Питали, як він. Відповідав: українці переможуть у цій боротьбі за свободу, а от Росію чекають тяжкі часи, бо в тоталітарної шовіністичної імперії немає майбутнього.

“Головне, нам потрібно нарешті навчитися робити правильні висновки зі своїх помилок і не повторювати їх”, – підсумовує Ігор Коцюбинський. Історія його родини наочно ілюструє останнє українське сторіччя.

З Ігорем Юлійовичем ми зустрілися ще у лютому 2020. А у лютому 2022-го він і музей Коцюбинського пережили кілька страшних тижнів війни. У перші ж дні пан Ігор переїхав із родиною до дому-музею. Воєнні дії вони перебули у підвалі будинку прадіда, рятуючи фонди. Коли ж вийшли, то нарахували у будинку 70 дірок від уламків снарядів. Директора музею вже не мобілізовують – за віком. Втім, він не помилився, побоюючись за Чернігівщину. Російські війська прийшли і сюди, не шкодуючи нікого.