Чернігів у вогні. Архітектура, яку ми втрачаємо

Поява чернігівського мережива

Чому Чернігівщина і її центр всипані дерев’яною архітектурою, прикрашеною різьбленням, Анатолій Новак, дослідник старого Чернігова, пояснює напрочуд просто: люди зводили житла з того, що було напохваті. Тому здебільшого уся забудова губернського Чернігова, за винятком державних будівель, була дерев’яною. Вслід за стрімким зростанням населення міста у ХІХ столітті збільшилась і кількість дерев’яних осель. Якщо у 1860-х їх було не більше 800, то вже за тридцять років дерев’яна архітектура Чернігова налічувала приблизно 2 000 об’єктів такого штибу. Тоді ж сформувався і своєрідний екстер’єр будівель. Будівничі прикрашали їх розмаїтим різьбленням віконниць, причелин (дерев’яні дошки, що оздоблюють звис покрівлі), підзорів (дошки на фасаді, що захищають торці від вологи), дверей.

«Так починається історія чернігівського мережива. Брак документів не дозволяє дізнатися, хто оздобив оселю першим: чи місцевий, чи приїжджий. Із часом уявити будинок без різьблення було неможливо. Навіть маленькі будинки, розміром із комору, — і ті мали найпростішу оздобу», — розповідає чоловік. На його думку, Чернігів — своєрідна межа, позаяк далі на південь традиція різьблених оздоб міліє, доки майже цілком не зникає.

Втім спершу різьблення по дереву як ремесло в Чернігові не було популярним. Серед майже двох сотень міських ремісників першої половини ХІХ століття різьбярі не згадані. Ймовірно, перші замовлення для чернігівців виконували єврейські ремісники з білоруського Полісся. Проте вже від середини 1880-х Чернігів розвинув власну систему різьбярських майстерень і за два десятиліття різьблення виготовляли ледь не у промислових масштабах. Початок ХХ століття механізував столярство. Це ускладнило та урізноманітнило різьблення. Серед чернігівських будинків початку ХХ століття стала популярною різьба, яку доти використовували тільки на меблях чи музичних інструментах. Іноді власник хотів бачити бельгійське плетиво, а іноді — пташок чи міфологічні композиції. Так у Чернігові з’явилися дерев’яні будинки в модерному чи неокласицистичному стилях, які деінде можна побачити хіба що в камені.

Давні символи

Для уцілілого сьогодні чернігівського різьблення притаманна багата палітра народної побутової та магічної символіки. Найчастіше на різьбленні помітно зигзагові стрічки під карнизом як символ води, поряд — мереживні рослини. Так господарі просили про дощі для свого врожаю.

Часто будинки прикрашені символами поля — ромби та прямокутники, засіяного поля — ромби з крапкою, горішніх вод — хвилі під карнизами. «З одного боку, для землеробського населення — символи родючості й достатку, з іншого, особливо в поєднанні з так званими рожаницями, давніми богинями родючості, — побажання довгого і здорового роду», — пояснює історик Сергій Черняков.

На багатьох будинках помітно і знаки сонця у вигляді кола, хреста чи зірки. Цей символ-універсал енергії життя, який трапляється найчастіше, є спільним і для язичництва, і для християнства. Не можна оминути увагою зооморфні фігурки, переважно птахів. Вони трапляються рідше, проте серед альтернатив простим рослинним композиціям в оформленні надвіконних сандриків першість належить їм. Серед них — чимало півників та голубів, які мали оберігати оселю від пожеж.

Вигадливі орнаменти оздоблення нагадують вишиванку, але в дереві. Це й не дивно, бо дослідники кажуть, що на чернігівських різьбярів суттєво вплинула саме народна вишивка.

Власники садиб

«За тодішніми законами власний будинок був чимось на кшталт перепустки до цивілізації. Наприклад, гласним думи міг стати лише власник дому. Вартість помешкання визначала майновий ценз, а це впливало на можливість обирати та бути обраним — те, що нині звемо демократичними свободами», — каже Анатолій Новак.

Серед перших власників вигадливих будинків, прикрашених мереживом, були місцеві дворяни, надвірні радники, судові пристави, митці, лікарі, викладачі, інженери, економісти й купці.

