Зимова казка в долині Зубри. Золота галицька провінція
11:39, 17 грудня 2021
Коли дорога закінчується лише в голові – не має значення куди і для чого йдеш. Сонячної зимової днини я вибрався в долину річки Зубра, щоб перейтись від села Бродки, через Глухівець до Тростянця, що поблизу Миколаєва на Дністрі
Сонце блазнювало в небі, паморозь щербато шкірила зуби просто з лісової дебри, під ногами хрумтіли скуті кришталем калюжі... Ішлося легко і весело, людисьок майже не було видко, бо мороз порозганяв посполитих по хатах і корчмах, як вправна любаска пощипував мої вуха і сего дня вперше цеї зими на носі вклякла буруля. Правдива зима! Аж не вірилось. Ще кілька днів тому небо смаркотіло вологою і під ногами щось морозилось, довкруж панувала хлань і плюта, а того дня сонце коронувало зиму і я, його доброчесний вірянин, пішов на прощу долиною Зубри. Місце дуже затишне і тихе: долина з обох боків захищена пагорбами, а обабіч ложа річки розстелені ворсисті рушники широких лук. Весною вони вкриті смарагдовою муравою, заквітчаною стокротками та калюжницями. А зараз, коли мороз і сніг драпірували простір сяючим маревом, якось важко собі уявити цей світ зеленим і барвистим. На тонку нитку річечки нанизані пацьорки давніх сіл і хуторів, хатки гуртувалися біля чепурних церков, щось собі курили в комини, а вздовж дороги вишиванкою стелились городи і садки...
Накрутивши кілька кілометрів, зупинився на скруті безлюдної дороги під крислатою смерекою. Прилаштував на стовбурі наплічник, на гілках порозкладав канапки і взявся полуднувати. Канапки, насмаровані шкварками з часником і цибулькою, пахтіли так, що я вже думав - зараз з лісу вийдуть заспані ведмеді, відберуть закуску і пошлють мене в село за пляшкою. Але замість звірини з-за смеречини вийшов хлопака з двома псами, що дружно кинулись мене облаювати.
– Ціхо! – кинув собакам, – Дай Боже щастя!
– Дай Боже, дякую і вам! – ґречно відповів несподіваній з’яві.
– Часом не маєте шо курити? – хлопака шмигнув носом і втерся рукавом.
– Та нє, – кажу, – я не курю.
– А я так далеко йшов, так сподівався...
Вперше в житті пожалів, що не палю. Бо дуже розумів того хлопця – з тутешнього хутора в один бік до крамниці чалапати по морозі зо три кілометри, а в сусіднє село навіть більше. Теперка в наплічнику все носитиму пачку дзиґарів. То помічне в дорозі. Як і чвертка.
Рушив собі далі, смакував солодко-гірким повітрям соснового лісу, слухав, як поскрипують черевики на змерзлому тракті, любувався старезними придорожніми хрестами і тішився прикрашеним памороззю черленим ягодам свербивусу. Так не хтілось сідати в осоружну маршрутку із однаковими персонажами в медичних масках, але треба було повертатись. Бо казка не може тривати вічно. Цілком достатньо трьох годин, щоб в неї повірити. І в себе.