Великий будинок із багатим різьбленням коштував чимало. Улюблений приклад Анатолія Новака — садиба Михайла Коцюбинського в Чернігові, яку письменник придбав у кредит. За словами родини, спершу із шести тисяч він зміг виплатити лише дві. Якби пересічний робітник відкладав би усю свою зарплатню протягом п’яти або й восьми років, він назбирав би лише 1 200, говорить історик. Цих грошей вистачило б лише на просте, скромне помешкання.

Доволі пишним видається двоповерховий дерев’яний будинок на маленькій односторонній вулиці Академіка Павлова, що колись була заміською околицею, а тепер розташована чи не в середмісті. Один із найяскравіших взірців чернігівського модерну має вежі, подібні до замкових, що підносять вгору лускатий дах зі слуховими вікнами. На початку ХХ століття впродовж чотирьох років його зводив собі чернігівський купець, який торгував сіллю та сільськогосподарською продукцією. Втім замкові вежі й мансарди — лише декорація, яка мала відволікти від того, що дім насправді скромний. Великих грошей родина не мала. За словами Анатолія, донька купця, який його звів, казала: будували так, аби не осоромитися перед сусідами. 

Популярність дерев’яного мережива в Чернігові протрималася до приходу більшовиків та встановлення радянського панування, яке відкинуло будь-що, що може виділяти тебе з-поміж інших.

Мереживо зникає

Нині чернігівське мереживо повільно занепадає. Уже кілька десятиліть серед небайдужих містян жевріє ідея перетворити одну із вуличок на музей просто неба. Проте до реальних кроків не дійшло. Хіба що в архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів Стародавній» десятиліттями збирають чернігівську різьбу. Нині там є понад чотири сотні зразків.

Чернігівські будинки руйнуються або ж від старості, або ж від рук власників, які замінюють вікна на пластикові, викидаючи віконниці та різьблення, зашивають стіни у пластик. Треба розуміти, що старі дерев’яні будинки не найліпше місце для життя — часто вони не мають опалення, утеплення й каналізації. Два роки тому під час негоди в Чернігові в одному такому дерев’яному будинку впала бічна стіна. Більше щастити мало би муніципальним будинкам чи пам’ятками місцевого значення. Але в Чернігові немає міської програми щодо збереження дерев’яних будинків. Нині місто намагається віддати в оренду «Будинок Спановського» із квітами на фронтонах, орнаментами навколо вікон, розбитими шибками та прогнилою стелею.  

Хоч якось врятувати ситуацію намагається ініціатива «Дерев’яне мереживо Чернігова», яку створив та очолює айтівець Станіслав Іващенко. Кілька років тому разом із друзями він почав фотографувати кожен дім, розміщаючи знімки та історію будинків в онлайновому музеї. Торік Станіслав навіть зібрав гроші для того, щоби відреставрувати різьблення на одному з таких будинків.

Активісти кажуть, що насамперед потрібно уберегти стильові будинки — виразники архітектурних течій. Як-от сецесії, що примандрувала сюди з підавстрійської України. Серед них – кількаповерховий будинок Малявка химерної, асиметричної форми. Великі вікна його парадного входу поміщені в дерев’яну арку. Увесь фасад щедрий на криволінійні та плавні вигнуті деталі, що мають нагадувати вигини тіла — це одна з ознак віденської сецесії. За сто років його існування тут працювали і радянські структури, і заклад відпочинку офіцерів Вермахту, і місцевий комітет комсомолу. 

Ще один важливий об’єкт — будинок інженера та архітектора Якубовича на Гончій, одній із найдавніших міських вулиць. «Складнішої в інженерному плані конструкції віконної лиштви й віконниць не має жоден будинок у місті», — описують його активісти «Дерев’яного мережива Чернігова». На тій же Гончій є оселя повітового гласного Панченкова. Будинок зберіг не один шар фарби, що лущиться і висихає, нагадуючи сивину. Над вікнами — столітні сандрики у вигляді півників, які буцім клюють зерно. 

***

Друге після Києва княже місто та середньовічні храми — типові асоціації щодо Чернігова, визначені підручниками з історії та екскурсійними маршрутами, які водять немісцеві гіди. Ба більше, коли міське управління туризму разом із чернігівцями шукали туристичний слоган для місто, то нерідко зринало «Чернігів – місто храмів». Місцеві настільки звикли до сторічної дерев’яної архітектури, що не бачать у ній ще одного історичного обличчя міста. Можливо, настав час роздивитися навколо?